рятуватися

Приклад 1:
— хоча, звісно, Цизьо справді любив товариство Позенка, який, — і цьому не заважала ні різниця поглядів, ні вдач, — після спільної подорожі Індійським океаном, залишивши своїх рідних і близьких, з дозволу ніби назагал рішучої, а тут раптом надто податливої Марини, котрій усі дивувалися, чому це вона терпить у, — нехай і двоповерховій та просторій, — хаті чужого чоловіка, якого ледве витримувала власна родина, — не розлучався з Цизьом чи то на ґрунті спільних, не зрозумілих для невтаємничених, зацікавлень, що, як ніколи доти, відкрили Позенкові Цизьове серце, чи то, як дехто пускав торохту, завдяки Позенковій перед Цизьом важкій, дарма що ніхто до ладу не знав, якій саме, провині), котра містилася, як то сам Позенко одного разу трохи натякнув був Хомі Щупакові, не стільки в самому факті, що він, Позенко, своїми балачками намовив Цизя на ту, як про людське око, фатальну морську подорож, як радше в тій просто таки нестерпній для Позенкового сумління пригадці, що, властиво, він, Позенко, тоді серед Індійського океану своїм недоречним криком спричинився до Цизьового паралічу, бо коли він, Позенко, не дочекавшися, поки Цизьо повернеться, видибав на палубу і в першу мить, не добравши, що й до чого (а воно й важко було Добрати, тому що в каюту, звідки щойно вийшов Позенко, світило сонце, а коли він ступив на палубу, по дорозі лише коротко на одну, Другу склянку не надто міцної, однак конечної для підтримки оганізму, мішанини навідавшися до бару, де розливав напої, сам їх Рихтуючи, Олекса Лебідь, з яким Позенко, замість побалакати про Майбутню Олексину овечу ферму на Тасманії та про винятково Довгорунну породу овець, що на них Олекса збирав гроші, лише перекинувся кількома словами, кажучи, що він шукає Цизя, — то на всьому морському просторі запала глупа ніч, і саме тоді він, Позенко, й побачив те, чого аж ніяк не очікував побачити), побачив, як просто на нього суне повним ходом кількаповерхово освітлений «Джордж П’ятий», і ніхто на обох океанських теплоходах не помічає зіткнення, яке зараз станеться, — він, Позенко, показуючи пальцем на смертельну з’яву (він тоді й сам добрячого страху наївся), щосили крикнув Цизьові рятуватися, хоча рятуватися було нікуди, бо за такого зіткнення, ніхто з них не встиг би добігти не те що до рятувальних човнів, а й до Гумових кругів чи надувних куфайок у скринях поблизу лежаків, і від його, Позенкового, крику Цизьо заточився, заламуючися знизу, а коли Позенко, зорієнтувавшися, що він, не хотячи, накоїв, рвонув Цизя, — чи радше важкий безкостий мішок, на який перетворився Цизьо, — рвонув Цизя до себе, аби той не вивалився за борт при наглому крені корабля, попри те, що досі не помічалося жодної хитавиці, від котрої тепер Позенко ледве тримався на ногах, то щойно тоді він і постеріг: з лівого боку, там, де тільки но височів унизаний вогнями з люків і палуб сталевий, незвично стрімкий, ніс «Джорджа П’ятого», виструмувала з бузкового вогню, поцяткованого жовтками, жива спіраль, на очах Позенка дедалі грубшими кільцями вкладаючися в кулястий, а заразом і видовжений іскристими міхами блакитний вхід, який (як то надто пізно зміркував Позенко, наставившися, що той вхід міститься зовсім деінде, а не просто перед його носом, чого Позенко аж ніяк не очікував, хоч і пам’ятав, що загинулі континенти перебувають у постійному русі, і вхід до них може прочинитися в будь-якому місці земної кулі, як це тепер і сталося, коли він не збагнув, що бузковий вогонь перед ним…) і був тим шуканим входом до загинулих, однак, як знищений дзвін Лаври в Позенковій пам’яті, стало присутніх континентів, куди, як це Позенко останнім часом дедалі більше впевнювався, мусів помандрувати його старший син, єдиний, хто, крім нього, батька, а тепер, Цизя, знав про їхнє існування, і куди й Цизьо заносив був уже ногу, якби його звідти ґвалтовно не вирвав Позенків крик, який і спричинив Цизів параліч, бо від того, що Позенко так нагло крикнув, замість тихцем ступити у Цизів слід, — кулястий, переливний вхід, наче тяжко поранений організм, спалахнув непроникненною з суцільних магмових щитів, які щосекунди напливали один на одного, потовщуючи непроник- ненність, — спалахнув вогняною кулею, що два рази надиво пружно підскочила на палубі, магнієвою відногою лизнувши Цизьові лівий бік, перш ніж за третім, рвучкішим підскоком, змінивши під прямим кутом напрям, перевалитися за борт і без найменшого шереху чи сплеску щезнути в океані, а на тому місці, де вона щезла, поширилася поцяткована короткими сизавими спала хами олійна пляма, єдина видима розпізнавальна позначка присутности загиблих континентів, як це колись на уроці географії нетямущим школярам пояснював Яків Лемішка, уточнюючи, що на воді такі негорющі олійні плями з’являються лише там, де проходить шов теперішнього світу з загиблими колись, а водночас в сусідній площині вічно присутніми, хоч і рідко зауважуваними, континентами, прабатьківщиною людства, рятівним засіком духу, що перемістився внаслідок давніх катаклізмів до ущільненішого виміру, цим самим набувши властивости вільно пересуватися на перший-ліпший пункт земної кулі, бо ці рухомі континенти завдяки додатковим, ще мало дослідженим, вигинам матерії, існують і на суходолі, і серед океанів, не ототожнюючися ні з видимою землею, ні з водою, а проникаючи крізь них, як світло чи як звук велетенського лаврського дзвону, і лише на зрізах видимого й невидимого світів, — і то не завжди, — викидаючи для тих, хто ладен ступити на інший берег, як рятівний прапорець у бурю, замість стартового майданчика, більшу або меншу негорющу олійну пляму, котра, самозрозуміла річ, як це Позенко на власні очі переконався, не має нічого спільного з нафтою, що тепер, коли стало затісно на земній кулі, дедалі частіше витікає з пошкоджених кораблів чи морських бурінь, занечищуючи моря й океани, бо та негорюща, подібна до олійної пляма, де розчинилася вогняна куля, лише сигналізує, що поблизу проходять загиблі континенти, витискаючи на поверхню незчисленні табуни риби, байдуже, що згодом про цю нібито олійну пляму в Індійському океані (нема ради, кожен міряє світ лише своїм досвідом) Позенко сам вичитував з часописів і журналів, мовляв, то звичайнісінька нафта (хоч не відомо, як це в нафті могли плавати табуни риби, не видохши, що мимоволі мусіло б кожного неупередженого чоловіка навести на думку, що та нафта, може, зовсім і не нафта) з невдовзі перед тим розламаного в бурю японського танкера, адже ту ніби олійну пляму, в якій відбилася вся галактика (Позенко мав тоді враження, наче серед океану витяли отвір у всесвіт), Позенко зауважив тієї миті, як на воді розчинилася вогняна куля, так безглуздо проґавлений вхід до загиблих континентів, що його він, Позенко, не впізнав, попри те, що досі був певен, ніби одразу, навіть помацки, пізнає, — але ймовірно, так уже людині уділено, що вона пізнає далеке і безпомічно сліпне перед найближчим, — чому, оввною мірою, хоч і як то було сумно самому визнати, сприяли і його власні, Позенкові, розрахунки та діяграми, за котрими цей надто рухомий вхід мав перебувати деінде, за тисячі кілометрів, а зовсім не в Індійському океані, — переконання, яке й завадило Позенкові одразу зорієнтуватися й чимдуж поспішити за Цизьом, замість ґвалтовно виривати назад свого приятеля з так негадано для них обох навстіж прочиненого входу до загиблих континентів, про котрі він, Позенко, ше десятилітнім хлопчиком під час уроку географії вперше почув від Якова Онуфрійовича Лемішки. Властиво, Позенкові запам’яталися ці розповіді переважно тому, шо невдовзі по цих оповідках Лемішку заарештували, щоправда, дещо запізнено, бож таких, як він, повиарештовувапи ще в двадцятих і тридцятих роках, встановивши принагідно, шо Лемішка десь у двадцятих роках відсиджував на Соловках за петлюрівшину, завдяки непрощенному, зовсім випадковому недоглядові вирвавшися на куцу волю, а й ніби тепер, коли так блискуче завершувалася вправно керована батечком народів колективізація українського села (з його сірим, у глибині єства вічно мазепинським, а тому й придатним пише на безсловесне винищення бидлом, котре мала доконати колективізація), супроводжувана посиленим висаджуванням у повітря мракобісних церков, він, Лемішка, приналежний, як це трохи запізнено, однак безпомилково, встановило всевидюще око партії, до давно розгромленої антирадянської Спілки Визволення України, готував збройне повстання, щоб відірвати все ще ніяк не достріляну, хоч стріляли її хто тільки хотів, ворохобницьку Україну від пазуристої матінки Росії, і тому, прикидаючися божевільним задля конспірації, навіть на уроках географії агітував школярів за якісь ближче не відомі, загиблі (а цим самим автоматично контрреволюційні та ше й напевно куркульсько-самостійницькі) континенти, для замилювання очей (але марні всі буржуазні хитрощі ошукати непомильну всевидющу радянську владу!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
), і до кримінального ухилу в мозку, який годилося якнайхутчій втоптати в землю, аби не лишилося й згадки про цілий народ, називаний колись українським, а чи, — як це згодом після втечі з Харкова дедалі виразніше окреслювалося, що однак ані трохи не змінило його, Сороки, бігу над прірвою, — вочевидь безглузде зголошення до Дивізії Галичина, оскільки він, Сорока, уперто вичікував на промінчик світла серед навколишнього людиноненависницького мороку, байдуже, що вже тоді злітали останні маскувальні чохли з сумної дійсности, унаочнюючи, що з німцями жодної самостійности України, а тим самим і найкуцішої волі не здобути, дарма що заради нічим не підтверджуваної надії на краще майбутнє сотні й тисячі ніким не оплакуваної пропащої молодої сили, на яку така щедра надто не злопам’ятна українська земля, йшли на певну загибель, цим ніби зобов’язуючи і його, Сороку, бути разом із ними просто тому, що хоч би й як безглуздо виглядав його вчинок, він, Сорока, не смів ухилятися, це було його випробування на людину належати до переможених, а не до переможців, що нібито перечило здоровому глуздові, речники якого, а серед них і його, Сороки, власна тітка, за різних обставин протягом усього його, Сороки, життя не втомлювалися нагадувати, мовляв, він, Сорока, завдяки дрібнобуржуазному вихованню хворіє на вочевидь фальшиво зрозумілі поняття допотопної чести й шляхетности, давно викинених, як шкідливий забобон, на смітник історії, на якому він, Сорока, на ганьбу собі реакційно отаборився, замість крокувати в ногу з добою, приймаючи дійсність такою, як вона є, проти чого він, Сорока, марно бунтувався, заповзявшися головою проломлюватися крізь мури, аби довести цілковито байдужому до таких тонкощів світові, ніби між людиною і звичайної купою гиді пролягає різниця, в істотність якої, може, було ліпше й не заглиблюватися, дарма що він, Сорока, проти всіх цих надто речевих доказів лишався глухий, як пень, бо хоч би й що йому торочили, для нього особисто ця різниця існувала доти, доки він дихав, і, власне, ця різниця, без котрої він, Сорока, не міг жити, і штовхнула його, людину, далеку від будь-якого політиканства, сектярства та однодумства, у саму гущу політичних завихрень, спонукавши після промови Коника в приміщенні театру «Березіль» написати (звісно, не одразу, а трохи перегодя, що однак не міняло справи), написати статтю до «Нової України», внаслідок чого йому довелося, отримавши від нових знайомих в управі попередження, тікати від арешту до Охтирки, байдуже, що в тій статті, яку нова влада потрактувала, як заклик до повстання, він, Сорока, лише трохи по-інакшому, з огляду на конкретні обставини, висловив те, що він вважав за передумову в людині і що його він, Сорока, попри навколишні довготривалі неослабні сейсмічні поштовхи носив у собі все життя, ні на мить не припускаючи, що воно врешті-решт таким нестерпним потоком вирветься на поверхню за німців і змусить його, щойно сяк-так мине загроза повторного арешту й шибениці, з незвичним, майже студентським запалом заходитися біля праці про театральні вистави у Ватикані за Лева X, поштовхом до якої стала випадкова розмова з Антоном Семиренком про «Березіль», Курбаса, театр і людське життя, про котре його, Сороку, внаслідок незбагненної йому самому внутрішньої мутації, раптом потягло заговорити в якійсь більшій, ніж стаття, розвідці, хоча задля цього йому довелося забігти аж до часів Лева X, які його ще замолоду принаджували, аби тепер, переламавшися крізь його, Сороки, життєвий досвід, ожити в зовсім іншій площині й іншому світлі, яке нагло освітило досі не усвідомлювану частку його, Сороки, власного єства, до котрого студії над добою Лева X виявилися лише приступцями, що раптом завели його до ущелини в самому собі, куди він, Сорока, волів би не заглядати і куди він тепер без страху кидав оком, може, й тому, що безодні людської душі надто рухомі, і коли на них падає промінчик, який сповнює людину почуттям перемоги над собою, ці безодні вже перемістилися в тінь до ще глибшої, ніж доти, печери свідомости, аби звідти по-новому непокоїти чоловіка, убиваючи ту радість, що її він, Сорока, звідав під час написання розвідки про театральні вистави за Лева X, коли йому здалося (і то зовсім не тому, що він тоді мало не конав з голоду, від якого йому, Сороці, доводилося рятуватися ще в двадцятих і тридцятих роках, то було щось зовсім інше), ніби він, Сорока, як ніколи ні доти, ні перегодя, просто спливає кістками й тілом у той єдиний за його, фактично змарноване, життя грубший обсягом твір, що над ним він, Сорока, з таким унутрішнім жаром трудився і що йому, не виключене, саме з цієї причини доля й вирвала з рук, із вищих, непроглядних для людини, міркувань заповзявшися тримати його, Сороку, в чорному тілі, проти чого він, самозрозуміла річ, ставав дуба, і це з тим більшою затятістю, що, властиво, від революції, під час якої його здолала глупота повернутися з-за кордону будувати, як тоді здавалося, вільну, незалежну Україну, поминувши короткотривалі перерви за Директорії й навіть за гетьманату, він, Сорока, уникаючи фізичного знищення, котре в лляні тотального розгрому України викосило майже всіх його колеґ, обмежувався лише принагідним писанням (і то ще, як таланило, бож доводилося, замість ходити в академіках, сторожувати, кочегарити, ба навіть коротко чабанувати), обмежувався принагідним писанням дощенту вимаґльованих від усього живого статтей на літературні теми (оскільки не лише він, Сорока, а й ті нечисленні на той час академічні ікроїди мусіли переливати все з пустого в порожнє), і вже навіть не мріяв, як дехто з його недонищених колеґ, котрих оминули Сибір і Соловки, що будь-коли ще спроможеться на більшу, не підміновану ні за стільки років непослабного гніту всотаним у кров пристосовницьким фальшем, ні внутрішньою, хоч і зрозумілою за хребтотрощильних обставин, небезпечною заціпленістю, яка ставала вже часткою його, Сороки, вдачі, перетворюючи його на брухт, що раптом пустив живі пагони в тій праці, вкраденій разом із валізою під час чергового відступу з Харкова, де він, Сорока, й сам ледве не наклав головою, коли, лише завдяки навколишньому безладдю щасливо уникнувши радянської евакуації, мало не втрапив на шибеницю вже за німців, від яких десятиліттями мордовані люди очікували порятунку, котрий на другий день після здобуття Харкова заманіфестувався перед численним натовпом на площі Дзержинського тим, що замість оголосити новини, заради яких скликали мешканців, на відзнаку нового ладу в сплюндрованому місті з вікон обкому партії під один суцільний зойк глядачів викинули перших повішених. А втім у тому самому Харкові, де нові можновладці одразу ж заходилися шибеницями й розстрілами вкорочувати прояви вільної думки й національного відродження, до якого він, Сорока, виходець із зрусифікованого українського роду стихійно пристав, як і всі ті, в кого почуття людської гідности, що його власна тітка називала безмозким донкіхотством, асоціювалося із за свої самостійницькі прагнення систематично винародовлюваною Україною, проти існування котрої черговий раз виполчився весь світ, — у тому самому Харкові він, Сорока, вижив, не сконавши з голоду й огидних чиряків, спричинених недоживленням, тільки з ласки Степаниди Полікарпівни Олійник, яка, не доводившися йому ні родичкою, ні дружиною, ні коханкою, з першого ж дня, як Василь Сулиця завів його до неї, аби вона на добу переховала чергову жертву від арешту, заки його, Сороку, тоді ще не постріляні нові знайомі примістять у надійних людей в Охтирці, — сама взялася попрати йому заношену білизну, цим дуже його і збентеживши, і втішивши, а тоді, постерігши, що він, Сорока, не надто зарадний, і просто заопікувалася ним, часто навідуючися до його помешкання, коли він, щойно небезпека проминула, повернувся до Харкова і навіть на деякий час отримав в управі невеличку посаду, яку йому вистаралися новоприбулі до Харкова земляки, котрі, заки німці розчовпали й ліквідували опірні пункти українства, просунули свого чоловіка як прекладача до нових володарів, чоловіка, що перехоплював, знешкоджуючи, зливу смертоносних доносів, які, пішовши якимись іншими канапами, вирвали були і його, Сороку, з крижаного помешкання з повибиваними близькою бомбою шибами й сяк-так позавішуваними старими ряднами, що їх звідкись добула Степанида Попікарпівна, яка раз або й двічі на тиждень, поза тим, що сама приходила до нього в гості, тобто не так у гості, як подивитися, як він дає собі раду, — запрошувала його, Сороку, на гарячу страву, яку вона ухищапася смачно готувати з вимінюваних на селі харчів спочатку за свої, а тоді й за його, Сороки, мізерні пахи, що оберталися на, нехай і часто мерзлу, картоплю, буряки, ато й, — значно рідше, — на крупи чи товщ, як того незабутнього разу, коли Степанида Попікарпівна за його, Сороки, стару бритву отримала шматок сала, по який йому, Сороці, випало мандрувати до її помешкання свіжопрокопаною серед снігових заметів вузькою стежкою тієї днини, копи він уже й втратив надію, що взагалі добіжить до Степаниди Полікарпівни.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
— так от, він, Тарас, віднині ладен ходити під Замкову гору удвох із Павлом, куди вони й вчащали протягом трьох років до того дня, коли ту стіну, згідно з ухвалою міськради, радарно чутливої до найменших проявів евентуальної загрози єдинонеділимству, зрівняли з землею, не здолавши однак зрівняти з землею в його, Тарасовій, душі тієї ніби й не помітної, а проте, як згодом виявилося, неулузненної грудочки світла, яку він, і сам не зауваживши, як воно сталося, мимоволі виплекав у собі (може, й справді, як ще він розмірковував десятиліттями перегодя, коли споглядав у Пенсільванії сад своєї далекої, по Овсієвій лінії, родички Діяни Рибачук) завдяки тим пучечкам польових квітів, приношуваних на честь загиблих під Замкову стіну, де він, Тарас, чи тому, що це місце берегло найдорожчий спогад про ріднішого від найріднішого батька Овсія, чи тому, що звідти й дійсно виструмовували на поверхню силові потоки, на яких, мов пелюшки на мотузках, тримається буття, відчував: з-під цієї стіни валує прозоре туге полум’я, що проходить і крізь нього, Тараса, залишаючи в ньому ікрини вогню, котрі роблять його інколи аж надто чутливим до явиш, що їх раніше просто не існувало, внаслідок чого в ньому, Тарасові, ніби прочиняються двері в нові проходи, що обертаються то лябіринтами, то просвітками, як це й сталося з ним хочби й тоді, коли він угледів карликовий бузок, крізь маленькі квіточки якого в нього влучила блискавка, котру мусів відчути й Павло Котвиця, бож він ані не здивувався, ані не взяв його, Тараса, на кпини, побачивши, що той, як навіжений, голими руками кинувся викопувати миршавенький кушик, який вони посадили під вікнами дитбудинку, ревно пильнуючи, аби його ніхто не скалічив, і невимовно тішачися, що карликовий бузок не засох на новій землі, хоча за ті кілька років Тарасового й Павлового перебування в дитбудинку він ні разу не зацвів (дарма, що він, Тарас, і Павло доглядали його аж до того дня, коли Павла забрали з дитбудинку, — може, тільки на те, щоб трохи згодом він, ціною прилюдної відмови від заражених буржуазним націоналізмом батьків, пішов студіювати математику, до якої мав винятковий хист ще в дитбудинку і до якої йому була заказана дорога, поки він не покривив душею, напередодні цього рішення поклявшися Тарасові, який попри Павлів намір не вірив, що Павло, його Павло, котрий був йому за провідну зірку, й справді так вчинить, хоча Павло й переконував його, ніби за певних обставин мета виправдує засоби, мовляв, він Павло, свідомо продає себе, тобто не себе, а тільки свій язик, а не дух, у неволю, бо в нього нема іншого вибору, адже навколо й так усі живуть у брехні й фальшу, а він, Павло, віддає себе в рабство лише на той, порівняно короткий час, поки здобуде вишу освіту, конечну для боротьби з тими, хто змусив його відмовитися від людської гідности, за повернення до якої Павло заплатив життям, оскільки невдовзі після того, як Павло разом з іншими сміливцями підписав відозву на оборону планово винишуваної української мови й культури, цієї смертельної загрози червоному єдинонеділимству, невідомі, тобто насправді добре відомі органам верховної хребтотрошильні, особи серед білого дня проламали йому череп, — а він, Тарас, потрапив до авіаційної школи чи не завдяки рекомендації Івана Гака, пілота, що випадково приїхав відпочивати до Хусту, де йому забаглося, чи то, як дехто базікав, порядком партійної показухи, а чи тому, що він і сам виріс у дитбудинку, відвідати дитбудинок-інтернат і серед хлопчаків уподобати саме його, Тараса, який вже тоді марив про літунство і, на подив собі самому, зважився про це обмовитися пілотові, чого той не забув, не виключене з тієї простої причини, що Тарас показав пілотові з вікна карликовий бузок, і не тільки показав, а й додав при тому, — він, Тарас, і сам не знав, звідки в нього взялися ті слова, бо тоді крізь нього наче хтось інший говорив, а не він, — мовляв, він, Тарас, разом зі своїм приятелем приніс цей кущик бузку з Городилівської гори, тому що це не просто собі кущик бузку, тобто, звісно, він і кушик, але, крім того, він ще й домовик, тільки не хати, а самої Городилівської гори, який усе знає й чує, а головне, допильновує, щоб люди не балакали на вітер, а дотримували своїх обіцянок, інакше їх спостигне лихо з тією самою певністю, як і те, що на весну бузок вкривається маленькими запахущими квіточками, дарма що досі він ще не зацвів), і то, ймовірно, внаслідок того, що невдовзі, як він, Тарас, із Павлом посадили перед вікнами інтернату рожевий кущик, попередивши галайстру, що скалічать кожного, хто замахнеться на безборонну рослину, — біля карликового бузка став до вітру Хустівський гермафродит Марунька, якого він, Тарас, і Павло обсинцьовували камінням, не чекаючи, поки торопленого гермафродита забере міліція, як це вона його частенько й забирала, коли він причовгував на подвір’я інтернату, щоб на очах неповнолітніх мешканців дитбудинку накласти на мошеному подвір’ї купу, перш ніж його за хуліганство встигнуть упакувати на кілька діб до міліції, звідки його, як завжди, — в незмінному червоному береті власного виробу й червоних, так само нею виплетених, як і решта її кількаповерхових синіх, зелених, помаранчових і жовтих млинцеподібних, ступінчастих хламид, — невдовзі супроводжувала додому рідна ненька, стара Сеґедиха, яка воювала за своє надто щедро наділене природою чадо з усім містом, дорослими й дітьми, а серед них, звісно, і з ними, Тарасом і Павлом, що не давали гермафродитові промитої води, — однак він, Тарас, вірив, що, попри колишнє осквернення, однієї днини карликовий бузок із Городилівської гори знову зацвіте, як це зацвів на його, Тарасову, втіху, щоправда, інший бузок на смітнику поблизу Макіївки, шо спонукав його, Тараса, двадцять років пізніше, попри каліцтво лівої руки від ножових ран, завданих мордовськими блатняками, нацькованими на нього таборовою адміністрацією за домагання прав уже після короткотривалої спроби заснувати родину й після відбуття двох років заслання й перед тим трьох років виправно-трудових таборів, куди він, Тарас, потрапив просто з випускного вечора авіаційної школи, спровокований стукачем- гнидою, шо на останньому курсі причепився до нього, пхаючися в друзі, хоча таких друзів він, Тарас, обминав десятою дорогою, а тут перед стукачем-гнидою (але то вже діяла доля, про що він, Тарас, щойно роками пізніше здогадався) на секунду відпружився (і це тоді, коли треба було чекати неминучого удару тьми й бути, як ніколи, зібраним, щоб дати відсіч) й опустив захисну личину фальшу, щоб не задихнутися в самому собі від гиді, що й довелося покутувати Мордовією, де він, Тарас, вирішив (звісно, це рішення визріло не відразу, однак ще заки він, Тарас, його повністю усвідомив, щось у ньому, не чекаючи на ледачу голову, вже наперед керувало його вчинками, провадячи його, ще сліпу вкоконовану лялечку, стежками, на які він щойно згодом зважився ступити), всього себе наставивши на те, що з миттю, як він відбуде строк ув’язнення, він, Тарас, заки його поновно заарештують (а це станеться незабаром, бож після Мордовії, як і всім, що не відмовилися від себе, державні упирі не даватимуть життя, домагаючися, аби він обплював себе, на що він не пристане, ліпше нехай його спостигне смерть, і він, Тарас, піде під землю), зосередить себе, підпорядкувавши єдиній меті всі помисли, дії й волю на те, щоб перейти радянсько-фінський кордон, який йому, завдяки винятковій поблажливості Провидіння, чутливого до крайнього зосередження волі, що обертає найгрубші мури на ранковий туман, якщо людина справді натнеться здійснити, здавалося б, нездійсненне, разом з Анатолієм, в котрому він, Тарас, здибав надійного приятеля, пощастило перейти, дарма що задля цього й йому, Тарасові, і Віникові довелося, як олімпійським змагунам, переплигувати з допомогою виламаної молодої сосни, обчухраної від гілляк, через п’ятиметрову свіжозаскороджувану прикордонну смугу, де відпечатувався кожен крок втікача, старанно уникати замаскованих дротів на землі, що об них мала перечепитися кваплива нога переслідуваного, спричинивши вибух міни чи ввімкнувши сигнальну систему, яка одразу поклала б край втечі, перепливати крижані озера й, сиплючи на свої сліди махорчану потеруху, рятуватися від собак, натренованих виловлювати людей, щоб тільки вночі простуючи Фінляндією, на території котрої їх ще могли зловити й видати, нарешті, наче з печерного віку, досягти шведського кордону й попросити політичного притулку в спасенній країні, звідки їх, живих кістяків, чудом видибаних із червоного раю, підлікувавши й підгодувавши до людської подоби, на їхнє прохання перевезли до Сполучених Штатів, де у Філадельфії після чергового прилюдного виступу з розповіддю про їхню втечу, щойно він, Тарас, скінчив не так говорити, як радше відповідати на численні запитання, до нього підійшла струнка пані невизначеного віку з неоновою зачіскою, наче в неї на голові, замість рости волоссю, густо виструмовували короткі фосфоризуючі металічні волокнини, що згори освітлювали її статуру, як на нього, Тараса, може, й вишукано, тільки дещо незвично вдягнену (спочатку йому, Тарасові, який за короткий час встиг надивитися різної дивини, здалося, що на ній костюм із туркусової шетини, пір’я й водоростів, хоча згодом щетина, пір’я й водорості виявилися куцими вахляриками-торочками з перлямутрово-туркусових ниток), і сказала, що вона, Діяна, по чоловікові Рибачук, а з дому Михасюківна, випадково прочитавши в газеті про його, Тарасову, подиву гідну втечу й прилюдні виступи в Нью-Йорку, Чікаґо, а тепер у Філадельфії, приїхала його особисто побачити не лише з цілком зрозумілої цікавости, а ще й з тієї причини, що вона, яка оце зараз йому все так докладно оповідає, його, Тарасова, родичка з нащадків тієї галузки хустівських, первісно галицьких, Михасюків, що в вісімдесятих роках дев’ятнадцятого століття виїхали на заробітки до Північної Америки, щоб частково в другому, а вже остаточно в третьому поколінні, переключившися на торгівлю канадською рибою, бож на злиденному хліборобстві ще ніхто ніколи не багатів, добігти зовсім пристойних статків, які їй, Діяні, чи, — коли це йому, Тарасові, звичніше, як свіжоприбулому з радянської імперії, — Діяні Іванівні, а чи просто — тітці, — дісталися в спадок, щоб вона, Діяна, нащадок колишніх злидарів, могла ці статки розтринькувати на власне уподобання, єдине доцільне застосування всіх скарбів цього світу, тим більше, шо дочок вона, дякувати Богові, повидавала заміж, тобто не так сама повидавала, як ті самі повискакували, побравши собі досить маєтних чоловіків і цим самим не потребуючи оглядатися на прибутки матері, до якої вряди-годи возять показати онуків чи приїжджають розважитися на костюмованій забаві, що її вона, Діяна, влаштовує раз на рік, залежно від погоди й настрою — на початку літа чи восени — почасти з благодійною метою, а почасти просто, аби не втрачати дозованого контакту з людьми, яких вона, Діяна, стала трохи уникати після того, як її чоловік помер, але не тому, що він помер, а радше з тієї причини, що вона, Діяна, знайшла собі чергового коника, котрий потребує деякого зосередження, хоча в усьому цьому, може, й справді трохи більше, ніж їй, Діяні, хотілося б, дається в знаки те, що Рибачука не стало, байдуже, що вона, Діяна, розлучилася з чоловіком ще невдовзі після народження другої дитини, випадково застукавши свою крашу половину, як та освідчувалася в коханні її, Діяниній, приятельці, після чого Рибачук для неї, Діяни, назавжди розчинився в повітрі, дарма що вона, бувши надто вразливою, однак не злопам’ятною, підтримувала з ним, а згодом і з його новою родиною, головне заради дітей, дружні взаємини аж до його смерти, незалежно від того, чи вона, Діяна, жила в Африці, в Азії, на Далекому Сході, а чи, як тепер, у Пенсільванії, де вона, Діяна, придбала кільканадцять гектарів землі, щоб перетворити їх на острів відпочинку, на сад із невеличким звіринцем (вона, Діяна, завжди любила тварин) і теплицею, з лябиринтом, водяним годинником і трьома двоповерховими будинками в кінці садиби, спорудженими, як зрештою, і всі ці клюмби, загороди з живоплоту, водограї, каскади, басейни й скляні творива, що стоять серед зелені й квітів, замість мармурових чи фаянсових фігур, включно з шістьома виплетеними з скляних кодол фіртками, її, Діяни, своєрідними Генераторами порядку на вході до обох альтанок, — серед квітника й у південному куті садиби, — спорудженими з незначною сторонньою допомогою власними силами, і то не зі скнарости, що вона, Діяна, інакше цілком зруйнується на уряджуванні свого саду, як власник Мускаву (спробуй поясни, що таких амбіцій у неї не було, та й сад її має дешо інше призначення, виконуючи насамперед етичну функцію), а просто тому, що вона, Діяна (батькам не бракувало грошей і, звісно, доброї волі потурати її, Діяниним, забаганкам), в одній особі не лише проектувальник, будівельник, геодезист, маляр, модельєр і садівник, хоча, певна річ, і не такого позему, на якому вшановують гербом із капустою й трьома слимаками, а й ганчар, склодув, трохи скульптор, електрик, і слюсар, — фахи, на думку загалу, не сполучені ані з замилуванням у штуці, ані зі збиранням унікальних зразків порцеляни чи натюрмортів, що однак особисто їй, Діяні, приносить радість не меншу, ніж, скажімо, вміння самій злютувати руру (це справді хвилюючий досвід: відчувати в руках матерію, якій до певної міри надаєш нову форму), прокласти водопровід, змайструвати за власним задумом чи уроєнням несусвітенний Гарнітур меблів чи скраяти одяг зі снів, — форми активности, спричиненої, ймовірно, тим, що вона, Діяна, людина не так споглядання (хоча і воно їй засадничо не чуже), як дії, дарма що саме за цю фасету її єства, з більшою чи меншою силою притаманною всім Михасюкам, її, Діяну, вважають не сповна розуму, мовляв, хіба це не мурована ознака божевілля, коли людина, не спонукана до того злиднями й примусом, бабрається, та ще й вочевидь із задоволенням, у брудних нежіночих ремеслах (які, до речі, її, Діяну, ані трохи не омужчинили), замість присвятитися далеко шляхетнішій справі, хоча б такій, як полювання за чоловіками, котрі й замолоду не посідали головного місця в її житті чи тому, що вона, Діяна, як і всі (може, й дійсно надто перечулені, з нахилом услимаковуватися в собі) Михасюки, — очевидна річ, кожен по-різному, — успадкувала гін мимоволі відхилятися від усталених для більшости корисних і конечних, а для неї порожніх шабльонів поведінки, оскільки щось у ній, Діяні, ще змалечку устатковане додатковим чуттям і зором, що з роками розвивалося, набираючи дедалі окресленніших форм, змушувало її, наче в крові в неї циркулювала плинна телескопна рура, бачити кожну річ, ба більше, свої й чужі висловлювання та вчинки не в одній, а нараз у кількох різних, побільшувальній і зменшувальній, площинах, що мимоволі наводило її, Діяну, на роздуми, — чи тому, що вона не надто пізно усвідомила й не полінувалася прикласти деякі з цих висновків до власної активности (а цьому, ймовірно, сприяло й те, що життєві соки виходили в ній на поверхню не виключно нижніми, як то стало модою, яка спиляла людину на статевих органах, а й верхніми каналами), що вона, Діяна, складається не лише з органу розмножування (цей конечний обов’язок супроти людства й природи вона, Діяна, сумлінно, хоч і без надмірного захоплення, виконала), а й горішньої, не менш цікавої надбудови, чи тому, що вона, Діяна, досить рано відчула, байдуже що спочатку й не надала тому жодного значення, як крізь неї ходить могутня, безлика й несхопна сила, котра ладна прибрати першу-ліпшу подобу тієї миті, як вона, Діяна, ухиститься накинути на неї вуздечку, і тоді вона, Діяна (причина, чому це полювання триває донині), нарешті безперешкодно вершитиме те, що, не виключене, чекає на неї від самого народження, а що вона, Діяна, як це, на жаль, поспіль притаманне людині, щоразу не в той бік замахується, та сила, як і раніше, неприрученою гуляє на волі, попри те, що їй, Діяні, з роками здається, ніби вона до тієї сили таки неухильно наближається, що, звісно, не конче мусить відповідати дійсному станові речей, бо ану ж, не зважаючи на всі зусилля, вона, Діяна, до справжніх причин так і не доглипалася, дарма що в дечому ніби й добігла якщо не цілковитої, то майже цілковитої певности, котра, очевидна річ, щохвилини може луснути мильною бульбашкою, як це й сталося з її, Діяниним, досить довготривалим переконанням, ніби найістотніше зрушення в її єстві започаткувала саме та мить, коли її, Діянин, чоловік, за вірність якого вона дала б стяти собі голову, не зауваживши, що поняття чи уроєння щодо вірности сиділо в ній, Діяні, а вона мимоволі проектувала її на чоловіка, який… — спокусився її, аж ніяк не красунею, приятелькою, з котрою ще, правда, не встиг переспати (цю подробицю вона, Діяна, одразу ж вичула всім тілом), а тільки освідчився в коханні тієї секунди, як вона, Діяна, зайшла з садовими ножицями в руці на веранду, де випадково почуті слова назавжди випалили дуже чутливий, доти нею самою не зауважуваний кутик її я, змусивши її, Діяну, вперше й востаннє, без сліз, нарікань і взаємних образ, звідати не так навіть біль, хоча і його не бракувало, як тупе, безпросвітне приниження, що одним помахом змело всі її, Діянині, попередні уявлення про світ і про себе саму, — приниження, рештки котрого ще досить довго відлунювали в її крові, хоча Рибачук, кваплячися послабити удар і, від збудження й провини не зауваживши, що рубає по живому, в присутності приятельки, якій щойно освідчувався в коханні (непослідовність ніби добрих, а насправді лише боягузливих вдач), приятельки, що виявилася не тільки тоді, а й згодом, далеко поблажливішою, ніж вона, Діяна, до Рибачукової нетактовности й подвійної зради, на колінах благав пробачити йому хвилеве затьмарення, вмотивовуючи яке, ще сім років не погоджувався на шлюбну розлуку, мовляв, він і далі любить тільки її, Діяну, а все інше, включно з освідченням у коханні приятельці, просто недійсне, — він і сам не збагне, як то сталося, — це справді був не він, Рибачук, а хтось інший у його тілі, хто пожартував, скалічивши йому життя, бож властиво, як то він значно пізніше пояснював їй, Діяні, яка натоді вже сама, не так з потреби, як радше для годиться, мала, хоч і не надовго, винятково вродливого й безнадійно нудного коханця, що так ніколи й не второпав, чому вона з ним не одружилася, хоча він шукав підтримки навіть у її дітей, — мовляв, його, Рибачука, тоді на веранді привабила не сама Діянина приятелька, а її (трохи загруба, як на жінку, й наче аж спухла) шия, від якої він, Рибачук, — чого з ним ні доти, ні перегодя не траплялося, — на мить цілковито втратив розум, так його потягло, — вустами, тілом, душею, — доторкнутися не до жінки, ні, а тільки до її шиї, байдуже, що цей потяг одразу ж минув, щойно він, Рибачук, пробелькотів, що кохає і цілком непотрібний громіздкий додаток, — власницю цієї божественно-навісної шиї, — однак для неї, Діяни, вже не було вороття, хоч їй і здавалося: ще секунда, ще одне Рибачукове, дедалі безглуздіше виправдання, і її, Діяни, просто не стане, але її стануло не тільки на секунду, а й, дякувати Богові, й досі, значною мірою завдяки тому, що вона, Діяна, раз ухваливши якесь рішення, не шкодувала й не длубалася в собі, чи воно правильне, вважаючи (а її досвід це підтверджував), що зайве копирсання і в собі, і в інших не витягає з душі, аби та капость захиріла й розвіялася пилом, а розплоджує дедалі тінистіших демонів, а це тільки шкодить, зокрема такій, як вона, Діяна, людині, часами й без того схильній, як і всі Михасюки, до нападів меланхолії, проти чого вона, Діяна, боролася інколи навіть досить силуваною активністю, використовуючи вільний час (а людина має часу далеко більше, ніж це їй здається, навіть тоді, коли їй нібито й бракує часу) на здобуття знань чи на вивчення (як то часто тягне людину, народжену в достатках, а для неї, Діяни, це було ще й своєрідним відпруженням) якогось плебейського фаху, що автоматично мало б свідчити про її, Діянин, спадковий нахил до божевілля, покищо не загрозливого для довкілля значною мірою завдяки її, Діяниній, матеріяльній незалежності, без якої, хто зна, чи й обійшлося б без гамівної сорочки, бож людина найтяжче витримує чужу інакшість, чуючи в ній загрозу своєму існуванню, — первісно атавістичне наставления, конечне в боротьбі за існування, чи своєрідна система попередження, закладена в людину самою природою, що на різних щаблях буття дбає про своїх створінь, наділяючи їх не надто привабливими, однак рятівними пасами, — риса, якої вона, Діяна, відбігла при народженні, бо її завжди тягло до незвичного, — тут, вона, Діяна, як, здається, й обидва її онуки, Петрусь та Антін, особливо Петрусь, справжня Михасюківна, а ті, байдуже, в малому чи великому, незмінно простували власними стежками, не оглядаючися на ледачих бортаків, не здатних утерти собі носа, не те, що самотужки збудувати дім, виплекати сад, спорудити палац, фортецю, Вавилонську вежу чи бодай звичайнісіньку кам’яницю, куди вона, Діяна, запрошує його, Тараса, й Білика на довгий чи короткий час (всі три будинки повністю устатковані, й ніхто нікому не наступатиме на п’яти), якщо, звісно, і Тарасові, і Біликові у неї, Діяни, сподобається. Очевидна річ, йому, Тарасові, втішеному, що в Новому Світі в нього об’явилася тітка, котрій він, далебі, не збирався сідати на карк, і на думку не спадало, чим обернеться для нього гостина в тітчиній посілості, перетвореній на сад, квітники й кільце хащів, що замикали квадрат садиби, зі штучними озерами, водограями, помаранчовими деревами в кадовбах, клюмбами, крученими доріжками, подекуди оздобленими скляними, досить величенькими й масивними творивами, в яких, за певного зосередження, можна було вгледіти щось подібне до голови, ноги, жіночого стегна, півнячого гребеня, дзьоба, руки чи бадилини, — й зі скрізь свіжопогиреними на кулі, півмісяці, піраміди, літаври, зірки й літери деревами та кущами, хоча згодом йому, Тарасові, котрому не вкладалося в голові, що чимала, а головне, так бездоганно уряджена, посілість належить не державі, а приватній особі, та ще й його тітці, — Діяна Рибачук вичерпно пояснювала, мовляв, нехай він, Тарас, не дивується, що в її садибі панують самі криві лінії, за винятком поламаної чотирикутником єдиної некручної дороги, що від вихідної брами праворуч досягає каналу, під прямим кутом повертає й іде вгору уздовж води до чергового прямокутного закруту, від якого простує повз три круглі квітники перед кам’яницями, розташованими на невеликій віддалі одна від одної, повз лябіринт із водяним годинником посередині, аж до першої альтанки біля другого каналу, де знову під прямим кутом повертає на схід повз грядки з тюльпанами до другої альтанки й далі до теплиці з невеличкою прибудовою-звіринцем, на розі якого ще раз заламується й добігає до брами, замикаючи чотирикутник, — єдині прямі лінії всієї посілости, котрими мчать злі сили, що, як відомо, рухаються лише по прямій і тому й не годні проникати ні до кола, ні на внутрішні спіральні доріжки, які з охоронних міркувань і домінують у садибі, де, крім головної, рококової концепції краєвиду, частково використано й досвід, застосований у Во-ле- Віконті, і деякі елементи англійського чи радше японського садівництва, лише згрубша приступного немедитативній, значно дитячішій, ніж східня, ментальності західньої людини, з вкрапленням (дуже поміркованим, зокрема в оформленні країв середнього басейну й верхнього кола водяного годинника), замість руїн, деяких складників ацтецької архітектури, — крім того, вона, Діяна, реалізувала ще й деякі власні нововвдення на подобу альтанок, кожна з трьома фігурними, з непробивної скляної маси, досить високими фіртками, каталізаторами й перетворювачами злих сил, залежно від їхньої напруги, на світлову енерґію, на добриво чи на порошок для прання, а також неглибоких, завдовжки з метр, цементних півмісяців з водою на кожному закруті вісімок- стежинок, покладених в основу садиби, оскільки вони є наочними відтинками часу водяного годинника, стрижня всієї посілости, де і водяний годинник, і вісімки-стежки, і решту рослинних та архітектурних складників підпорядковано об’єднувальному елементові, — рококо, і це її, Діянине, не так навіть замилування, як своєрідне навернення на рококо, що до нього вона чи не добру половину життя була досить байдужою, сталося (як про це ще й донині дехто вболіває) ані не внаслідок її, Діяниного, захворювання на манію великости, ані не тому, що її, Діяну, нагло опали дитячі спогади з Квебеку, коли вона, замість англійської, розташованої в іншій дільниці, відвідувала поруч із їхнім будинком французьку школу, до якої її, Діяну, послали частково зі зручности, а частково з намови Олекси Дорощука, приятеля її батька, друкаря, філософа, скульптора, пейзажиста, шанувальника Ватто й Фрагонара, іграшкаря, теоретика садівництва й апологета рококо, що перегодя загинув на Соловках, повернувшися на перший заклик червоного щуролова будувати незалежну, дарма що радянську Україну, куди і її, Діянин, батько, натоді великий прихильник комунізму, лагодився повертатися і тільки завдяки наглій смерті матері, яка наклала на себе руки, втримався, бо, здається, відтоді почалося його поступове протверезіння, хоча він ще довго не признавався, що йому злетіла полуда з очей, — а просто тому, що для неї, Діяни, яка саме повидавала дочок заміж і раптом опинилася в цілковитій порожнечі, що й справді ніби повернула її, дорослу жінку, на короткий час до вихідних точок дитинства, — для неї, Діяни, рококо виявилося не одним із віджилих стилів, а викраяним саме на її мірку напрямом людського духу, своєрідним едемським островом, де, незалежно від її, Діяниного, єства, весь час жила її дитяча любов до Олекси Дорощука, випадково закоханого в рококо, а не в якийсь інший стиль, добу чи цілу культуру, а що вона, Діяна, обожнювала Дорощука, свою няньку, вчителя, принагідного товариша дитячих ігор і, як пізніше вона, Діяна, здогадувалася, потаємну, навіть смертю не цілком прозраджену, любов її матері, — не тільки за те, що він показував, як ліпити з вологої глини півників, людей і коней, чи за те, що чомусь у завжди напівтемній друкарні, де, як це їй, Діяні, залишилося в пам’яті, горіли довгі й кручені, мов куделі, вогні, снували мовчазні постаті й протікала олов’яна річка, дозволяв їй, Діяні, брати зі скриньок металеві літери, складати їх вервечками, а тоді дивитися, як на них з казана ллється розтоплене олово, а радше, і то найбільше, за те, шо він, Дорощук, розмовляв з нею, як із дорослою, викладаючи їй, шестилітній дитині, своє видиво світу, в якому панувала шляхетність, розсудливість, світло й доброта, шо (як це вона, Діяна, тоді зовсім виразно відчувала, хоча розумове осмислення того прийшло далеко пізніше) променювала з Дорощука на всі боки, перепадаючи подостатком і їй, не тому, шо Дорощук вирізняв її, Діяну, з-поміж інших дітей, як це вона, Діяна, малою гадала, а просто це був його спосіб однаково уважно ставитися до малолітніх і дорослих, що її, Діянина, часто брала йому за зле, постава, яку вона, Діяна, зрозуміла далеко пізніше, шкодуючи і матір, і Дорошука, — то все, чим захоплювався Дорощук (а він захоплювався не лише малярством чи філософією, а й теслюванням чи слюсарством, вважаючи поєднання фізичної й духовної активности в одній людині конечною передумовою для створення справедливішого, ніж існуючі, суспільства, яке, мовляв, уже замайоріло на обрії і яке не забарилося поглинути свого надто довірливого адепта) — було й для неї, Діяни, гідне любови й наслідування.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”