розпити

Приклад 1:
Тобто не виключене, що він, Тарас, ледве чи взагалі поїхав би на ту забаву, якби його випадково, внаслідок незрозумілих йому самому тектонічних переміщень у його єстві, не занесло до Віталія Толоки, що, ставши з ліжка не на ту ногу, раптом дійшов зовсім слушного висновку, мовляв, у житті ніколи не знати, чи людина доживе до власного дня народження, а тому й треба про всяк випадок заздалегідь відсвяткувати цю загалом не надто втішну подію бодай на швидку руч насамоті, а що самота, особливо як людина відзначає власну появу на цей світ, робить бажаним будь- яке товариство, то Віталій дуже втішився, коли до нього задибав гість, з яким святкування не лише узаконилося, а й набрало певного чару, коли вже за всіма правилами можна було розпити лляшчину за своє здоров’я, стан якого, поважно загрожений думками, шкідливими для організму, негайно потребував повторного, і то радикального, підкріплення, — причина, чому його, Тараса, дарма що він лив лише для годиться, аби не образити Віталія, й осяяв здогад скористатися тітчиним запрошенням, попри те, що він не мав ні маскарадного виряду, ні особливого бажання пхатися поміж незнайомих людей, однак мірою того, як він, Тарас, допомагав Віталієві скріплювати здоров’я, яке гіршало на очах, спонукуючи схвильованого таким розвитком справи власника з допомогою дедалі сильніших напоїв цьому рішуче протидіяти, а це, своєю чергою, активізувало Віталієве мислення, кидаючи господаря у щораз нову, ще невтішнішу, ніж попередня, гущу розмислів не лише про своє здоров’я, а й про короткотривалість людського життя, а цим самим і про сенс існування взагалі, на шо Віталій домагався від Тараса вичерпної й щирої відповіді, від нетерпіння гаратаючи кулаком по столу перед Тарасом, якому, байдуже, що він вряди-годи переливав вміст свого келішка до Віталієвого, коли той не бачив, дедалі уповільнювався язик, — йому, Тарасові, особливо, як правиця Віталія дотяглася через стіл до ґудзиків його сорочки, й видалося, що звичайна смугаста майка, яка звисала з верхньої, наполовину відчиненої шухляди тумбочки, одягнена на голі груди, цілком задовільний виряд, не гірший за костюм маркіза, корсара, єгипетського жерця чи цигана, з чим Віталій одразу ж погодився, заявивши, що він відвезе Тараса на тітчину забаву, хоча він, Тарас, попри уповільнений язик, ані трохи не захмелівши й тому повнотою усвідомлюючи, куди його Віталій лагодиться відтранспортувати, зажадав узяти таксі, що Віталія не абияк образило, аж він поклав голову на стіл і гірко заплакав, мовляв, йому, Віталієві, може, лишилося три чисниці до смерти, а він, Тарас, його так дискваліфікує, хоч на місці лягай і вмирай, проти чого, звісно, він, Тарас, негайно скапітулював, вражений відкриттям, звідки в нього з’явилася ця полохливість, адже якшо він почне класти в штани перед кожною небезпекою, тоді й справді краще не жити, отож нехай він, Віталій, підводиться й везе його не те що до тітки, а й до самого пекла, — але тому, що до Віталія, ще заки вони стояли в дверях, пропускаючи один одного вперед, надійшли троє, один чоловік, котрого Віталій назвав архітектом Федором, чомусь припускаючи, що Тарас із ним знайомий, дарма що він бачив того фацета вперше, і двоє інших — худий і грубий, шо їх обох Віталій називав то Іванами, то Янусами й, не питаючи Тараса, запросив на тітчину костюмовану забаву, — і грубий Янус-Іван сказав, що внизу стоїть його велике авто і він сам повезе товариство на будь-яку адресу, — то всі одразу й пристали на цю пропозицію, хоча коли вже розмістилися в авті, він, Тарас, рвонувся, вирішивши раптом, що нікуди взагалі не поїде, й спробував вилізти, однак його притримали ззаду, і від зусилля вивільнитися його й здолав сон, а коли за деякий час він знову прочумався, то побачив, що Віталій разом з обома Іванами-Янусами й їхнім автом зникли, а він, Тарас, із Федором, якого Віталій титулував архітектом і який йому щось говорить, чого він, Тарас, ніяк не розбере, стоять на далеко вищій, ніж це йому запам’яталося з першого разу, брамі з літер, листків і бадилин, освітлених з по той бік дороги ліхтарями, примоцованими на рівні жорстви, що кидають жмути світла не так на браму, як на величезну, трохи подібну до клена, єдиного непідгиреного дерева на всю садибу, шо за попередніх Тарасових відвідин ріс над дорогою проти брами, — смокву, з якої тепер сплигнули дві мавпи, простягаючи новоприбулим стиглі плоди, шо їх Тарас напевне ніколи не взяв би, якби не тітка, котра, виступивши з тіні на світло, пояснила, мовляв, вона вже лагодилася їхати по нього, Тараса, й дуже тішиться, що він сам приїхав, прихопивши й Федора, якого вона знає ше з Арґентіни й якого вона, так само, як і Тараса, просить покуштувати перші цього року смокви, що їх вона, Діяна, тут виплекала, байдуже, що в Пенсільванії не ростуть смокви, окрім, звісно, в теплиці, де вона, Діяна, вирощує деякі тропічні рослини й дерева, і, властиво, від того, що він, Тарас, чуючи себе до цього якоюсь мірою зобов’язаним, тим більше, що Федір не зовсім ввічливо відмовився, кажучи щось нерозбірливе про долю Одіссеєвих напарників, — з’їв одну смокву, все й почалося, бо саме тоді, і то зовсім не тому, що Федір назвав її володаркою і Цірцеєю, він, Тарас, і зауважив, що його тітка для шістдесятилітньої, нехай і нібито добре збереженої, жінки, надто ризиковано костюмована: обвинена кількома гілочками плюща, з-під якого світять старі, вкриті вепровою щетиною стегна, аж він мимоволі відвів погляд, потерпаючи, що його родичка допустилася такого неподобства, а водночас пригадуючи щось дуже знайоме з дитинства, чого йому, проте, не пощастило повністю пригадати з тієї причини, що всі його думки раптом роздмухало на боки вибухом тітчиного сміху, а коли він, Тарас, знову зважився піднести очі, то постеріг, що тітка, може, й справді вичувши в небожевих думках догану, за цей час йому на догоду перетворилася на молоду, невимовно звабливу, уплюшовану юнку, оточену маркізами, наядами, їжатцями, гарлекінами й мавпами, дарма що він, Тарас, не був аж настільки напідпитку, аби йому все це привиджувалося. Зрештою, щоб остаточно розвіяти в собі сумніви, він, Тарас, поправив на грудях перекошену майку, прикидаючи, чи його виряд (а втім поруч із ним Федір красувався у звичайнісінькому, досить пом’ятому костюмчику, що трохи заспокоїло Тараса) не виглядає надто жебрацьким на тлі всіх цих сильфід, мушкетерів, сатирів, центуріонів, пастушок у кринолінах та асірійських воєначальників із калаталами в руках, подібними до макогонів, але відмолоділа тітка помахала йому рукою, що ні, й показала знаком, аби він проходив до середини, а вона навідається до нього трохи згодом, оскільки їй треба нагально щось полагодити, проте нехай він, Тарас, і Федір почувають себе, як у власній хаті, і на тому Тарас перестав її бачити, зауваживши натомість, що він по горло стоїть у ще теплій, щойно живленій свіжою кров’ю, печінці.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
— i, з умент ввiмкне‑ним безособовим захланним iнтересом, — загули, за‑стугонiли незримi дроти, шпарко переганяючи iнфор‑мацiю, — вичавила‑таки тодi з нього, хоч якого заду‑бiло‑вiдпорного на всякi розпити‑лащiння‑сюсю‑пусю‑ну‑скажи‑менi‑жебонiння, — скупу, пунктиром iсторiю про те, як колись давно, розписуючи сiльську церкву на пару “з одним мудаком, який мене дiставав”, дiйшов до стану, коли ганявся за тамтим iз сокирою в руках, — невже круг церкви, подумала ти, чомусь уявивши, що це мало статися вночi, бо нема нiчого жаскiшого за нiчну церкву з вiдбитою в темних шибках угорi повнею, — от звiдтодi й зривається на втечу щоразу, iно зачувши наближення того духа, понятно, гмукнула ти, цiкаво, хоч по‑справжньому цiкавою була тут, i далi, повна вiдсутнiсть у тобi страху, от вiдлуп — i вже, нiби все те оповiдалося через бар’єрчик у кiмнатi побачень у в’язницi чи божевiльнi: дослухаєш — i пiдеш, i за тобою, грiмко скрегочучи, засунуться обкованi циною дверi, й поросне навздогiн, приском попiд шкiру, сухе клацання оберненого в замку ключа). Скiльки менi вiд‑ходити вiд тебе, скiльки тобi — вiд мене, “Сколько нам так еще идти, протопоп?”
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”