1. Схильність до резонування, до пустого мудрування, до довгих і безплідних міркувань на абстрактні теми.
2. У драматургії та літературознавстві: прийом, коли автор вкладає в уста персонажа прямі висловлювання з моральних, філософських чи суспільних питань, часто в нав’язливій та менторській формі, що робить його схожим на рупор ідей автора.