щоразу

Не раз доводилося стикатися з проявами знелюднення, паралізації елементарних моральних засад в атмосфері страху, але щоразу це було так болісно й несмачно… Десь із кінця 80-х, уже за «перебудови», я почала час від часу бувати в Інституті (попервах мені навіть запропонували відновитися в партії…). Більшість табу вже було знято, і дихати стало легше. — Невідомий автор, “Mikhailina Kniga Spominiv”

Хтось ПЕРВЕРЗІЯ 18 Невидимий дбав про нього, розправивши крила і щоразу влаштовуючи новий рятівний поворот. Із запрошення випливало, що певна установа меценатського ґатунку дуже хоче бачити його своїм стипендіятом, тож пропонує повне забезпечення тривалістю у три місяці з житлом неподалік Мюнхена, зовсім поруч із Альпами, schòne Umgebung1, п’ятсотлітня традиція пива, замерзле озеро, гарячі ванни, зачаровані лебеді, поштівки в усі куточки світу, камінна зала, свічки, мармелад, інкрустований клавесин для вправляння в добре темперованій музиці, чуйний догляд, bayrische Spezialitàten2, рідкісні породи дерев, паркові скульптури, господиня в очіпку й гетрах, неосяжні копиці, пташине молоко, свіжі яйця, білі сідниці пагорбів, Kirche, Kinder, Kiiche, все золото світу, порцеляна, майоліка, токати і фуги, сонети й октави, музеї, музеї, музеї, музеї, ja-ja, еіпе gute Idee, jo-jo, еіпе Starnberger See, und eine feine Blech- musik, und meine kleine Nachtbumsik, und Hofbràuhaus, und Nazis-raus, und besser ist, dass es Munchen gibt — mit Franzl und Platzl und Kindi und Rudi — willkommen am Stachus, Herr Stach, lieber Strudl!..3 23 січня Стах Перфецький, він же Штрудль, ступив на перон головного двірця у вільній баварській столиці. — Андрухович Юрій, “Перверзія”

Тобто, що вони миють коси Довганевій Юлі, котра, — принаймні в Пилиповій присутності, — так ні разу й не нахилила голови до ночов, Чоботаренко роздивився лише перегодя, а тоді з порога йому здалося, ніби здоровані виконують пущений у непам’ять прадавній обряд, вичакловуючи людську долю, а може, й долю усього світу з потоку цитринового волосся, від якого, вихлюпуючи з ночов із зірчастою піною, на всю кімнату ширилося пухнате світло, що одразу ж оприсутнило в Чоботаренковому мозку ті Цитриново-рожеві рухомі образи, котрі свого часу так густо й наполегливо (згодом вони порідшали й втратили настирливість, але не зникли) снилися йому чи то від мандрів з батьком гірськими хребтами, чи то від цитриново-рожевих полотен їхнього сусіди, Самійла Войтовича, який, переболівши черговим захопленням (усе Життя Войтовича складалося з захоплень і, між ними, дякувати Богові, коротких проміжків очікування нової, не менш бурхливої, ніж попередня, пасії), захопленням малайзійською кухнею, шовківництвом, спелеологією, експериментальною фотографією, даосизмом і скульптурою (ці зацікавлення Войтовича з-поміж незчисленних інших лишилися в Пилиповій пам’яті напевне тому, що Войтович пробував прищепити їх і Пилипові; та й потім на доріжках і клюмбах перед будинком, половину якого Войтович винаймав з Богданом Устинком, ще височіли рештки випечених з глини Венер, січових стрільців, гепатер, одна нога й півторса Галі Олійник, безнадійної любови Войтовича, речево свідчачи про найтриваліший Войтовичів скульптурний ухил, що про нього сам Войтович уже й гадки не мав), спинився був на малярстві і який, на знак великої приязні, не тільки вряди-годи обдаровував Чоботаренків цитриново-рожевими полотнами, що їх одразу ж зносила на горище, попри кількаразові сварки з батьком, котрий марно пробував уламати матір, посилаючися на те, що йому доводиться позичати в Сірка очей щоразу, як до них навідується Войтович, який, здавалося, не помічав або делікатно вдавав, ніби не помічає, куди зникають його образи, — ай так переконливо доводив Чоботаренкові важливість у людському житті, мовляв, тепер ще й надмір зашарпаному й розосередженому, зображувального, зокрема ж художнього самовиявлення, аж Пилип (не виключене, частково й тому, щоб бодай трохи компенсувати те, що спроваджувала всі Войтовичеві картини на горище) записався був при школі на малярський курс (зрештою, тоді в них, як пізніше на їзду верхи, всі записувалися на малярські курси), де він однак невдовзі переконався, хоча вчителі ще довго збивали його з пантелику, що йому, попри інтенсивне відчуття барв, яке розвинулося в нього дуже рано (адже перше, що він пам’ятав, це був вогонь, і все його дитинство ніби поволі вилущувалося з вогню напевне тому, що, як згодом батьки уточнювали Пилипові перші враження, малий Пилип бачив, як горів на тому місці, де тепер стояв новий, винайманий Войтовичем, сусідній будинок, що його обпив бензиною й сам підпалив у хвилину туги за Україною й за змарнованим життям Овсій Мизовець, якого так і не спромоглися вирятувати з полум’я, що Чоботаренкові назавжди виповнило морквяними вихорами щойно пробуджену свідомість) і не абияку ролю відігравало й пізніше в його житті, бракує вродженого зображувального хисту, якого не навчитися, бож чого варта була вся його мазанина, копи він і в наближенні не потрапив відтворити жодного з тих видив і образів (інколи цілі ґалерії, що настирливо жили в його снах, аж він починав бачити ті картини навіч, проте щоразу, як він брався за пензлі, силкуючися втілити бодай те, що найдовше й найчіткіше стояло перед очима, як ті розсувні організми-картини, що кутик за кутиком висукувалися з блакитної мішковини, котра своєю чергою виникала з порожнечі, тванними пластами оприсутнюючися у вогнистих мушлях-цимбалах з порцеляновими берегами, які служили за первісну раму рухомому образові, що в процесі виструмовування з мушпі на зазначене стрілкою місце на стіні, сам домальовувався, лишаючи навколо калюжі, відпадки творчого процесу, оскільки ці образи уосібнювали собою зразки модерного мистецтва, що заповнювали просторі музейні залі, подібні радше до гіподрому, посеред яких деякі образи, перевантажені протоплазмою, куснями рейок, мутр, поржавілих і погнутих мотоциклових рам, ще не перетворених на клітини, не потрапляли на стіну й стояли на мармуровій підлозі переливними стовпами, пронизаними уздовж смугастими аґрусовими блискавками, що з них укладався верхній, обтічний малюнок, уможливлюючи вирізнити й спіднє тло, панцерний стрижень картини: іскристу шкуру гусені, — як на Пилипа, то цих іскор вистачило б урухомити потужну електрівню, а їх марно розпахкувала в повітря шкіра гусені, — котра перегодя розшаровувалася спіральними кілометровими крилами з барвистих стручків, і тоді Пилип уже зовсім виразно зауважував між крильних бганок у фіялкових заглибинах людей, що ліпилися тіло до тіла вгору, циклопічні міста, куб за кубом розсунені до неба суцільними сходами, терасами й квітниками, коней завбільшки в дзвіницю, з вусатими людськими обличчями, — інколи з черева коняки викалатував і дзвін, — та ясноволосих укринолінованих красунь зі слонячими блакитними вухами, котрі надавали ніжним створінням ще більшої привабливости, — проте коли Чоботаренко брався за пензлі, з-під його руки виходила така мерзота, що йому хотілося не те що розкузьомитися, а просто вмерти з горя, бож уся його старанна мазанина і в наближенні не уподібнювалася до тих видив і образів), що їх він споглядав уві сні з намацальністю, настирливішою, ніж предмети, які він бачив навіч? — а це, як він уже дещо набрався розуму (зрештою, цьому усвідомленню деякою мірою сприяло й те, що коли він цілу зиму жив на півночі Канади, уперше полюючи одинцем і заготовляючи шкури, йому майже кожної ночі, замість дичини, снігу й лісу, снилися ті цитриново-рожеві краєвиди з новозеландськими сходами й заходами сонця, котрі невдовзі стали й говорющими, і то зовсім не тому, що він, Пилип, узяв був тоді за звичку голосно сам із собою розмовляти, щоб чути навколо людський голос, який виривав його з самотности й здичавіння), а це й навело його на здогад, який з часом переріс майже у певність: чи не був весь його потяг до малярства, який нібито аж надто позірно маніфестувався в тих цитриново-рожевих краєвидах, що виповнювали його сни, — далеким і тому, звісно, й спотвореним відсвітом його, Чоботаренкового, призначення, про яке він зеленого поняття не мав (а хто коли мав, навіть як Провидіння, як тоді перед Чоботаренком у Римі, й розгортає перед самим носом смертного створіння книгу буття? — Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Властиво, про цей апарат-лускавку, яким так легко унедійсню- вати зло, Чапля уперше заговорив до Чоботаренка ще тоді, як Пилип, щойно залишивши Архипчука з Остапом Купкою, зважував, кого запросити до танцю: Лесю чи Марту, аби не чути поруч дедалі настирливішого стегна підтоптаної Любці Деримухи, котрій її підтоптаність не тільки не заважала, а й ніби дедалі більше узаконювала енергійні залицяння до хлопців удвоє або й утроє (отруйні жіночі пащеки, котрі не скупилися за відповідної нагоди додати Любці одну, другу зайву десятку) молодших від неї, бо, як висловлювалася сама Любця, сорокалітні чоловіки, які щоразу рідше траплялися на її тернистому на внутрішні збурення й розчарування життєвому шляху, аж Любця заради поширення поля діяльности мусіла була записатися на вищі студії, — інші це роблять, а чим вона гірша від інших? — для неї вже безнадійно старі, оскільки вона, Любця, в душі залишилася шістнадцятилітньою юнкою, — але тому що Любця, — заки до Пилипа наблизилася Харитя, від присутности якої Любця розчинилася в повітрі, хоча звідти час від часу й долітали її пронизливі позивні сигнали, — грайливо чаклуючи Чоботаренка очима кольору розвареної перлової юшки, допитувалася, як він, Чоботаренко, рефлектує на онтологічну генезу еферемности трансцендентального логосу, що дифузує в апріорні феномени еманаційної ревеляції, котрі, sui generis, субстанціюються в перцептивні рефлектори інвективного раціо, — Чаплине пояснення апарату-лускавки зла просипалося в порожнечу повз Чоботаренкові вуха, а тут ще саме тієї миті, як Любця, неквапливо виважуючи склади інвентивного раціо, особливо звабливо випнула лише для гадючого ока дещо прив’ялі вустоньки, ними ніби простягаючи своєму ощасливленому співрозмовникові назустріч невидиму сливку, підпилий Степан Блажко (що його, звісно, ані трохи не виправдувало, бо який дідько велів йому в пристойному товаристві перебирати міру), — безцеремонно відгородивши ліктем від Чоботаренка віком ані трохи не погамовану Цірцею (так наче хто управнив шолудивого, ласого до неповнолітніх дівчаток Блажка, підтоптане хтиве опудало, на яке Любця й глянути не хотіла б, визначати, кому належить пальма вічної молодости! — Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

), — крізь Гром’якові слова в Ковжуновій пам’яті одразу ж оприсутнилася теща Гром’якового Тараса, тоді в Празі, самозрозуміла річ, ніяка не теща, а струнка (за висловом Панаса Ощипка, викапаний пармеджанінівський янгол-підліток з обличчям Амура, хлопчик, схожий на дівчину, лише не з темними, а світлими, коротко підстриженими кучерями) студентка політехнічного інституту, Ізидора Кобиневич, безнадійно, за твердженням самої Ізидори, закохана в Олеся, якій він, Ковжун, давав поради за чашкою кави в «Люврі» чи — рідше, — «На Слованці» (де він, Ковжун, вівтірками, а подеколи й четвергами чекав на професора Покиньчереду, який за щедру винагороду доручав йому, Ковжунові, робити виписки, — для Ковжунових фінансів справді рятівні виписки, — наслідком чого Онуферкові частенько доводилося тягати з собою Панаса по архівах і бібліотеках, оскільки в Панаса саме тоді й пролягла була смуга, коли він з наближенням присмерку не витримував самотности, яка штовхала його поповнювати самогубство, — виписки для наукової професорської праці, котра, здається, так і не появилася друком, хоча Гаврило Забаштанний після війни в Ашафенбурзькому таборі згадував, ніби її видало в Голляндії Розенкройцерівське товариство, щоправда, у небагатьох, призначених лише для герметичного В)китку примірниках, отож, мовляв, Ковжунові інформації з мінералогії, геральдики, досліджень седиментів морського дна, військової оборонної тактики, реєстри африканських, не знаних у ЕвРопі занечулювальних отрут, згадуваних у звітах різних експедицій, — відомості, шо їх Ковжун в абетковому порядку на навеличких картках, котрі йому з власної ініціятиви заготовляв Панас переважно з кольорового досить грубого обгорткового паперу, купу якого на домагання Панаса, — решта власности Ошипка не цікавила, — Ковжун разом з іншими Панасовими манатками переніс у своє помешкання, — передавав професорові, ніколи не питаючи, пощо йому такі строкаті нотатки — не пішли на вітер, хоча роками пізніше, коли Ковжун сам опинився в ролі професора Покиньчереди, він, Ковжун, остаточно зміцнився на переконанні, шо Покиньчереда під виглядом йому ані трохи не потрібних виписок просто з делікатности обрав найдійовіший спосіб, як, не прозраджуючи нічим свого добродійства, допомогти Ковжунові, який тоді справді перебував у матеріальній скруті, — бож йому доводилося дбати не так про себе, як про належне утримання самотнього, як палець, а головне тоді справді безпомічного, Панаса Ошипка, купуючи йому фарби, полотна, ліки, ну і, насамперед, допильновуючи, аби той бодай раз на день шось попоїв, про шо Панас у полоні тривалої душевної кризи забував, як це він забував або раптом навмисне уникав малювати, лише на наполегливі прохання Ковжуна, який єдиний з усіх Ошипкових знайомих мав на нього вплив, — беручися за пензлі, аби за хвильку їх знову відкласти набік, хоча саме тоді, як ніколи пізніше, вони, — якшо поминути розмову про музику, якою, Михайло Тиж у приватній гутірці порадив був Ковжунові підлікувати шойно випушеного з будинку божевільних ніби остаточно видужаного Панаса, порада, котра не згайнувалася лише тому, що коли Ковжун з Ошипком цілком випадково потрапили на «Missa solemnis», де при органі був Юрко Наумик, то вони почали бігати на всі концерти, де виступав Юрко, а тоді йде й записалися, — звісно, на Юркову спонуку, — до товариства любителів бароккової церковної музики, незрівняним виконавцем якої був Юрко, — і то саме тоді, як ніколи пізніше, найбільше говорили про живопис, любов до якого на все життя й пришепив Онуферкові Панас, шо ним опікувався Ковжун протягом досить довгого часу, — властиво, аж до смерти Євгена Пошелюжного напередодні його весілля, смерти, яка мов рукою, зняла з Ошипка напади шаленства, депресії й навіть жах перед сутінками, уможлививши йому знову не тільки брати, а й виконувати замовлення і навіть переселитися від Ковжуна з Мостецької на вулицю Яна Неруди до іншого помешкання зі світлим просторим ательє на модернізованій мансарді, де Панас у старій ванні з ’ячими лапами влаштував тимчасовий акваріюм для раків, креветок і лянґустів, котрі він тоді з невгасимою і згодом пристрастю вперше заходився малювати, пояснюючи частково втішеному, а частково занепокоєному Ковжунові, що весь світ, а людське тіло зокрема просякнене бокоплавами, і це він, Ощипко, й покликаний відтворити на полотні, інакше він буде не Панас Ошипко, що ним протягом довгого часу опікувався Ковжун, — ні разу не ламаючи собі голови, чи за щедро оплачуваними виписками для професора Покиньчереди не приховується, бува, звичайнісіньке, незбагненне духовним калікам, сором’язливе добродійство, ну і, самозрозуміла річ, аж ніяк не припускаючи, що роками пізніше подібним способом він, Ковжун, допомагатиме Іванові, котрий на третьому семестрі, попри первісне невдоволення Марисі ранньою синовою женячкою, побрався з ГальшкоюЖихар, — допомагатиме закінчити археологічні студії, копітко маскуючи допомогу, аби надмірною опікою не надлузнути ні Марисиних почуттів, не надто прихильних до Гальшки аж до народження Гриця, який компенсував бабі втрату Івана, ні Іванових гордощів обтяжливою вдячністю, що могла закаламутити їхні сердечні стосунки вже хоча б тому, що Ковжун, — чи не завдяки батьковому вихованню: мовляв, ніколи не поспішай, зробивши комусь добро, одразу ж по-крамарському закасовувати подяку, — нічого так не боявся в житті, як зобов’язати чоловіка вдячністю, і тому так старанно й закамуфльовував допомогу Іванові фіктивними довідками з не менш фіктивних установ, що нібито виділяли значні фонди на письмове проведення якихось там, щоразу нових і безглуздіших, чим вони не відрізнялися від справжніх, сплачуючи данину прогресові, — статистичних опитів серед студентів, опитів, що їх ухищувався вигадувати Ковжун, ступаючи в слід Покиньчереди, — зрештою, хто зна, які шляхи Провидіння? адже не виключене, що саме Покиньчереда й увійшов тоді в Празі в його, Ковжунове, життя з єдиною метою, аби він, Ковжун, роками пізніше допоміг Іванові, навіть Марисі не прозраджуючи цих, часом досить обтяжливих, тому що Ковжунові важко було щось вигадувати, махінацій? — Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”