Приклад 1:
Що ти, що ти, заспокоював він, я все вигадав, жодного музею, точніше, був один музей, в якому я ночував, але то без неї, без Неї, й не на ліжку під балдахіном, а в саркофазі, поруч зі скелетом якоїсь князівни, я брехав, як міг, брутально захлинаючись, кудись туди, у простір кімнати, куди вона відійшла, потім був шурхіт простирадел, з-за вікон долітала тиха музика, хтось наспівував просто з ґондолі, йому підтягувало ще кілька голосів, усього їх було три, fi-da-iin, fi da-Ііп… Ще добрих чверть години він вовтузився зі штаньми, скла дав їх на кант, з кишень сипалися монети, цукровані горішки, в’язка якихось ключів, гральні кості, я ніяк не міг усю цю колекцію ідіота визбирати з підлоги, врешті махнув рукою на горішки, бо вони позакочувались аж під двері і, щоб їх дістати, треба було би знову розсовувати т у габаритну меблю, якою я наглухо забарикадував усе на світі. Я згашу світло, сказав я. Навіщо, спитала я з напівтемряви, адже в кімнаті горять лише три свічки.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”
