різниця

Приклад 1:
Можливо, трохи давалася взнаки вікова різниця, хоч і невелика, але в молодості й шість років відчуваються. Мав своє аспірантське коло, свої аспірантські турботи, бував в Інституті нечасто — єднало нас здебільшого те життя, що вирувало поза Інститутом (тут усе було німо й мертвотно), — літературні вечори, концерти, художні виставки, зустрічі з цікавими нестандартними людьми, зокрема з нашими земляками з-за кордону, які відкрили нам незнаний досі великий культурний світ української діаспори.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”

Приклад 2:
211 ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ чи що — замість пострілу — ах яке повітря — кайфую від пейзажів — убивця був естет — що там з нашим футляриком га — ось він футлярик зовсім легенький — ось так ми її голубоньку — лебідоньку — а як по-українськи глушітєль — заглушник чи що — а як по-польськи срака — теж гарно — насадив — туше туше туше харно — щас как пальньом — ага тут закріпимо триніг — і гавтоматично — якщо твоя мама курва — як там Венеція через приціл — взять єйо на мушку — так здається випливають — одинадцята тридцять дев’ять з точністю до міліметра — не забути потім про рукавиці — кінці у воду як казав один веселий венецієць — а як ця штука по-їхньому — fucicare — ні не так якось — fucilare бо рушниця fucile — рушниця чи Гвинтівка — Гвинтівка чи рушниця — яка різниця — по-нашому фузея та й вже — або пушка — так обігнули мисик — перший кораблик другий кораблик — прямим курсом на цей — Канале ді Сан Джорджо так здається — випливають випливають — Стєнькі Разіна челни — пливіть лебедики — пливіть — що там писало набрати повітря чи що — до війська треба було йти — а не шлангувати по кав’ярнях — єслі ти мущіна — а єслі нє то шо — то в чоло — холера оце техніка — чи то оптика — мне відно всьо ти так і знай — оптика для синоптика — перший кораблик не чіпаємо він хороший — пливи пливи кораблику — по золотому яблуку — по яблуку по яблучку — поставлю тобі табличку — повна шизофренія — непогано пливуть — з шампанським на нижній палубі — чи як там ця штука називається може й не палуба — була палуба стане пагуба — палиться під захід сонця неба палуба — Геній і злодєйство — власну біографію власними руками — перший кораблик пропускаємо а другий кораблик весело вітаємо — ну що — де наш дарагой — хоч би в трюмі сидів не висовувався — якби знав — якби чоловік знав де впаде казав один гавичький ґімназ’яльний професор небіжчик — обана — він і ніхто інший — він — двух мнєній бить нє — ну й рєпа — обикновений бандіт — цікаво а поховають же на Байковому — повезуть рефрижиратором — прострелену тушу — а це в нас хто — а це в нас «кевін костнер» — особистий «кевін» — амбал як має бути — ну амбал де твоя інтуїція — за що тобі бабки — ну добре — мама я снайпера люблю — молітеся помолитесь — десять — дев’ять — вісім — сім — ПЕРВЕРЗІЯ 212 шість — п’ять — три — яких там три — чотири — аж тепер три — два — їден — амінь — ось так — відстрілявся — а ви — ви думали що я — ну й ну — то ви думали про мене що я — що я вистрелю — то ви мудачня та й вже — як ця штука знімається — відкручується чи що — ага ясно — так помахав би-м йому рукою — тафай тафай — пливи гівно пливи — я не вбиваю — я нікого не вбиваю бо сам душу маю — і до побачення (23) З Я щасливий знову бачити перед собою ваші уважні лиця. Мені залишається продовжити і закінчити.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 3:
), і до кримінального ухилу в мозку, який годилося якнайхутчій втоптати в землю, аби не лишилося й згадки про цілий народ, називаний колись українським, а чи, — як це згодом після втечі з Харкова дедалі виразніше окреслювалося, що однак ані трохи не змінило його, Сороки, бігу над прірвою, — вочевидь безглузде зголошення до Дивізії Галичина, оскільки він, Сорока, уперто вичікував на промінчик світла серед навколишнього людиноненависницького мороку, байдуже, що вже тоді злітали останні маскувальні чохли з сумної дійсности, унаочнюючи, що з німцями жодної самостійности України, а тим самим і найкуцішої волі не здобути, дарма що заради нічим не підтверджуваної надії на краще майбутнє сотні й тисячі ніким не оплакуваної пропащої молодої сили, на яку така щедра надто не злопам’ятна українська земля, йшли на певну загибель, цим ніби зобов’язуючи і його, Сороку, бути разом із ними просто тому, що хоч би й як безглуздо виглядав його вчинок, він, Сорока, не смів ухилятися, це було його випробування на людину належати до переможених, а не до переможців, що нібито перечило здоровому глуздові, речники якого, а серед них і його, Сороки, власна тітка, за різних обставин протягом усього його, Сороки, життя не втомлювалися нагадувати, мовляв, він, Сорока, завдяки дрібнобуржуазному вихованню хворіє на вочевидь фальшиво зрозумілі поняття допотопної чести й шляхетности, давно викинених, як шкідливий забобон, на смітник історії, на якому він, Сорока, на ганьбу собі реакційно отаборився, замість крокувати в ногу з добою, приймаючи дійсність такою, як вона є, проти чого він, Сорока, марно бунтувався, заповзявшися головою проломлюватися крізь мури, аби довести цілковито байдужому до таких тонкощів світові, ніби між людиною і звичайної купою гиді пролягає різниця, в істотність якої, може, було ліпше й не заглиблюватися, дарма що він, Сорока, проти всіх цих надто речевих доказів лишався глухий, як пень, бо хоч би й що йому торочили, для нього особисто ця різниця існувала доти, доки він дихав, і, власне, ця різниця, без котрої він, Сорока, не міг жити, і штовхнула його, людину, далеку від будь-якого політиканства, сектярства та однодумства, у саму гущу політичних завихрень, спонукавши після промови Коника в приміщенні театру «Березіль» написати (звісно, не одразу, а трохи перегодя, що однак не міняло справи), написати статтю до «Нової України», внаслідок чого йому довелося, отримавши від нових знайомих в управі попередження, тікати від арешту до Охтирки, байдуже, що в тій статті, яку нова влада потрактувала, як заклик до повстання, він, Сорока, лише трохи по-інакшому, з огляду на конкретні обставини, висловив те, що він вважав за передумову в людині і що його він, Сорока, попри навколишні довготривалі неослабні сейсмічні поштовхи носив у собі все життя, ні на мить не припускаючи, що воно врешті-решт таким нестерпним потоком вирветься на поверхню за німців і змусить його, щойно сяк-так мине загроза повторного арешту й шибениці, з незвичним, майже студентським запалом заходитися біля праці про театральні вистави у Ватикані за Лева X, поштовхом до якої стала випадкова розмова з Антоном Семиренком про «Березіль», Курбаса, театр і людське життя, про котре його, Сороку, внаслідок незбагненної йому самому внутрішньої мутації, раптом потягло заговорити в якійсь більшій, ніж стаття, розвідці, хоча задля цього йому довелося забігти аж до часів Лева X, які його ще замолоду принаджували, аби тепер, переламавшися крізь його, Сороки, життєвий досвід, ожити в зовсім іншій площині й іншому світлі, яке нагло освітило досі не усвідомлювану частку його, Сороки, власного єства, до котрого студії над добою Лева X виявилися лише приступцями, що раптом завели його до ущелини в самому собі, куди він, Сорока, волів би не заглядати і куди він тепер без страху кидав оком, може, й тому, що безодні людської душі надто рухомі, і коли на них падає промінчик, який сповнює людину почуттям перемоги над собою, ці безодні вже перемістилися в тінь до ще глибшої, ніж доти, печери свідомости, аби звідти по-новому непокоїти чоловіка, убиваючи ту радість, що її він, Сорока, звідав під час написання розвідки про театральні вистави за Лева X, коли йому здалося (і то зовсім не тому, що він тоді мало не конав з голоду, від якого йому, Сороці, доводилося рятуватися ще в двадцятих і тридцятих роках, то було щось зовсім інше), ніби він, Сорока, як ніколи ні доти, ні перегодя, просто спливає кістками й тілом у той єдиний за його, фактично змарноване, життя грубший обсягом твір, що над ним він, Сорока, з таким унутрішнім жаром трудився і що йому, не виключене, саме з цієї причини доля й вирвала з рук, із вищих, непроглядних для людини, міркувань заповзявшися тримати його, Сороку, в чорному тілі, проти чого він, самозрозуміла річ, ставав дуба, і це з тим більшою затятістю, що, властиво, від революції, під час якої його здолала глупота повернутися з-за кордону будувати, як тоді здавалося, вільну, незалежну Україну, поминувши короткотривалі перерви за Директорії й навіть за гетьманату, він, Сорока, уникаючи фізичного знищення, котре в лляні тотального розгрому України викосило майже всіх його колеґ, обмежувався лише принагідним писанням (і то ще, як таланило, бож доводилося, замість ходити в академіках, сторожувати, кочегарити, ба навіть коротко чабанувати), обмежувався принагідним писанням дощенту вимаґльованих від усього живого статтей на літературні теми (оскільки не лише він, Сорока, а й ті нечисленні на той час академічні ікроїди мусіли переливати все з пустого в порожнє), і вже навіть не мріяв, як дехто з його недонищених колеґ, котрих оминули Сибір і Соловки, що будь-коли ще спроможеться на більшу, не підміновану ні за стільки років непослабного гніту всотаним у кров пристосовницьким фальшем, ні внутрішньою, хоч і зрозумілою за хребтотрощильних обставин, небезпечною заціпленістю, яка ставала вже часткою його, Сороки, вдачі, перетворюючи його на брухт, що раптом пустив живі пагони в тій праці, вкраденій разом із валізою під час чергового відступу з Харкова, де він, Сорока, й сам ледве не наклав головою, коли, лише завдяки навколишньому безладдю щасливо уникнувши радянської евакуації, мало не втрапив на шибеницю вже за німців, від яких десятиліттями мордовані люди очікували порятунку, котрий на другий день після здобуття Харкова заманіфестувався перед численним натовпом на площі Дзержинського тим, що замість оголосити новини, заради яких скликали мешканців, на відзнаку нового ладу в сплюндрованому місті з вікон обкому партії під один суцільний зойк глядачів викинули перших повішених. А втім у тому самому Харкові, де нові можновладці одразу ж заходилися шибеницями й розстрілами вкорочувати прояви вільної думки й національного відродження, до якого він, Сорока, виходець із зрусифікованого українського роду стихійно пристав, як і всі ті, в кого почуття людської гідности, що його власна тітка називала безмозким донкіхотством, асоціювалося із за свої самостійницькі прагнення систематично винародовлюваною Україною, проти існування котрої черговий раз виполчився весь світ, — у тому самому Харкові він, Сорока, вижив, не сконавши з голоду й огидних чиряків, спричинених недоживленням, тільки з ласки Степаниди Полікарпівни Олійник, яка, не доводившися йому ні родичкою, ні дружиною, ні коханкою, з першого ж дня, як Василь Сулиця завів його до неї, аби вона на добу переховала чергову жертву від арешту, заки його, Сороку, тоді ще не постріляні нові знайомі примістять у надійних людей в Охтирці, — сама взялася попрати йому заношену білизну, цим дуже його і збентеживши, і втішивши, а тоді, постерігши, що він, Сорока, не надто зарадний, і просто заопікувалася ним, часто навідуючися до його помешкання, коли він, щойно небезпека проминула, повернувся до Харкова і навіть на деякий час отримав в управі невеличку посаду, яку йому вистаралися новоприбулі до Харкова земляки, котрі, заки німці розчовпали й ліквідували опірні пункти українства, просунули свого чоловіка як прекладача до нових володарів, чоловіка, що перехоплював, знешкоджуючи, зливу смертоносних доносів, які, пішовши якимись іншими канапами, вирвали були і його, Сороку, з крижаного помешкання з повибиваними близькою бомбою шибами й сяк-так позавішуваними старими ряднами, що їх звідкись добула Степанида Попікарпівна, яка раз або й двічі на тиждень, поза тим, що сама приходила до нього в гості, тобто не так у гості, як подивитися, як він дає собі раду, — запрошувала його, Сороку, на гарячу страву, яку вона ухищапася смачно готувати з вимінюваних на селі харчів спочатку за свої, а тоді й за його, Сороки, мізерні пахи, що оберталися на, нехай і часто мерзлу, картоплю, буряки, ато й, — значно рідше, — на крупи чи товщ, як того незабутнього разу, коли Степанида Попікарпівна за його, Сороки, стару бритву отримала шматок сала, по який йому, Сороці, випало мандрувати до її помешкання свіжопрокопаною серед снігових заметів вузькою стежкою тієї днини, копи він уже й втратив надію, що взагалі добіжить до Степаниди Полікарпівни.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”