рахуватися

Приклад 1:
Властиво, не виключене, що він, Сорока, ані не вдавався б до самогубства, ані не погнав би у невіжену подорож на Україну, якої він тоді, може, на своє щастя, однак не побачив, ані не посварився б із тіткою, якби десь за місяць до всіх цих подій після оперативного видалення якогось там ґудзя на шиї в алма-атинському шпиталі той придурок-лікар, що різав його, Сороку, не бовкнув, мовляв, невдовзі його, Сороку, доведеться повторно оперувати, хоча він, лікар, не Гарантує, чи це щось допоможе, оскільки пухлина, здається, злоякісна, і він, Сорока, мусить рахуватися з тим, що на людину від народження чигає смерть, яку люди надто драматизують, забуваючи, що це не кепський вихід із псячого життя, ну й витягти з цього належні висновки, — пригадка, що, звісно, не забарилася вдарити його, Сороку, по нервах, останнім часом і так дещицю перенапружених чи то завдяки саме цьому нібито пістряковому ґудзеві на шиї, як це прозрадив надто говіркий хірург- недотепа, що чомусь на ньому, Сороці, вирішив застосувати шокову терапію, а чи завдяки тій, досить таки прикрій обставині, що коли тітка, яка, здавалося, не вірила ні в Бога, ні в чорта, заходжувалася перемивати кістки своєї покійної одиначки, йому, Сороці, перед сном незмінно з’являлася Серафима. Щоправда, покійниця ані не виголошувала якихось прокльонів, ані не вимовляла заклять, ладних загнати чоловіка в домовину, а просто собі тихенько деякий час (лише однієї ночі вона затрималася, аж поки почало сіріти) простоювала біля вікна, навіть не дивлячися на нього, Сороку, однак коли вона нарешті щезала, він, Сорока, мав враження, наче його добряче відбатожили, а головне від цих відвідин в ньому чомусь міцніло переконання, дарма що на це не назбирувалося жодних конкретних доказів, що поява Серафими якось пов’язана з ґудзем, який уперто ріс йому на шиї (днями йому, Сороці, здавалося, ніби він аж чує, як той ґудзь росте) і який без жодної повторної операції сам собою зник після того кору з високою гарячкою, що тіпала його, Сороку, під час усієї подорожі до Харкова, чи то пак до Актюбинська, а тоді назад до Алма-Ати, хоча заки це сталося, і ґудзь, і поява Серафими, і тітчині розвінчання власної дочки так дали пухи його самоопануванню, що коли тітка, введена в оману його, Сороки, початковою мовчанкою, черговий раз відкрила рота на Серафиму в переконанні, мовляв, як небіж не озивається й не перечить, то ясно, що він, зрештою, цілком слушно, поділяє її, тітчині, надто обґрунтовані жалі і тому можна, не маніжачися, на всі заставки лаяти невдячну й немисленно дурну покійницю, — він, Сорока, вхопивши дошку з дамками, хряснув ними об підлогу й уперше в житті визвірився на тітку, обізвавши її гієною, котра на секунду закам’яніла з дива, що її податливий, завжди поштивий небіж оскаженіло верещить на неї, а тоді й собі на весь будинок, зриваючи Оксану-Віку й усіх квартирантів з ліжка, належно підвищила голос на непоштивця, чого той уже не чув, вибігши, як очманілий, на вулицю й женучи, не дивлячися, куди, доти, доки ледь притомний гепнувся на першу-ліпшу лавку міського скверу, з якої він майже цілу добу не годен був підвестися, бо тітка наче перетяла його, Сороку, на соняшному сплетінні на дві, — верхню й нижню, не пов’язані одна з одною, половини, — обставина, яка остаточно й зміцнила його, Сороку, на переконанні, що віднині він уже ніколи не ступить до тітчиного будинку, байдуже що це дасться йому не легко, оскільки він дуже полюбив Оксану- Віку, яка своєю чергою прив’язалася до нього, як до батька, від котрого баба відгородила її китайським муром, що однак ані трохи не змінило б його, Сороки, настанови, бо коли він, зваживши всі за і проти, поклав собі, що віднині не переступить порога тітчиної оселі, мовляв, нехай тітка решетить здоров’я когось іншого, а не його, він, Сорока, мав того вже досить, — то він цього й дотримав би, якби сама тітка, — вже десь за півроку після його, Сороки, невдалої подорожі на Україну, повернення до Алма-Ати, примусової госпіталізації, видужання, влаштування на бухгальтерську працю й остаточного отаборення в закутку, винайманого в Рашіда Бодма- єва, того узбека-люлькаря, якому він, Сорока, у сквері продав був батькового годинника, — якби сама тітка, здибавши висохлого на шкіру й кості, однак при доброму здоров’ї небожа знову в Алма-Аті, першою не привіталася й не запросила його відвідувати її з онукою, ніби між нею й небожем ніколи не виникало жодних розходжень, а вже й поготів сварок, — постава, яка мимоволі, хоч він, Сорока, й пам’ятав, що тітка, із відомих лише їй тактичних міркувань і комбінацій, тимчасово втягла пазурі і кожної миті може знову вдарити тигровою лапою, — попри всі ці можливі пізніші ускладнення, мимоволі втішила його, Сороку, знявши ніби камінь з його душі, особливо коли він, після кількох обережних речень упевнився, що тітка, всупереч своїй небезпечній звичці надто пам’ятати зло, якимось дивом не лише не гнівається на нього, а й ніби шукає його прихильности, аж запобігаючи перед ним й прохиляючи кватирку на цей, зовсім незнаний йому, Сороці, бік своєї вдачі, що, звісно, не забарилося його, Сороку, одразу ж розмагнетити, хоча того вечора, як він очманіло вибіг з її будинку й ночував у міському сквері, а тоді трусився в потязі, що віз його до Харкова, він, Сорока, й не уявляв собі, що колись ще побачиться і, наче між ними не заходило жодних сварок, розмовлятиме з тіткою, котра виявить до нього стільки вирозуміння, що навіть не питатиме, яким побитом усе те з ним взагалі скоїлося.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”