ревматизм

Приклад 1:
Він лише постеріг: там, де щойно танцювали масковані пари, на всі боки зоряного, безмісячного неба, а також на всю поцятковану семафорними світлами землю, нізвідки вичвіркнули, розтягуючися гармонією, нескінченні сходи, кожен приступець — глибока, м’яка ванна, що, виопуклюючися в остаточну форму, застигала на лету, і в ванні, де вже бовталася вода й на боки летіли кусні мильної піни, сиділи, щойно олрисутнившися, розпарені, рожевощокі з набряклими вишневими устами коротко вборідковані ніжнолиці молодики, з’єднані в одне тіло на подобу банана, яке вони марно силкувалися розірвати, щоб, роз’єднавшися, видобути зі спільного тулуба кожен свої ноги й помчати до інших ванн, з-лід яких просто в обличчя виклубочувалася пара, як у фінській лазні, куди він, Лужний, свого часу вчащав у Нью-Йорку, не так лікуючи летючий ревматизм, набутий у Сибіру й зміцнений у Монте-Кассіно, як супроводжуючи Степана Верещагу, — тобто це й була лазня, лише всесвітніх розмірів, оскільки і небо, і земля складалися з суцільних ванн, ночов, мисок і кадовбів із гарячою водою, де парилися, час від часу підскакуючи й періщачи себе віниками або шатирячися мачулами, чоловіки й жінки, більшість яких вільною рукою відштовхували набік власні обличчя, що фартухами сягали колін, і з-під обличчя-тулуба визирали тільки маслакуваті ноги, на відміну від інших людських істот поруч, що юрмилися біля невеликих басейнів з окропом і що складалися з самого черева, на котрому не більша за сливу виднілася втиснена клюцкою до середини голова й на боках куцими стяжечками теліпалися руки й ноги, а трохи поодаль, приблизно на рівні люстри, що зникла разом із танцювальною залею й рештою Народного Дому, залишивши від себе прозору плівку, звідки вряди-годи виникали продовгасті порхавкоподібні бульбашки завбільшки з шафу, від котрих хутко ширшала світобудова, — височів мармуровий стіл-саркофаг, захаращений живими селезінками, очима, ребрами, кишками, сечовими міхурами, горлами й ступнями, і ця маса, кожен орган окремо, не лише ворушилася й дихала, а й мислила, бож він, Лужний, виразно бачив, що вона мислить, хоч це й не маніфестувалося жодною видимою ознакою, а потім на повів, що реґулярно, як маятник, щокілька хвилин дмухав із надр світобудови, — здіймалася циліндричними вихорцями, які після двох, трьох закрутів, оберталися на людину, котра одразу стрімголов, з меншим чи більшим підскоком на кшталт кенґуру, мчала до найближчої ванни, шукаючи вільного місця, наче від того залежав порятунок душі, а коли вільної ванни не знаходилося, пробувала на ґвалт втиснутися до тих, що вже парилися, абож хапалася за кадовби чи навіть полумиски з окропом, поспіхом миючися і з жахом оглядаючися на чорних невеликих куріпок, в яких замість пазурів розкривалися вогняні парасолики, що ними куріпки, сівши на людину, випалювали тіло, на яке вже й так велетенські сурми, замість звуку, видмухували сірчану пару, крізь котру він, Лужний, далеко внизу розгледів дощенту спалені міста з залишками остовів від хмаросягів й купами цементних галушок, що вже розвіювалися пилом, і тієї ж миті, як він, Лужний, усвідомив, що став свідком воскресіння, а тим самим і остаточної винагороди й покарання живих і мертвих, йому одразу ж ударив у ніс трупний сморід, який проте ширився не від зруйнованих міст унизу, а від ванн, ночов, басейнів і кадовбів, де так ретельно милися голі, шатирячи себе щітками, губками, мачулами, а то й скреблами з дедалі розпачливішою запопадливістю, аж дехто виривав у сусіда зайвий цебер окропу, щоб відмити з себе пекельний, трупний запах, який струмував, як це щойно тепер помітив Лужний, дарма що назовні це нічим особливим не проявлялося, — струмував не з тіла, а з душі, сповнюючи жахом тих, що милися, бо як остаточно роздивився Лужний (в очах ніби відсунули заслінку), поміж ваннами, ночвами, басейнами, кадовбами, цебриками, баняками й мисками, — на тюленячих ластах чалапала сліпа потвора-куб, заввишки з триповерховий будинок, з усіх боків устаткована суцільним короповим ротом, що ним потвора висьорбувала людей із ванн, ночов, басейнів і діжок, керуючися вочевидь лише нюхом, тому що того самотника, котрий поміж ваннами й басейнами, не кваплячися, простував угору серед уселенського гармидеру, або той невеличкий гурт жінок і чоловіків, в яких замість тіла на кістяку й голих ребрах висіли продовгасті грудки кривавого болота, ширячи дедалі сильніший яблуневий запах, котрий, як це миттю зміркував Лужний, міг виструмовувати лише з душі, виповненої особливо добрими вчинками, а не з гнилої понівеченої плоті, — потвора старанно, і то навдивовижу звинно обминала, то звужуючися, то розширюючися й ніби вся нараз переливаючися в один велечезний ґудзь набік, то підносячи догори блискавкою, як на шарнірах, миттю сплющене черево, безпомилково йдучи тільки на трупний сморід, — поведінка, яка, звісно, не забарилася в ньому, Лужному, обернути каламутний, ледве вловний здогад на кришталеву певність, що сам Господь на порозі Страшного Суду, котрий всюдисущою лазнею виповнив усесвіт, перш ніж вимовити остаточний присуд, з великого милосердя надав грішниками ще останню можливість, за допомогою нехай і якої мікроскопічної скіпочки добра, якщо людина спроможеться з усіх своїх вчинків протягом життя нашкребти бодай цю скіпочку, відмити гріхи, які трупним смородом принаджували пекельну потвору-жеруна, — і щойно він, Лужний, це зважив, як ніби на підтвердження його міркувань у самому центрі світобудови, вияснілої раптом до найвіддаленішої мачини, виснувався курячий жовток, що, на очах випульсовуючи клуби вогняної вермишелі, розростався дедалі грубшими колами, аж поки затулив собою потвору-куб, грішників, циклопічні сурми, що видмухували сірчану пару, весь світ і всю свідомість, і тоді він, Лужний, крізь палющі вихори у всепоглинальному жовтку, що всмоктував у себе назад усе буття і що зараз у ньому слідом за довкіллям, яке на очах розматеріялізовувалося, мала щезнути і його, Лужного, смертна подоба, угледів Усевишнього. Тобто тієї миті, як він, Лужний, постеріг Усевишнього, він осліп, але в ньому заразом відкрилося таке двигтюще, з самих сліпучих трикутників унутрішнє бачення, що він нараз і побачив, і почув палющий голос, який перед ним, Лужним, мізерною купкою смертної плоті (о незбагненна ласка Божа, в якій нескінченно мале дорівняно до безмежно великого), розгорнув до найпотаємніших рухливих пухирців основи буття, а тоді, хоча від того видива йому, Лужному, вже й так лускалося всередині, явив перед його, Лужного, зором м’яку опуку, що випустила на подобу медузи світлові волокнини, а тоді розчленувалася на зірку з зеленавими пелюстками, з котрих так густо посипалися протуберанці, що він, Лужний, аж захолов, здогадуючися: це не зірка, а це на долоні сам Господь простягає йому, Лужному, його призначення, що його він, Лужний, хоч і як напружує помисли, не годен збагнути завдяки внутрішньому заціпенінню, як це трапляється не лише поодинокій, засмиканій буденщиною людині, а й цілим народам, які внаслідок хвилевого душевного затьмарення сходять на манівці, століттями спокутуючи секундний диявольський сціп у мозку, — думка, від якої він, Лужний, гірко заплакав із розпачу, що він навіть цієї останньої миті, уділеної йому лише на те, аби він ще встиг розпізнати своє призначення, оскільки від цього залежить не лише його, Лужного, доля, а й усе навколишнє існування, неспроможний вчинити те, що від нього очікують, і тому зараз його й поглине геєнна вогняна, якщо його не врятує Всевишній, до якого він, Лужний, благально звернувся не лише устами, а всім єством, аби милосердний Господь, — а хто ж, як не Він — сама любов, саме світло й порятунок?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
допомогли йому дещицю розчовпати, у чому ж, врешті-решт, міститься його, Лужного, призначення, чи то пак іспит на людину, аби він по-дурному не розтринькував життя, так ні на чому стало й не зупинившися, бож якби він, Лужний, мав щодо цього цілковиту певність, то ані не подався б разом із Яремою Кериком на теологію до Риму, ані не кинув би її передчасно, вирішивши, що така штука, може, добра для Керика, але не для нього, ані не записувався б перегодя, після трьох років тиняння на принагідних підробітках по доках і забігайлівках до Колюмбійського університету на клясичну філологію, на якій він витримав лише півтора семестра, хоча йому отець Гаврилюк виклопотав стипендію в надії, що він, Лужний, через клясичну філологію ще повернеться до теології, ані, зрештою, не надихнувся б ідеєю переключитися на спорт і фізичне виховання молоді, а коли воно йому так само хутко набридло, не рвонувся б разом із Миньком Семикішом відкривати на Давн-тавні в Нью-Йорку нічного бару, мовляв, якщо вже сам шанований усією українською громадськістю Йосип Гірняк розливає напої в «Лисі Микиті», то чому йому, Лужному, не спробувати з Миньком поставити на ноги розвагову буду, з котрою вони невдовзі так прогоріли, що йому, Лужному, як співвласникові (з Минькової намови) збиткового підприємства, довелося працювати кельнером у «Вальдорф- Асторії» й понад два роки сплачувати борги, — ані не перейнявся б бажанням, попри сумний досвід із баром, піти в компаньйони до Івана Перекуди й закласти в Пенсільванії власну пекарню, яку їм за півроку здемулювали місцеві Гангстери, котрим Перекуда, покла- даючися на свій хист і на, здавалося б, якнайліпше налагоджену мережу покупців, не схотів платити зависокого злодійського чиншу, ані врешті-решт не відмовив би Максимові, наймолодшому й найзухвалішому Кериковому нащадкові, який остаточно підпав чарам моря, що виявилися далеко глибшими й тривалішими, ніж його переходове, пов’язане з фізичним ростом і фізіологічними змінами, захоплення анархізмом, троцькізмом і маоїзмом, модними серед перегодованих волею й достатками однолітків-студентів, котрих невидимою рукою вправно керовані кумачеві сурми надихали нищити єдиний найупорядкованіший клапоть світу, де ще не запанувала Червона Хребтотрощильня, блаженних переваг якої не тямили втікачі з Йосьчиного раю, туполобі — на відміну від їхніх едукованих яснокебетних нащадків — батьки-реакціонери, засліплені спорохнявілими назадницько-буржуазними уявленнями про якусь там нібито смертельно загрожену серпом і молотом вільну волю, чи, радше, самовияв, що його, Максим, і то лише тому, що його випадково занесло на літню відпустку до знайомих на Фльоріді, знайшов у водяному спорті, зокрема у вітрильництві, де, вперше міряючи сили з водною стихією, серед якої він мало не загинув, він, Максим, ніби наблизився до самих першоджерел буття, що обпалили йому душу, прохиливши на мить доти ніби кам’яну завісу в несусвітенну сліпучість, де щезли всі ізми і все те, доти важливе й єдиноправильне, чим він надихався й болів, — і, властиво, чи не тому, покликаючися на колишні його, Лужного, розмови з Яремою Кериком, що їх, мовляв, йому, Максимові, не раз переповідав батько і що до них він, Максим, аж до переломової подорожі в його житті до Фльоріди, ставився зі зрозумілим застереженням, оскільки його, Максимів, досвід не був досвідом його батька, — він, Максим, і запропонував йому, Лужному, пітньому чоловікові, хворому на ревматизм, довіритися разом із ним, Максимом, утлому вітрильникові, до найменшого чопика змайстрованого у проміжках між студіями соціології й випадковими підробітками, самим Максимом, що на такій шкаралупі нібито вже плавав до Карібського моря, — пропозиція, від якої він, Лужний, самозрозуміла річ, відмовився, не на жарт погнівавшися на Керикового нащадка ще й тому, що, як пізніше, коли Максим прислав кольорову листівку з Даккару, йому, Лужному, почало дедалі наполегливіше здаватися, що крізь Максимову, ніби на перший погляд безглузду, а насправді єдино посутню пропозицію, до нього промовляло його, Лужного, призначення, від котрого він, черговий раз сплохувавши, ухилився, боягузливо заховавшися за свої літа й ревматизм, хоча Чічестер, на якого, зрештою, цілком слушно покликався Максим, не був ані молодший, ані здоровіший від нього, Лужного, що, звісно, ще більше розсердило його, ладного тієї миті пошматувати Максима на атоми за те лише, що той, властиво, мав цілковиту рацію, оскільки чи не про саме таку подорож він, Лужний, разом з Яремою Кериком мріяв ще під час відвідин табору військовополонених спочатку в Беллярії, а тоді в Ріміні, коли про Максима й гадки не було, а вже про якесь Яремине, нехай і далеке одруження чи якусь там Орисю Колобір і поготів, бож Ярема не лише рвався піти на теологію, яку він, на відміну від нього, Лужного, з відзнакою закінчив, щоб згодом вдоволитися, щоправда, добре платним, бібліотекарством, а й палко переконував Лужного, що він, Ярема, після студій конче пострижеться в ченці, аби повнотою віддатися тому духовному світові, що тоді в таборі військовополонених, оточеному колючим дротом й освітлюваному вночі прожекторами, щоб не втікали на волю, манячив перед його унутрішнім зором, ані трохи не перешкоджаючи укладати пригодницькі пляни навколосвітньої подорожі у вітрильнику разом із Лужним, адже молодість, попри ранній, не надто рожевий життєвий досвід, розпирала їх тоді на всі боки, і кожен почин був можливий і здійсненний, байдуже, чи це стосувалося навколосвітньої подорожі у вітрильнику, а чи порятунку всього людства, що, як на Лужного, Ярема Керик напевне довершив би, якби перегодя на його, Яреминому, шляху не здибалася Орися Колобір, без якої раптом для Керика стало неможливе подальше існування, а тоді одне за одним (не міг же він, Ярема, попри те, що й зрезиґнував із душпастирства, дозволити жінці вживати заборонених Папою засобів проти зачаття, а чи вдаватися до злочину й нищити Богом даний плід, хоча він уділявся надто густо, просто таки одне за одним?) не посипалися діти, котрих треба було виводити в люди, і врешті-решт не прийшов на світ і останній, найнепогамованіший син Максим, можливість появи якого тоді в Ріміні, звісно, й не бовваніла на обрії, а коли він десятиліттями пізніше, що й не знати як пролетіли, нагодився, — ставний, разюче подібний до батька, бистрий хлопчина, що однієї днини постукав у двері, аби він, Лужний, нарешті здійснив те, що, не виключене, становило єдиний сенс його, Лужного, існування, — він, Лужний, перелякався й відмовився, і то не через що інше, як саме через оту кляту вільну волю, яку за висловом професора Сороки, нібито мусить респектувати й саме Провидіння, оскільки навіть Господь, що над кожним тримає руку й тоді, коли слабакуватій людині здається, ніби весь світ у лабетах сатани, — навіть сам Усевишній не втручається у вибір людини, — твердження, з приводу якого він, Лужний, майже цілий вечір тоді в Беллярії просперечався з професором Сорокою після його доповіді на цю тему перед українськими військовополоненими напередодні від’їзду другої репатріаційної комісії на чолі з генералом Васільєвим, яка височувала чергові жертви для сталінської м’ясорубки, пантруючи, аби за допомогою послужливих союзників упакувати в братні могили на подобу вінницьких, про які й пес не гавкне, весь табір, куди він, Лужний, на доручення отця Сіверка, що діяв не лише з власної ініціативи, й з дозволу й спонуки самого Бучка, котрий рятував своїх людей, як тільки міг, їздив уже як новоспечений англійський громадянин, якому це громадянство завдяки впливовим знайомствам виклопотав далекий родич, що жив у Англії від початку двадцятих років, покликаючися на своє фіктивне, проте, як він, Лужний, на власні очі пересвідчився, якимось побитом навдивовижу солідно вдокументоване шотландське, та ще й на додаток шляхетське походження (дарма що дядькова родина, як і Лужного батьки, з діда-прадіда походили з українських селян з-під Жидачева, де прадід Лужного по материній лінії виконував обов’язки священика, прозиваного за свою радше просвітницьку, ніж релігійну ревність, Молилом, що десь наприкінці 19 століття переселився на Закарпаття, звідки один із його численних, називаних Софоклами, Алківіядами, Темістоклами, Сократами, Атенами й Персефонами нащадків, — Арістофан, — у двадцятих роках подався чомусь, не як більшість шукачів ліпшої долі до Нового Світу, а до Англії, де невдовзі всупереч одностайним найчорнішим передбаченням пустив коріння, добігши статків чи то завдяки хутко наладнаним за допомогою Геннадія Фесенка масонським зв’язкам, чи то завдяки якійсь ближче не означеній торгівлі зброєю на Близькому Сході, як про це багато років пізніше подейкували метикованіші краяни-еміґранти, котрі дядька й на очі не бачили, що, звісно, ані трохи не стояло їм на заваді бездоганно орієнтуватися на мало не щохвилинному перебігові дядькового як зовнішнього, так і внутрішнього життя й запевняти вочевидь недосвідченого в цій справі Лужного, — мовляв, дядько, віддавши свою пещену одиначку за Безручка, уділив їй не абиякий посаг, внаслідок чого Безручко, котрий, звісно, мусів укласти з тестем відповідну угоду, так стрімко й злетів угоду, а зовсім не завдяки власній кебеті чи якомусь там дуже сумнівному, ніким не перевіреному винаходові в промисловості, про що ніхто ніколи й не писнув, якби не Арістофан Молило, який заради своєї одиначки поставив Безручка на ноги ще в Англії, що, очевидна річ, частково могло відповідати й правді, оскільки дядько після другої світової війни з власної спонуки, спричиненої чи то тугою за батьківщиною й рідними, а чи, як дехто пускав торохту, аби не завдячувати дядькові за принагідні добродійства, — зумовленої певними, чітко не визначеними, проте виключно меркантильними міркуваннями, бо хто, мовляв, отак собі, ні сіло, ні впало, стане діставати для іншого місяця з неба?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
На качалцi: не ходить, ревматизм. Качалка iз старими вiзерунками.
— Невідомий автор, “187 Sini Ietiudi Mikola Khvil Ovii”