Приклад 1:
По один бік яру стояли по-томки старшини козацької; стояли приблуди, котрих приманила своїми розкошами задурена Україна – були між ними ляхи й недоляшки, були москалі й московські недоломки, були й осиротілі діти Юди, котрі, замість свого зруйнованого царства, на чужій землі завели нове царство; тут можна було зустріти не-трохи полупанків, котрі з дігтярів, чумаків, крамарів, прикажчиків повиводили своїх дітей в “люди”, поначіпляли на плечі з мідними ґудзями мундири, а на голови понадівали картузи з зірочками… Усе то була ватага; вигодувана чужою працею, обута й зодягнена чужими руками… Тепер вона стояла і, як голодний вовк, клацала зубами, поглядаючи зозла на другий бік яру, де потомки козачі копалися у сирій землі, понівечені, зубожені, темні – якісь каліки, а не люди, без пам’яті про славну бувальщину дідів своїх, котрі добували кров’ю “славу та волю”, без пам’яті про самих себе, з страшною злістю у гарячім серці, з палкими на устах прокльонами, котрі вони посилали на той бік… Здається, якби не глибокий яр, одна б ватага кинулась на другу – і полилася б річка чорної крові, потопила б правого й винуватого… Заслані полудою очі під ту страшну різанину не розгляділи б де свій, де чужий,- кров би лилася, трупи б тліли та ситили й без того ситу землю… Оже, дяка богові, цього не сталося… Зате – скільки воно задало страху тим, котрих колись трепетало все, що їм підверталося на очі! Самому паркові гетьманському, Василеві Семеновичу, обійшлося усе це недаром.
— Білик Іван та Мирний Панас, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”