Приклад 1:
а втім, що вже Токмина, коли хіба сам Ковжун не зловив був себе на тому, що від жеботіння Іванового Гриця, а тоді й Данила, ну а вже від Михайлини й поготів, йому топиться серце в грудях так, як ніколи не топилося в Івановій присутності, хоча Івана він справді любив, й Іван, на відміну від завжди коректного, але холодного Марка, платив йому глибокою прив’язаністю, визнавши його, вітчима, і за батька, і за товариша, і за найінтимнішого порадника в житті завдяки чи не тій, несхопній словами, внутрішній спорідненості, яку вони з першого ж Догляду відчули один в одному, однак коли заходило про онуків, то, х Ковжун просто обожнював без жодних передумов, і вони могли Х0Дити йому по голові, що вони, звісно, й не барилися чинити, бож чи не ходженням по голові була їхня подорож, — що її нишком від Івана, котрий дотримувався засади: дітей не гоже зайво розбещувати, оскільки такий самий, якщо не набагато ліпший, український пластовий табір є під боком і в Канаді, і нема чого, не вбравшися в колодочки, пхатися світ-заочі, — фінансував дід, вигадавши, щоб не погнівати своєю слабістю Івана, ніби місцева українська громадська організація уділила йому, Ковжунові, безплатно три квитки на подорож, — з Едмонтону до Мюнхену в гості до Ольги Токмини, де онуки не затримувалися, а…) разом з Даринею й Васильком, Токмининими покищо єдиними продовжувачами роду, подалися до табору біля Кеніґсдорфу. Властиво, тоді в таксі, ще заки вибратися зі стиску авт у центрі, аби прямувати вже без прикрих зупинок до пластового табору «Гохлянду», місця зустрічей, хоч і не таких великих розмірів, як у Канаді, українців з усіх кінців світу, Ковжун нагло усвідомив: те, що говорить зараз Гром’як, — це ж майже тодішнє Дзиндрине пояснення на угорському кладовищі, тобто зовні це виразно Гром’якові слова (чи радше, в них лише Гром’якова оболонка, на якій, мов на мильній бульбашці, розтікаючися веселковими зализами, вилискують серписті інтонації Гром’якового голосу), а всередині це Дзиндрині (сочистий, вогняний м’якуш) слова, які щойно тепер завдяки Гром’якові ніби остаточно визріли, хоча Гром’як розповідав Ковжунові лише про свою родину, і то не так про самих дорослих уже дітей, як головне про ледве видибаних з пелюшок незрівняних онуків, яких ще земля не носила!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
