радар

Приклад 1:
Звісно, не виключене, що її тодішній настрій був спричинений тим, що вона, Марина, сама те ще не цілком усвідомлюючи (імовірно, кохання перетворює навіть тупу купу м’яса на винятково чутливий аґреґат із самих мацаків і хоботків, що точніше й непомипьніше, ніж радар, ловить найпотаємніші, найвіддаленіші чуттєві заряди й поштовхи навколо улюбленого єства), ревнувала Гната до Віталія, серцем намацуючи ворога в цьому тендітному, на перший погляд навіть симпатичному, дженджикові, який, мавши на карку більше років, ніж вони, крім Соколюка, ухистився виглядати (рухами, виразом обличчя, ніби аж сором’язливістю) непробудженою до життя п’ятнадцятирічною дівчиною, ніж хлопцем, чи, властиво, чоловіком, котрий звідав усі пороки (хоча вона, Марина, спочатку й не надто повірила балакучому, схильному до вигадок і принагідних перебільшень, ніби й у дечому легковажному, а заразом, упереміш із легковажністю, далеко не поверховому, Соколюкові, що, як на Марину, мало скидався на лікаря-психіятра, а ще менше на особу, яка, заки вдатися до психіятрії, свого, за висловом Соколюка, єдиного й остаточного покликання, кілька років успішно працювала гінекологом, потім, ліквідувавши власну, новоустатковану й ще не повністю сплачену практику, спеціалізувалася на внутрішніх захворюваннях, аж поки доглипалася, — і мала відвагу ще раз розпочати з нічого, — що її фасцинує психічна структура людини, узгляднюючи, мовляв, яку, він, Соколюк, і поінформував її, Марину, про Віталія, аби, поперше, не виникло непорозумінь, бо ану ж вона, Марина, візьме та й закохається в Віталія, накивавши від Мирона п’ятами? — а, крім того, аби зайвий раз засвідчити їй, Марині, попри різницю у віці й статі, особливо статі, — чинність виняткового статусу їхніх дружніх взаємин, не підмінованих, дякувати Богові, обтяжливою еротикою, краплина якої десь там на дні, звісно, конечна для взаємного притягання, але тільки краплина, не більше, — взаємин, що якось самі собою прибрали форми щирого приятелювання з перших днів їхнього знайомства, може, з тієї причини, що він, Соколюк, — чому деякою мірою сприяла і запобіжна Маринина заява, мовляв, вона, Марина, заручена з Мироном і її серце зайняте, — час від часу потребував не так жінки, яку на біду можна було привести й з вулиці, як виговоритися, а вона, Марина, володіла рідким тепер даром винятково уважно слухати, цим самим, як пізніше сміявся Соколюк, спонукуючи його мимоволі розповідати їй значно більше, ніж він первісно намірювався їй прозрадити, щоразу стаючи жертвою її неупередженої уваги, підмурованої, крім того, випробуваною певністю, що вона, Марина, ніде не розплескає почутого, і тому саме їй, не обтяженій життєвим досвідом, а не якійсь пройді, що бачила Крим і Рим, він, Сокопюк, і міг розповісти так докладно про хворобу й проблеми Віталія, який у свої двадцять вісім років, — попервах з цікавости, тоді з нудьги, а згодом тому, що не здужав виплигнути з чортового колеса, — звідав усі можливі людські пороки, котрі, мов худі корови, зжерли решту його зацікавлень) — і саме тоді, як він вправлявся в мімікрії, очевидна річ, ні на мить не припускаючи, що Сокопюк розконспірує його Марині і що Марина жодним натяком не зрадить цього розконспірування, — саме тоді, як він вправпявся в мімікрії, ніби залицяється до неї, Марини, насправді закидав петлі навколо Гната, що її, Марину, не абияк насторожило, бож не випадало їй через голову Сокопюка брати Гната за ручку й витлумачувати, що Віталій лікується в Сокопюка не пише від душевних ран, які знаходяться в Віталія нижче пупа, а й від венеричної хвороби, свіжо підчепленої від африканського однодобового приятеля, і що він, Гнат, нехай не поводиться безтурботною дитиною, а трохи подорослішає, — нагадування, котре неминуче скінчилося б черговою сваркою, яка, не виключене, тільки підохотила б Гната задля цікавости чи бравури трохи побавитися в мужепозтво, що для неї, Марини, знаменувало б кінець її існування, навіть якби Сокодюк тричі захрип, без кінця тлумачачи їй, що, на його думку, всі пороки, разом із одностатевою любов’ю, це виключно психологічні уроєння, для нього, Соколюка, зайвий доказ впливу духу на матерію, одну й ту саму палицю з двома кінцями, і тому він, Соколюк, саме виходячи з цієї передумови, інакше для нього не було б жодного сенсу вдаватися до психології, а вже й поготів переконувати когось у доцільності її впливу на людину, — і пробує, наприклад, зацікавити Віталія чимось, що надало б сенсу його дотеперішньому життю, хоча це покищо нібито марний почин, бо щоб те інше подіяло, воно повинне не розумом, а силою чуттів переважити все попереднє, що в випадку Віталія він сам поклав собі досі за стрижень буття, виробивши певні звички, які з часом самі вже програмують людину, і це з дедалі затятішою остаточністю, тому що так звані безвольні люди, котрих носить вітер, куди хоче, виявляють подиву гідну стійкість волі, чіпляючися саме за те, що найбільше їм шкодить, цим ніби караючи себе за обраний шлях, а водночас своєю визивною поведінкою наче зайвий раз стверджуючи: мій шлях єдиноправипьний вже силою самого факту, що це мій шлях, оскільки моє «я», яке заради якихось фікцій має направитися й ступити на дуже умовний шлях істини, — насправді — непомильне!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”