ростислав

Приклад 1:
— причини, й не випадало допитуватися, ґвалтовно пхаючися в чужу душу, хоча, ймовірно, шо в цьому єдиному випадку Ковжун, знехтувавши власними засадами й загальними правилами пристойности, таки попхався б, якби він хоч з деякою певністю міг припустити, що професор йому відповість, тільки, ясна річ, не на запитання, яким робом він помолодшав (саме це Ковжуна не так дуже й цікавило, оскільки він і зі старістю, принаймні досі, давав собі раду), а на те найголовніше, що над ним він, Ковжун, свого часу багато розмірковував ще в Празі, а саме: чи професор справді, як це, скріплюючи свої сповіді найтяжчими кпятьбами, присягався Панас Ощипко, успадкував від своєї баби сипу й знання, передавані в їхньому роді з покоління в покоління, — силу й знання воскрешати мертвих і чи він, Покиньчереда, тоді на прохання матері Євгена Пошелюжного, таки воскресив був Євгена, наслідком чого Панас (як це він стільки разів зі щоразу новими подробицями переповідав Ковжунові), Панас (який став свідком Євгенового воскресіння лише тому, що заснув під час вечірньої служби в церкві святого Хоми) і мусів відсидіти цілий місяць у божевільні, де йому напевно довелося б і звікувати, якби ним тоді не заопікувався Ковжун, узявши до серця пораду Михайла Тижа, котрий, знаючи, що в Празі Панас сам, як палець, оскільки дядько в Америці, якого треба було ще розшукувати, і якась далека рідня в Канаді не йшли в рахубу, звернувся до Ковжуна, що доти бачив Ошипка лише єдиний раз на його невеличкій виставці, де вони познайомилися і де навіть тоді не спокушеного на малярстві Ковжуна дивно вразили, хоча він про те й словом не обмовився, вважаючи себе нетямущим у тих справах, Ошипкові образи, про які згодом не тільки говорив, а й чимало писав Ростислав Негребецький, пристрасно обстоюючи погляд, — що йому багато хто, особливо з мистців, брав за зле, — ніби Ощипко чи не найбільший маляр двадцятого століття; погляд, що до нього частково схилявся й Михайло Тиж, який уже тоді, коли ще ніхто, крім Негребецького, не звертав на Панаса уваги, полював за Ощипковими полотнами, що їх можна було споглядати на стінах Тижової приватної лікарської практики, куди однієї днини Тиж і закликав був Ковжуна, аби, виклавши йому докладно перебіг і можливі наслідки Ощипкової хвороби, спитати, чи не знає, бува, Ковжун когось, хто допильнував би покищо не безнадійно хворого маляра, котрий на деякий час, щоб позбутися повторного шаленства й депресій з нахилом до самогубства, потребує не так ліків чи гамівної сорочки, як доброї, терплячої няньки, єдиний найдійовіший для Панаса лік під цю пору, інакше Ощипко загине, бо ніщо інше йому вже не допоможе, — запит, який влучив Ковжунові в саме серце, що й веліло йому, якстій, без уваги на те, чи це не надто Ускладнить йому самому життя (а про які ускладнення взагалі могло мовитися, коли треба було негайно рятувати людину, тим більше, що Михайло Тиж, з огляду на родинні обставини, не зважувався це зробити? ), перенести всі Панасові нечисленні речі й малярські причандалля до свого однокімнатного помешкання, оскільки Михайло Тиж не лише не приховував, а кількаразово навіть зайво перенаголошував на тому, що Панас протягом довгого ЧасУ не витримуватиме самотности, а Ковжун, зрештою, і без нагадувань Тижа з перших же годин перебування в Панасовому товаристві зорієнтувався, що коли він залишить Ощипка напризволяще, той справді помре, і то не від нападів шаленства, душевної скрути чи від браку перед ким виговоритися, а просто з голоду, тому що без Ковжунової, інколи навіть досить наполегливої пригадки, Панас забував їсти, бо саме тоді, коли спорожнілому шлункові надходив час нагадувати своєму власникові бодай про якийсь мінімальний харч, Панаса з новою силою опадало видиво Євгенового воскресіння, про яке він зі щоразу новими подробицями не стомлювався оповідати Ковжунові, а той уже терпляче вислухував нескінченні варіації почутого, постерігши, що від цих повторних розповідей, то монотонних, то схвильованих (відповідно до пори дня, оскільки під вечір крива Панасового збудження стрімко підносилася вгору) в Панасові помалу притлумлюється і, найважливіше, не так часто повертається назад душевне збурення, котре опало хлопця тієї миті, як Наталя Федорівна Пошелюжна вивела за руку померлого напередодні Євгена з церкви святого Хоми, бо щойно коли Пошелюжна зникла зі своїм воскреслим сином, він, Панас, струсивши крижане заціпеніння, прожогом вискочив з церкви, чуючи, як його судомить, аж кидає об землю, й почав кричати майже тваринним голосом, одразу зібравши навколо себе натовп, з-поміж якого надто запопадливі ретельники порахували Панасове свідчення очевидця за маячню божевільного й викликали швидку допомогу з санітарами, котрі й впакували його, Панаса, в гамівну сорочку, так наче гамівна сорочка могла щось вдіяти проти того, що Панаса й згодом, коли його цілком законно, а зовсім не за протекцією Михайла Тижа, як то ввижалося Володимирові Качканові, виписали з лікарні, опадали корчі завжди, як йому доводилося зустрічати симпатичного компанійського Євгена, до якого Панас завжди прихильно ставився і який тепер на нього так убивчо діяв, звісно, й не здогадуючися (а як йому було здогадатися, коли Панаса, що, пересиливши відразу, хоч його в Євгеновій присутності затіпувало до непритомности, сам попхався до воскресного, аби витлумачити, як із ним, бідолахою, стоїть справа, той просто не слухав, регочучи, як навіжений з Панасового звіту, а матір і професор Покиньчереда не пускали про те й пари з уст?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
А ось професійні риси: Іполіт Миколайович Варецький, інженер-хімік, колекціонер рідкісних видань та автор доповіді про українських інтроліґаторів XVII віку («Дівчина з ведмедиком»), Василь Хрисанфович Комаха, професор ІНО, автор книжки «Особливості синтакси грецьких написів у ляпідарних пам’ятках північного Причорномор’я» («Доктор Серафікус»), нарешті Ростислав Михайлович, консультант Комітету охорони пам’яток старовини й мистецтва — головний авторитет України з питань архітектури («Без ґрунту»). Численні розміркування цих професорів і вчених на різні теми за стилем дуже скидаються на статті самого Петрова.
— Домонтович В., “Доктор Серафікус”

Приклад 3:
Опорожнений Київ зайняв Ростислав Мстиславич, але Данило пішов на Київ, нагнав Ростислава, взяв його собі й посадив від себе намісника, а від Ярослава Інґваровича відібрав свою сестру — Михайлову жінку, що Ярослав був узяв у неволю під час Михайлової втїкачки. Тим часом Михайло з Ростиславом, не знайшовши привіта у Белї, помандрували в Польщу (правдоподібно — надїяли ся там знайти союзників для боротьби з Данилом, але дарма).
— Невідомий автор, “135 Vibrani Statti Mikhailo Grushievs Kii”