щонайдалі

У протилежному куті якби відкинута, відкочена щонайдалі від нього, на розбурханій соломі досипає його жінка.. Вона вже не спить, її застигле лице розту лило пошепки губи: як ти вже вимучив мене.. Вона посміхається в стелю, не розтулюючи повік, лише рукою підгрібаючи під себе солому, і знов витягає на долівці до нього руку, розтуляючи широко долоню.. Він встає і не може розігнутись, і так виходить надвір. У яскравому сонці видно запечені, аж чорні довгі борозни, проорані на його худому боці трохи вище лопатки. — Зеров Микола, “Камена”