розтлумачити

Приклад 1:
— якнайшвидше уділив йому, Лужному, додаткових очей і тями розпізнати, що ж, властиво, знаменує собою цей щедро простягуваний на долоні подарунок, про який він, Лужний, лише знає, що то якимось чином його призначення, — мовляв, нехай він, Святий і Всевидющий, не гнівається, але на те нема ради, бо так воно вже є і завжди буде, що людина, хоч і створена на подобу Божу, надто глибоко сидить у проминальному, і тому їй жодного хосену нема навіть і з найбільшого дару, якщо їй одразу не розтлумачити, у чому той дар міститься, оскільки без належної вказівки згори затурканий чоловік ніколи не розпізнає власного призначення, навіть якщо воно й бовванітиме перед самісіньким його носом, й ніколи не ступить на спасенну стежку, якщо Він, Господь, не напутить людину, зайвий раз терпляче витлумачивши, що й до чого, дарма що він, Лужний, доладу й не висловивши усіх своїх благань і жалів, зовсім виразно чує відповідь, яка обертає його на соляний стовп, не здатний вирізнити, чи це йому, Лужному, завдяки своїй нетямущості; навіки похованому живцем у соляних кристалах, і справді відповідає сам Господь, віддаляючися від нього, а чи внаслідок душевного струсу в ньому спливають на поверхню уперше почуті в Беллярії в таборі полонених, а тоді перегодя й у таборі в Ріміні, почуті й пущені в непам’ять слова професора Сороки про вільну волю, котрою наділено людину, аби чоловік не лише розпізнав, а й з власної спонуки добіг свого призначення, не чекаючи, що йому з неба падатимуть у рот готові напрямні на все життя, оскільки, як доводив тоді професор Сорока, саме до вільного вибору людини Провидінню заказано втручатися з тієї простої причини, що вільна воля — це іспит людини на людину, і не виключене, що тільки заради цього іспиту, чи випробування, чоловік взагалі приходить на світ, хоча, властиво, він, Лужний, як тоді в таборі полонених у Беллярії, а невдовзі й серед дивізійників у Ріміні та й, щиро казавши, й далеко пізніше волів би, щоб замість вільної волі, з якою стільки зайвого, нікому не потрібного, клопоту, вищі сили без жодних мудрувань і передумов (вічно ці передумови, що тільки отруюють життя, невже не обійшлося б і без них?) допомогли йому дещицю розчовпати, у чому ж, врешті-решт, міститься його, Лужного, призначення, чи то пак іспит на людину, аби він по-дурному не розтринькував життя, так ні на чому стало й не зупинившися, бож якби він, Лужний, мав щодо цього цілковиту певність, то ані не подався б разом із Яремою Кериком на теологію до Риму, ані не кинув би її передчасно, вирішивши, що така штука, може, добра для Керика, але не для нього, ані не записувався б перегодя, після трьох років тиняння на принагідних підробітках по доках і забігайлівках до Колюмбійського університету на клясичну філологію, на якій він витримав лише півтора семестра, хоча йому отець Гаврилюк виклопотав стипендію в надії, що він, Лужний, через клясичну філологію ще повернеться до теології, ані, зрештою, не надихнувся б ідеєю переключитися на спорт і фізичне виховання молоді, а коли воно йому так само хутко набридло, не рвонувся б разом із Миньком Семикішом відкривати на Давн-тавні в Нью-Йорку нічного бару, мовляв, якщо вже сам шанований усією українською громадськістю Йосип Гірняк розливає напої в «Лисі Микиті», то чому йому, Лужному, не спробувати з Миньком поставити на ноги розвагову буду, з котрою вони невдовзі так прогоріли, що йому, Лужному, як співвласникові (з Минькової намови) збиткового підприємства, довелося працювати кельнером у «Вальдорф- Асторії» й понад два роки сплачувати борги, — ані не перейнявся б бажанням, попри сумний досвід із баром, піти в компаньйони до Івана Перекуди й закласти в Пенсільванії власну пекарню, яку їм за півроку здемулювали місцеві Гангстери, котрим Перекуда, покла- даючися на свій хист і на, здавалося б, якнайліпше налагоджену мережу покупців, не схотів платити зависокого злодійського чиншу, ані врешті-решт не відмовив би Максимові, наймолодшому й найзухвалішому Кериковому нащадкові, який остаточно підпав чарам моря, що виявилися далеко глибшими й тривалішими, ніж його переходове, пов’язане з фізичним ростом і фізіологічними змінами, захоплення анархізмом, троцькізмом і маоїзмом, модними серед перегодованих волею й достатками однолітків-студентів, котрих невидимою рукою вправно керовані кумачеві сурми надихали нищити єдиний найупорядкованіший клапоть світу, де ще не запанувала Червона Хребтотрощильня, блаженних переваг якої не тямили втікачі з Йосьчиного раю, туполобі — на відміну від їхніх едукованих яснокебетних нащадків — батьки-реакціонери, засліплені спорохнявілими назадницько-буржуазними уявленнями про якусь там нібито смертельно загрожену серпом і молотом вільну волю, чи, радше, самовияв, що його, Максим, і то лише тому, що його випадково занесло на літню відпустку до знайомих на Фльоріді, знайшов у водяному спорті, зокрема у вітрильництві, де, вперше міряючи сили з водною стихією, серед якої він мало не загинув, він, Максим, ніби наблизився до самих першоджерел буття, що обпалили йому душу, прохиливши на мить доти ніби кам’яну завісу в несусвітенну сліпучість, де щезли всі ізми і все те, доти важливе й єдиноправильне, чим він надихався й болів, — і, властиво, чи не тому, покликаючися на колишні його, Лужного, розмови з Яремою Кериком, що їх, мовляв, йому, Максимові, не раз переповідав батько і що до них він, Максим, аж до переломової подорожі в його житті до Фльоріди, ставився зі зрозумілим застереженням, оскільки його, Максимів, досвід не був досвідом його батька, — він, Максим, і запропонував йому, Лужному, пітньому чоловікові, хворому на ревматизм, довіритися разом із ним, Максимом, утлому вітрильникові, до найменшого чопика змайстрованого у проміжках між студіями соціології й випадковими підробітками, самим Максимом, що на такій шкаралупі нібито вже плавав до Карібського моря, — пропозиція, від якої він, Лужний, самозрозуміла річ, відмовився, не на жарт погнівавшися на Керикового нащадка ще й тому, що, як пізніше, коли Максим прислав кольорову листівку з Даккару, йому, Лужному, почало дедалі наполегливіше здаватися, що крізь Максимову, ніби на перший погляд безглузду, а насправді єдино посутню пропозицію, до нього промовляло його, Лужного, призначення, від котрого він, черговий раз сплохувавши, ухилився, боягузливо заховавшися за свої літа й ревматизм, хоча Чічестер, на якого, зрештою, цілком слушно покликався Максим, не був ані молодший, ані здоровіший від нього, Лужного, що, звісно, ще більше розсердило його, ладного тієї миті пошматувати Максима на атоми за те лише, що той, властиво, мав цілковиту рацію, оскільки чи не про саме таку подорож він, Лужний, разом з Яремою Кериком мріяв ще під час відвідин табору військовополонених спочатку в Беллярії, а тоді в Ріміні, коли про Максима й гадки не було, а вже про якесь Яремине, нехай і далеке одруження чи якусь там Орисю Колобір і поготів, бож Ярема не лише рвався піти на теологію, яку він, на відміну від нього, Лужного, з відзнакою закінчив, щоб згодом вдоволитися, щоправда, добре платним, бібліотекарством, а й палко переконував Лужного, що він, Ярема, після студій конче пострижеться в ченці, аби повнотою віддатися тому духовному світові, що тоді в таборі військовополонених, оточеному колючим дротом й освітлюваному вночі прожекторами, щоб не втікали на волю, манячив перед його унутрішнім зором, ані трохи не перешкоджаючи укладати пригодницькі пляни навколосвітньої подорожі у вітрильнику разом із Лужним, адже молодість, попри ранній, не надто рожевий життєвий досвід, розпирала їх тоді на всі боки, і кожен почин був можливий і здійсненний, байдуже, чи це стосувалося навколосвітньої подорожі у вітрильнику, а чи порятунку всього людства, що, як на Лужного, Ярема Керик напевне довершив би, якби перегодя на його, Яреминому, шляху не здибалася Орися Колобір, без якої раптом для Керика стало неможливе подальше існування, а тоді одне за одним (не міг же він, Ярема, попри те, що й зрезиґнував із душпастирства, дозволити жінці вживати заборонених Папою засобів проти зачаття, а чи вдаватися до злочину й нищити Богом даний плід, хоча він уділявся надто густо, просто таки одне за одним?)
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
— суха ложка рот дере — еге ж, оце воно, — попервах i вона ще пробувала якось порозумiтися, розтлумачити, що їй теж би, своєю чергою, спершу дечого хотiлося, i не тiльки “там”: крiм статевих органiв, тебе в менi бiльше нiчого не цiкавить? I: якщо в тебе були якiсь плани на сьогоднiшнiй вечiр, то не вадило б дати менi про це знати до того, як я пiшла спати, — замiсть сидiти шкробати свою графiку, i взагалi, я, знаєш, не люблю роздягатися сама… Добре, — весело обiцяв вiн, — ми тобi завтра таку увертюру закатаєм!
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”

Приклад 3:
вештатися по Гарвардськiй “Вайденер” i де там ще, — ти втомилась нероздiленiстю своєї любовi до свiту, i в тому чоловiковi — щойно опинившись у нього в майстернi, станувши (в окулярах з товстими скельцями) перед розвернутими лицем, одне за одним, полотнами, що громадилися вздовж стiн, назбируючи порохи, — ти блискавично вгадала свiй єдиний, кругло‑довершений шанс на несамотнiсть отої любовi, — саме тому, що вiн був such а damned good painter, — але вже це Лiсi з Дейвом годi було розтлумачити, ти й не намагалася, Лiса вражено всмiхалася своїм неправдоподiбно яскравим, схожим на збудженого коралового молюска ротом, i очi їй волого блищали: What а story! О так, страшенно романтична love story — з пожежами й автокатастрофами (бо ту славно‑звiсну машину вiн одної ночi взяв та й розгепав, казав, на друзки), iз таємничим зникненням протагонiста й вiд’їздом героїнi за океан, з купою вiршiв i картин, а го‑ловне — з цим постiйним, непередаваним наскрiзним вiдчуттям, якому, власне, ти й улягла: вiдчуттям, що все можливо: той чоловiк грав без правил, точнiше, грав за власними, як правдивий кантiвський генiй, в його силовому полi пробуксовувала будь‑яка передбачувана логiка подiй, так що був вiн сам собi the land of opportunities, i що вже там серед тих opportunities не чаїлося вготованим на майбутнє — смерть в черговiй з ряду автокатастрофi (нi, Господи, нi, тiльки не це!)
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”