щоночі

Завиті у пергамент неба зодіаки ввижаються нам у хрестах щоночі, і мрії наших вір горять стожарним маком. І з зір загаслих іскри осявають очі, червоні півні синій місяць кличуть — це буревій краси, прапервнів громовиця! — Невідомий автор, “Zieliena Ievanghieliia Boghdan Ighor”

а хіба українці не вороги радянської влади й не бандюги, котрих треба до ноги вистріляти вже за одне те, що вони, нацгади, не дмухнули, як один, слідом за важкосальними сідницями партійних медальоносців до Азії, куди лагодилися, востаннє навівши кривавий порядок, плітувати й державні носії пролетарського світла, які пустили автоматну чергу по світлій (тітка завжди ходила в світлому) спідниці диверсантки, хоча сусіди, що збіглися на стрілянину, побачивши, як тітка Настя, поранена розривними кулями поверх колін в обидві ноги, повзає по закривавленій траві, благаючи, аби її дострілили, не вичікуючи, заки з неї вицебенить остання кров, чого вгодовані представники найгуманнішого ладу в світі, звісно, не вчинили, воліючи бадьоро спостерігати, як жертва конає, — хоча сусіди з усієї околиці пробували запевняти державних убивць, що тітку Настю тут кожен знає, як облуплену, і що вона не шпигунка й не диверсантка, а давня мешканка Куренівки, мовляв, як ще зараз тітку відвезти до Куренівської лікарні й зробити переливання крови, це, може, поранену ще врятує, проте на ці дрібноміщанські зауваги розвор із надто ревних уболівальників з-поміж публіки серпоносні пильнувальники пролетарської влади гаркнули, аби всі негайно розійшлися, інакше їх тут же притягнуть до найсуворішої відповідальности за потурання німецькій шпигунці, оскільки вони, енкаведівці, око й руки єдиного неділимого Радянського Союзу, ніколи не помиляються й самі знають, хто шпигун, а хто ні, бувши управнені ліквідувати ворожий елемент, витягаючи його з усіх закамуфльованих шпар, а тут навколо й так самі шпигуни, бандюги й буржуазно-націоналістичні недобитки, які тільки й чекають на прихід німецьких орд, що сюди ніколи не прийдуть, бо цього ніколи не допустить партія й уряд на чолі з рятівником людства Йосифом Віссаріоновичем, а задля цього й треба нещадно прочищати, зокрема український народ, котрий, хоч і скільки його годуй, усе в ліс вовком дивиться, прочищати саме від таких, як оця небезпечна шпигунка, що замаскувалася личиною звичайної собі корінної обивательки тітки Насті, — у ґвалтовну смерть якої він, Коновченко, довго не міг повірити, дарма що коли він, утікши з німецького полону й підлікувавшися на селі від дизентерії, повернувся до Києва, сусіди, в котрих він розпитував про тітку, повели його нате місце, де замордовано жінку, байдуже що він, Коновченко, і без сторонньої допомоги одразу впізнав би те місце з тієї простої причини, що той кусень землі, завбільшки з велику кімнату, попри дощі, морози й спеку, спричинені зміною пір року, назавжди заріс синьою, подібною до людських жил, і вищою на добрі дві долоні від стебел навколо, неймовірно хвилястою, запашною травою, упавши в яку, він, Коновченко, кілька днів плакав, як мала дитина, щоб потім на те місце ніколи не повертатися, бо коли він, здавалося, виплакав усі сльози (адже тітка Настя була йому не лише за батька й матір, а й живим уосібленням добра, людяности й справедливости, а цим самим ніби й усім українським народом, дедалі лютіше упосліджуваним, а тепер навіть і рідною землею, на котрій він сидів, проливаючи сльози), йому здалося, ніби тітка Настя, відгорнувши набік гусячі перетинки між живими й мертвими, по- давньому похукала йому світлом у саме серце на знак, що добро невмируще і що людині не вільно аж так розпачатися з горя, слізьми однак лихові не зарадити, та й потім вона, тітка Настя, скрізь, де треба, як, зрештою, й усі ті, що, бувши колись людині близькими й дорогими, ту людину все життя супроводжують на певній віддалі, — ітиме назирцем за ним, Івасиком, її, тітки Насті, більш ніж рідною, дитиною, і, властиво, відтоді, як тітка Настя востаннє легенько поторкала йому, Коновченкові, нутро, в ньому наче повернувся в інший бік якийсь важелець, внаслідок чого йому (чомусь саме йому, а не комусь іншому) почали звіряти, інколи навіть незнайомі люди, різні таємниці й жалі, питатися порад чи просто виливати наболілу душу (щоправда, таке йому, Коновченкові, вряди-годи траплялося й раніше, проте ніколи так рясно, як після тітчиної смерти), і такі сповіді йому, Коновченкові, доводилося вислухувати не лише в Києві, Проскурові чи Львові, а й перегодя (і то найбільше) в таборі полонених у Беллярії, де він, Коновченко, намагався щиро потішити кожного, хто до нього звертався, на собі звідавши, як лікує співчутливе слово найглибші рани, коли одна людина іншій щиро бажає хоч рісочку добра, і тому йому, Коновченкові, й не повертався язик сказати, мовляв, чоловіче, йди собі геть і не питайся, що тобі робити, бо я не душпастир і хочу від чужих клопотів святий спокій, якого він, Коновченко, ніколи не мав би, якби не погоджувався вислухувати всі ті незчисленні жалі, страхи, а то й просто теревені, пересипані нісенітницями, які часто виявлялися пересторогами, що випадково застрягали в проціджу- вальній сітці свідомости, інколи не на жарт розпікаючи людину й змушуючи її шукати розради в першого-ліпшого чоловіка, що ним мимоволі ставав він, Коновченко, байдуже, чи це приключалося йому 43-го року на вдкзал і в Проскурові, коли до нього, Коновченка, раптом підсів висповідатися в убивстві власної жінки літній, досить пристойно одягнений подорожній, який пояснив поспіх свого зізнання тим, що в нього лишилося обмаль часу, оскільки за ним женуться суходільні піраньї на коліщатах, звук котрих він уже чує, й червоні щурі, які мають його живцем з’їсти, — а чи дещо перегодя у Львові, Закопаному, Фельдбаху, чи, нарешті, сорок п’ятого року в Беллярії, коли до нього, Коновченка, зверталися за порадою хлопці на подобу Євстафія Кобця чи Петра Сипка, який, невдовзі після Прокопової бійки зі смертю на беллярійському базарі, височивши його, Коновченка, насамоті, приступив до нього, благаючи не гніватися, що він Сипко, турбує його в досить делікатній справі, і, перш ніж він, Коновченко, встиг розтулити рота, заходився йому викладати, як він, Сипко, потерпає від мари, яка затялася звести його в домовину, хоча копи вголос про все це докладно розповісти сторонній людині, ці жахи можуть видатися не тільки не страшними, а й сміховинними, що, однак, ані трохи не улегшує справи, просто тому що він, Сипко, від цих, комусь, може, й смішних, а для нього нестерпних марінь, ледве панує над собою, а причина цього дедалі фатапьнішого непанування над собою те, що вже понад тиждень йому, Сипкові, щоночі сниться його покійна бабуня, яку він дуже любив і яка йому після її тихої смерти ніколи не снилася, і от тепер його, Сипка, чомусь огортає непоясненний жах, аж він не годен продихнути, й крижана млість, звісно, не від того, що йому сниться покійна бабуня, котра раптом, не знати чому, мала б заподіяти улюбленому онукові якесь зло, якого вона, ясна річ, ніколи не заподіє, а від того, що бабуня, його, Сипка, кохана бабуня, щоночі розповідає йому ту саму казку, котрої вона за життя йому ніколи не розповідала, і від тієї казки його проймає несусвітенний жах, дарма що в тому, що він, Сипко, чує й бачить уві сні, ніби нічого страшного не діється, тобто він, Сипко, просто й сам не добере, звідки той страх у нього береться і чому та казка, що її він, Сипко, ось уже тиждень щоночі снить, так його валить із ніг, хоча він, Сипко, мірою можливого, намагається взагалі не спати, що, звісно, йому кепсько вдається, бо щойно він на секунду скліпить повіки, як одразу ж чує голос бабуні, котрий ніби входить у нього, Сипка, розливаючися по тілу, однак не з’єднується з ним, а наче простує крізь нього далі, тягнучи за собою прозорі плівки його, Сипкової, душі, крізь які бабунин голос видмухує одне й те саме видиво, а саме: він, Сипко, стоїть на ґанку й дивиться на дорогу до лісу, що з нього виходить мандрівник і каже: «Добрий чоловіче, зроби мені велику послугу, прибережи до вечера ось це яйце, і я тебе щедро винагороджу». Він, Сипко, бере в руки легеньке яйце, але щойно мандрівник зникає, воно напивається таким тягарем, що він, Сипко, не годен втримати його в руці, яйце скочується на підлогу й розбивається, а його, Сипка, огортає жах, що він чинитиме, копи прийде власник вимагати назад своє добро. — Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

показавши їм печеру, розчинилася в повітрі (байдуже, що йому, Тарасові, здавалося, ніби вона зараз ще повернеться й зрадить їм чаклунське слово з самих диких корінців, — він Тарас, аж бачив уже перед собою це слово, — яке, щойно вони його вимовлять, відкриє їм потаємний сенс усіх речей і їхнього власного існування, внаслідок чого їхнє життя миттю докорінно зміниться, як це й сталося, щоправда, далеко перегодя, коли він, Тарас, відповідаючи на якесь звичайнісіньке запитання, раптом, наче йому розполовинили череп, збагнув, — і це усвідомлення згодом додавало йому сили, навіть коли його, здавалося, вже остаточно притискало до землі, — шо він, Тарас, свідок покривджених і знедолених, яким зачоповано вуста, і тому раніше чи пізніше він вирветься на волю, щоб вимовити за них слово перед нехай і тричі глухим світом, байдужим до чужої крови, бож, хтозна, може, тільки заради цього свідчення його й врятувало Провидіння, заглушивши Овсієві мотор неподалік від кладовиша, де власна родителька прив’язала його, Тараса, до хреста, щоб із залишеного на замерзання дитинчати, за кілька десятиріч підвівся свідок, перші поштовхи існування якого він, Тарас, відчув у своєму єстві у Городилівській печері, хоча цих поштовхів ще не подужав осмислити його мозок, попри те, що йому, Тарасові, здавалося: ще секунда, і в його душі відскочить набік давучкий, Гумовий хлястик, і він, Тарас, у свої десять років однією єдиною думкою прониже все буття, збагнувши найпотаємнішу сутність навколишніх з’яв, ключем до яких, як це йому значно пізніше спало на гадку, коли нагода вже давно минула, була черниця з тулубом вепра), а тому, що він, Тарас, відчув дивний рух під землею, а коли спитав Павла, чи той теж чує щоразу ближче дудніння, від якого земля перемішується під самим його, Тарасовим, черевом, Павло відповів, що так, мовляв, йому, Павлові, розповідав батько невдовзі до того, як піти разом із матір’ю на каторгу до Мордовії, куди червоні єдинонеділимці заповзялися загнати всю Україну, — ніби це під землею чути загиблих запорожців, яких Петро І після Полтавської битви погнав будувати Петербург і які полягли кістками в північних болотах, на котрих виросло чергове місто хребтотрощильної імперії, але, мовляв, росіянам, хоч і до яких підступів вони вдаються, не поталанило знищити вільного українського духу, і тому щоночі померлі запоржці й повертаються під землею на Україну, «на ясні зорі, на чисті води», загиджені імперськими посіпаками мороку, і тому так і стугонить земля, очікуючи днини, коли репне поверхня й вийдуть на світ Божий усі помордовані, постріляні, потоплені та спалені й зажадають справедливости, і сам Господь у Києві на Хрещатику, поклавши під ноги сонце й місяць, вершитиме праведний суд, тому що саме під Хрещатиком б’ється, стримуване семигранними кришталевими сувоями, щоб не луснуло від страждань, серце всього світу, дзвін якого чути й тут, у Городилівських печерах, якщо прикласти вухо до землі й прислухатися, байдуже що він, Тарас, не потребував і прикладатися до землі, так йому калатало серце й дзвеніло в вухах, як у тій іншій схованці під час другої втечі з інтернату-дитбудинку, який примістили, порядком боротьби з релігією, в Городилівському манастирі, звідки вигнали всіх ченців, а тоді ше й зруйнували чернече кладовише поруч, потрошивши надгробні плити й повиривавши з могил хрести, — захід, що мав раз і назавжди покласти край розгулові потойбіччя, що однак ані трохи не допомогло, бо попри осквернення й посилені антирелігійні лекції серед школярів, колишнім манастирем, перетвореним войовничою атеїстичною владою на дитбудинок-інтернат, щоночі гуляли привиди, зі стін будівлі вискакувало щось, подібне до білої нехворощі, з підлоги стогнало й охало, від чого з дітьми ставалася гістерика, відбирало мову, а витриваліші, як Тарас і Павло, просто тікали, дарма що їх за кілька днів ловили й повертали назад, однак коли, попри суворі догани й посилений натиск на викорінення шкідливих місцевих забобонів, кілька дітей впали в транс і, згідно зі свідченням терміново викликаних із центру експертів, заговорили старогрецькою й арамейською мовами, дитбудинок-інтернат негайно виселили з манастиря, куди попервах пробували були зносити навколишнє сіно, що однак пріло й ставало отруйним, так що від нього дохла худоба, а це врешті-решт і призвело до того, що безглуздо зруйнований манастир перетворився на пустку, чи, як дехто твердив, на товчок для привидів, серед яких, згідно зі свідченнями очевидців, котрих за ширення злісних вигадок, що порочать державний лад, саджали на кілька діб до міліції, залякуючи соліднішими термінами ув’язнення за межами республіки, — особливою буйністю відзначалася червона потвора з тулубом таргана, увінчаного головою нещодавно прибулого зі старшобратнього центру слідчого КДБ Афанасьєва, особливо ретельного викривача українських буржуазних націоналістів, що загинув за нез’ясованих обставин неподалік від манастиря, на півдорозі від якого він, Тарас, тієї днини, як він разом із Павлом Котвицею втретє й востаннє тікав із дитбудинку, над ущелиною, біля якої вони тримали раду, на голодний шлунок, що надто нагадував про себе, вдихаючи запах торішнього гнилого листя й свіжої землі, угледів карликовий бузок, укритий дрібненькими квіточками, дарма що то був лише початок березня й навколо в западинах лежали клапті снігу, і, властиво, цей карликовий бузок, що його він, Тарас, обережно викопав голими руками, щоб забрати з собою цей кусник раю, виснуваний з-під землі у вигляді рожевого кушика, і схилив їх обох, перш ніж виявлять їхню чергову втечу, самим повернутися до дитбудинку й не наражати на тяганину до міліції Павлову бабу, тим більше, що їй уже погрожували Сибіром, якщо вона не облишить зманювати до себе онука, котрий, звісно, й без зманювань рвався до рідної баби, тягнучи за собою й Тараса, який тепер, викопуючи голими руками карликовий бузок, що своїми маленькими квіточками, наче проламав йому груди, раптом звірився Павлові, якому досі здавалося, що його молодший від нього на два роки приятель не має, особливо від нього, Павла, жодних таємниць, — мовляв, невдовзі перед своєю загибеллю батько Овсій повів його, восьмирічного хлопчину, до стіни під Замковою горою і, поклавши на землю польові квіти, назбирані по дорозі, пояснив, що під цією стіною розстріляли українських січових стрільців, учнів хустівської гімназії, які боролися за незалежність України, про що тепер не вільно й згадувати, оскільки згадують про це тільки бандити й контрреволюціонери, котрих треба винищувати, мов скажених псів, щоб вони не зруйнували єдиного й неділимого Радянського Союзу, — так от, хоча досі він, Тарас, старанно приховував від Павла свою причетність до цих бандитів, яких його батько Овсій вважав за лицарів чести, а приховував тому, що своєї причетности до розстріляних, доки він, Тарас, не угледів карликового бузка, який розв’язав йому уста, він не смів навіть йому, Павлові, зрадити, байдуже що він, Тарас, і зараз не годен пояснити, чому раніше він не смів, а тепер сміє, — так от, він, Тарас, як тільки трапляється нагода, а нагоду він навчився сам створювати, — це зовсім не тяжко, от нехай він, Павло, спробує! — зумівши обійти навіть Павлову пильність, вислизає з-під нагляду і трохи поплутавши сліди, аби його не вистежили, у чому він, Тарас, набув чималого досвіду, біжить під Замкову стіну, щоб покласти китицю польових квітів на честь загиблих, а заразом вшанувати пам’ять любленого понад усе на світі батька, який вшановував цих розстріляних, цим самим ніби заповівши, хоча Овсій про те й словом не обмовився, і йому, Тарасові, так чинити, — але, мовляв, відтепер, — і це він, Тарас, присягається оцим карликовим бузком, крізь який його батько наче подав йому вістку з потойбіччя, бо якби це був собі звичайний кущик бузку, хіба йому, Тарасові, водночас так боляче, й так солодко защеміло б усередині, коли він його угледів? — Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Йому умірати щоночі, щодня, Щохвилі конати по тричі, Між корчами крешучи іскри огня І кривлячи гордо обличчя. XXIV Шкодуй для них погляду, дум і промов І знай у хвилину загину, Що купить твоя непідроблена кров Лиш сльози ледачі і слину. — Невідомий автор, “105 Oleh-Olghich-Vybranne”

Скоро в мене сил не стане Розбирать сю чортовину… Так би й кинувсь на осику І повісився б на ній… Клінгер сниться став щоночі, Сон спокійний мій тривожить, Погляд в нього як у вовка, Ненаїдний і страшний. 5 Со tо będzie, со to będzie? — Бажан Микола, “Карби (зібрка)”