1. У лінгвістиці: процес або результат зміни приголосних звуків [к], [г], [х] на м’які шиплячі [ц’], [з’], [с’] (або подібні) у певних позиціях у діалектах та історичному розвитку української та інших слов’янських мов, наприклад, у переходах типу *рука → руця, *нога → ноза.
2. У фонетиці: конкретна фонетична ознака або явище, що полягає у вимові звуків [к], [г], [х] з сильним м’якшенням, що наближає їх до шиплячих, характерна для деяких українських говорів.