римуватися

Приклад 1:
Невольнича муза ~46 з усіма пахощами зерням хоч можеш сама як бджілка як легіт предовгими пальцями які призабули чутливість клавішів друкарської машинки і піаніно які вже забули вплітати у волосся дочки стрічку отими предовгими пальцями запиляти кожен золотавець сердечка квітів весняних літніх осінніх хоч можеш помістити весь зільник на білому городці паперу і будуть римуватися поміж собою ярі квіти і квіти пізні розпуклі пупляхи і зів’ялі пелюстки надія і відчай сподівання і розпука слова що не сусідують у словнику рим квіти що не зацвітають водночас кольори що кричать стикаючись ліктями поняття полярні на глобусі логіки тільки нам відкрилася їх спорідненість братерство звучання кровність лексики всупереч поетикам квітникарства кожний конверт відчиняю мов скупар аби не згубити бодай пилинку аромату квітів весняних літніх осінніх 10. ÅËÅÃ²ß Ç ÏÎÖ²ËÓÍÊÎÌ склич смичком райських птахів бо перестигло чорне ягіддя в нотному лісі листя черстве осипається з голосу тільки вийми єдину душу зі скрипки і на бринячій деці пейзажу розпочни Світогляд Святовита 47~будівництво пісенних веж все це на благання подібне та що мені до суперечки про шляхетність генеалогічних древ двох зацних родів гармонії і мелодії вчора бортнянський воздвигнув храм із золоченими софійськими акордами а нині меланхолійний вальс відчинив стіни салону в затінений сад а назавтра з пивнички кав’ярні видмухуєш блюз дозволь мені скласти свій осінній трактат про музику або радше про її відсутність про мовчазні органи дерев про німого птаха що слухає іншого птаха німого про неакустичне піднебесся світогляду про глухе склепіння ротових порожнин про осліплі пучки які не здолають букваря струн про металеву перекупку гучномовця на майдані що нанизує наспівів обарінки про тугі вуха приятелів невже не пройме їх крещендо волання соло на вітрі усамітнених уст ось наприклад ти бродячий музико не доводиться тобі доконувати наше дереньчливе піаніно гуцульськими варіаціями як ватра попелом припадає чорний звір пилом мовчання на яку естраду виведеш його мов карпатського ведмедя навченого танцю зів’яле огудиння струн інколи серед ночі обірветься зойком хто то не бійся це душі покійних мелодій або ти піаністко вже сам косенко скаржиться у снах І. Калинець.
— Андрухович Софія, “Фелікс Австрія”