ремствувати

Приклад 1:
він, Журавський, ще перед Михасем знав від лікаря: Миросі не врятувати, зрештою, жінка прожила не такий уже й короткий вік, і, властиво, не дуже й випадало ремствувати на Провидіння, тим більше, що Мирося не доводилася йому, Журавському, ані близькою родичкою, ані інтимною приятелькою, хоча він, Журавський, щиро співчував згарьованій бідоласі, потерпаючи від усвідомлення, що тут марно чимось зарадити, адже рано чи пізно на всіх чекає те саме, такий закон усього смертного, і ні сльозами, ні горем цього не переінакшити, і однак смерть Миросі діткнула його гірше, ніж він того очікував, бо якимось дивним робом (чи тому, що Мирося відійшла до праотців, так і не виживши себе, — а хіба це не доля більшости, до якої і він, Журавський, належав? — а чи тому, що вона нагадувала йому рано померлу власну неньку, котрої йому, Журавському, усе життя бракувало) разом з Миросею у домовину ніби лягла й частка його душі, цим самим ніби заохочуючи покійницю навідуватися і за рештою, бо інакше як можна було пояснити те, що одразу ж після похорону три ночі підряд саме до його, Журавського, а не до Михасевого чи якось іншого, помешкання приходила Мирося, перестріваючи його, Журавського, в темному кутику посеред коридору по дорозі до вбиральні, аж він кидався піднімати з ліжка Марту, свою дружину, благаючи, аби вона супроводила його вночі до туалетної мушлі, оскільки при Марті покійниця не з’являлася, а мертвої Миросі, попри не абияку симпатію до живої, він, Журавський, панічно боявся, знаючи: ще одна зустріч з покійницею, й його, Журавського, вхопить інфаркт, дарма що його власна дружина й підсміювалася з його переляку, уголос чудуючися, як це він, Журавський, котрий замолоду брав активну участь у війні, не раз заглядаючи у вічі тіточці з косою і досі за жодних перипетій не уподібнювався до страхопудів, тепер, як увійшов у літа, сахається безневинного привида?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”