щеп

Двері бу­ли за­чи­нені й за­щеп­нуті. Він по­ди­вив­ся кру­гом ха­ти, гля­нув на тік,- нігде ніко­го не вид­ко, тільки стіжки чорніли у то­ку. — Білик Іван та Мирний Панас, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

А наш пар сот­ник ле­тiв, сер­деш­ний, ле­тiв вiд са­мо­го Ко­но­то­па i не зна, де вiн опи­ниться i що з ним бу­де, аж гульк – ху­тiр, i вiн чує, що став спус­ка­тись усе ниж­че, ниж­че… Розг­ля­дає, при­див­ляється – аж се ху­тiр Без­вер­хий, що на Су­хiй Бал­цi… От ле­тить та ле­тить по­над ха­та­ми та в хо­рун­же­вий двiр, де вже вiн не раз був… От як уле­тiв у двiр та до хо­рун­жiв­ни­ної ха­ти, та у сi­ни, та пря­мi­сiнько у хат­нi две­рi, що за­чи­не­нi i iз­се­ре­ди­ни за­щеп­ну­тi бу­ли, геп! мов довб­нею, та тут i прос­тяг­нувсь, як ко­ло­да, i не ди­ше, i не во­ру­шиться… Отсе-то геп­ну­ло у хат­нi две­рi, де чак­лу­ва­ла над хо­рун­жiв­ною ко­но­топська вiдьма Яв­до­ха Зу­би­ха. — Григорій Квітка-Основ’яненко, “Grygoriy Konotopska Vidma”

– Вiд­щеп­ну­ла йо­му две­рi, кли­че йо­го, кли­че; аж не­ма гла­су, нi пос­лу­ща­нiя; ле­жить наш пан сот­ник, мов оду­бiв. Нi­чо­го Яв­до­сi ро­би­ти, по­во­лок­ла йо­го са­мо­туж­ки у ха­ту, i як пе­ре­во­лок­ла на дру­ге мiс­це, вiн i зас­тог­нав, i очи­ма луп! — Григорій Квітка-Основ’яненко, “Grygoriy Konotopska Vidma”

То хо­ро­ша бу­ла, а то, як ро­зiс­па­лась та i роз­чер­во­нi­лась, що твiй кар­ма­зин або ро­жа у са­ду; кар­сет роз­щеп­нув­ся, со­роч­ка розх­рис­та­лась… ко­си тiльки, як по­роз­пус­ка­лись, так вже прик­ри­ли па­зу­ху, та й то не зов­сiм… Уласович наш, як вздрiв та­ку кра­лю, то так i за­хо­дивсь круг сон­ної, мов па­вич; тiльки навс­пи­няч­ки тан­цює бi­ля неї та розг­ля­да, та плям­ка, та слин­ку ков­та; за­був i пра­цю свою, що стiльки пе­ре­ле­тiв, i за­був, що й пи­ти про­сив. Не йде на ум нi їда, нi во­да, що пе­ред очи­ма бi­да! — Григорій Квітка-Основ’яненко, “Grygoriy Konotopska Vidma”