Приклад 1:
тим більше, що до Цизя він, кентавр, одразу ж, як колись до покійного незрівняного Петруся Саламахи, перейнявся повним довір’ям, почувши випадково, з яким вирозумінням він, Цизьо, балакає з Позенком про його загиблого сина у В’єтнамі, — признання, котре слово за словом і надихнуло Цизя, хоча він досі, властиво, остерігався про це з кимось говорити, але то якось саме собою вийшло, — надихнуло Цизя розповісти Вікторові Платоновичу і про їхню першу зустріч на рівнику, і про те, як він, Цизьо, відтоді його, Віктора Платоновича, нестямно боявся, чомусь пов’язуючи його, кентаврову, появу конче зі своєю ґвалтовною °мертю, і то не так з його, Цизьовою, особистою смертю, — кожній Л|°Дині і так раніше чи пізніше покладено вмерти, — як з кінцем всього світу, і про старчикове кресало, заховане в його, Цизьових, грудях, про що Цизьові досі не лише незручно, а й лячно було оповідати, адже навіть Геннадієві, хоча первісно Цизьо й мав намір, він так і не зважився звіритися, і не виключене: саме тому, що він тоді стримався й промовчав, йому й пішло одразу в руки багатство, котре напевно розвіялося б тієї миті, як він, Цизьо, про те бодай одній живій істоті розповів би, — а кентаврові не тільки звірився, а й з власної волі, без жодної на те з боку Віктора Платоновича спонуки, подарував кресало, щоб воно послужило на добро прийдешніх поколінь, за долю яких так тяжко побивався Віктор Платонович, розтлумачуючи Цизьові свій погляд на дитяче виховання, аж Цизьо, не вагаючися, які наслідки це матиме для нього самого, — а втім, що важили будь-які наслідки для нього самого, коли йшлося про порятунок усього людства? — й вийняв із грудей старчикове кресало, хоча саме тому, що кресало опинилося в повітрі, з океану, як джин з відкоркованої пляшки, й виснувалася та циклопічна вогняна куля, що виключно завдяки блискавичному втручанню Віктора Платоновича, замість спопелити Цизя, а за ним і весь світ, а, може, й усю світобудову, лише спаралізувала Цизьові лівий бік, сповнивши неповороткого каліку назавжди неослабним, з роками дедалі глибше усвідомлюваним подивом, якими звивистими шляхами Провидіння веде чоловіка, часто всупереч безголовій людській волі, до власного призначення, бож заки все це сталося, Цизьо наперед знав: тієї секунди, як він вийме з грудей старчикове кресало, його чекає неуникненна смерть, але саме ця смерть, якої він досі так боявся, нишком соромлячися й потерпаючи за цей нічим не поясненний страх, котрий коштував йому не одну безсонну ніч, насідаючи ядухою на груди, — ця сама смерть перестала його жахати тієї миті, як кентавр трохи докладніше заходився викладати йому свій погляд на дитяче виховання.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
Приклад 2:
Не виключене також, що ті єретичні міркування, такі дорогі його серцю, яких він уже повторно не міг відтворити на папері після того, як доля пустила їх з вітром, оскільки та частка його єства, що лягла на папір, ніби назавжди відкололася ящірковим хвостом і вже не регенерувалася, — ті міркування стали лише завершенням тривалого процесу, внаслідок якого він, Сорока, дійшов переконання, що задля внутрішньої рівноваги він мусить виявити себе в чомусь зовсім конкретному, байдуже, чи це виллється в написання украденої в рукописі розвідки про театральні вистави за Лева X, а чи, як на декого, в дещо задемонстративне (хоча то був найспонтанніший його, Сороки, вияв душі, що після стількох років нарешті вирвалася з закоркованої пляшки) признання до українства, зводжуваного єдинонеділимною праскою воднораз і до сміховинного дивацтва (як, ви, такий світлий розум, ах, ах, і раптом із цими бандюгами, невігласами й самостійниками? ), і до кримінального ухилу в мозку, який годилося якнайхутчій втоптати в землю, аби не лишилося й згадки про цілий народ, називаний колись українським, а чи, — як це згодом після втечі з Харкова дедалі виразніше окреслювалося, що однак ані трохи не змінило його, Сороки, бігу над прірвою, — вочевидь безглузде зголошення до Дивізії Галичина, оскільки він, Сорока, уперто вичікував на промінчик світла серед навколишнього людиноненависницького мороку, байдуже, що вже тоді злітали останні маскувальні чохли з сумної дійсности, унаочнюючи, що з німцями жодної самостійности України, а тим самим і найкуцішої волі не здобути, дарма що заради нічим не підтверджуваної надії на краще майбутнє сотні й тисячі ніким не оплакуваної пропащої молодої сили, на яку така щедра надто не злопам’ятна українська земля, йшли на певну загибель, цим ніби зобов’язуючи і його, Сороку, бути разом із ними просто тому, що хоч би й як безглуздо виглядав його вчинок, він, Сорока, не смів ухилятися, це було його випробування на людину належати до переможених, а не до переможців, що нібито перечило здоровому глуздові, речники якого, а серед них і його, Сороки, власна тітка, за різних обставин протягом усього його, Сороки, життя не втомлювалися нагадувати, мовляв, він, Сорока, завдяки дрібнобуржуазному вихованню хворіє на вочевидь фальшиво зрозумілі поняття допотопної чести й шляхетности, давно викинених, як шкідливий забобон, на смітник історії, на якому він, Сорока, на ганьбу собі реакційно отаборився, замість крокувати в ногу з добою, приймаючи дійсність такою, як вона є, проти чого він, Сорока, марно бунтувався, заповзявшися головою проломлюватися крізь мури, аби довести цілковито байдужому до таких тонкощів світові, ніби між людиною і звичайної купою гиді пролягає різниця, в істотність якої, може, було ліпше й не заглиблюватися, дарма що він, Сорока, проти всіх цих надто речевих доказів лишався глухий, як пень, бо хоч би й що йому торочили, для нього особисто ця різниця існувала доти, доки він дихав, і, власне, ця різниця, без котрої він, Сорока, не міг жити, і штовхнула його, людину, далеку від будь-якого політиканства, сектярства та однодумства, у саму гущу політичних завихрень, спонукавши після промови Коника в приміщенні театру «Березіль» написати (звісно, не одразу, а трохи перегодя, що однак не міняло справи), написати статтю до «Нової України», внаслідок чого йому довелося, отримавши від нових знайомих в управі попередження, тікати від арешту до Охтирки, байдуже, що в тій статті, яку нова влада потрактувала, як заклик до повстання, він, Сорока, лише трохи по-інакшому, з огляду на конкретні обставини, висловив те, що він вважав за передумову в людині і що його він, Сорока, попри навколишні довготривалі неослабні сейсмічні поштовхи носив у собі все життя, ні на мить не припускаючи, що воно врешті-решт таким нестерпним потоком вирветься на поверхню за німців і змусить його, щойно сяк-так мине загроза повторного арешту й шибениці, з незвичним, майже студентським запалом заходитися біля праці про театральні вистави у Ватикані за Лева X, поштовхом до якої стала випадкова розмова з Антоном Семиренком про «Березіль», Курбаса, театр і людське життя, про котре його, Сороку, внаслідок незбагненної йому самому внутрішньої мутації, раптом потягло заговорити в якійсь більшій, ніж стаття, розвідці, хоча задля цього йому довелося забігти аж до часів Лева X, які його ще замолоду принаджували, аби тепер, переламавшися крізь його, Сороки, життєвий досвід, ожити в зовсім іншій площині й іншому світлі, яке нагло освітило досі не усвідомлювану частку його, Сороки, власного єства, до котрого студії над добою Лева X виявилися лише приступцями, що раптом завели його до ущелини в самому собі, куди він, Сорока, волів би не заглядати і куди він тепер без страху кидав оком, може, й тому, що безодні людської душі надто рухомі, і коли на них падає промінчик, який сповнює людину почуттям перемоги над собою, ці безодні вже перемістилися в тінь до ще глибшої, ніж доти, печери свідомости, аби звідти по-новому непокоїти чоловіка, убиваючи ту радість, що її він, Сорока, звідав під час написання розвідки про театральні вистави за Лева X, коли йому здалося (і то зовсім не тому, що він тоді мало не конав з голоду, від якого йому, Сороці, доводилося рятуватися ще в двадцятих і тридцятих роках, то було щось зовсім інше), ніби він, Сорока, як ніколи ні доти, ні перегодя, просто спливає кістками й тілом у той єдиний за його, фактично змарноване, життя грубший обсягом твір, що над ним він, Сорока, з таким унутрішнім жаром трудився і що йому, не виключене, саме з цієї причини доля й вирвала з рук, із вищих, непроглядних для людини, міркувань заповзявшися тримати його, Сороку, в чорному тілі, проти чого він, самозрозуміла річ, ставав дуба, і це з тим більшою затятістю, що, властиво, від революції, під час якої його здолала глупота повернутися з-за кордону будувати, як тоді здавалося, вільну, незалежну Україну, поминувши короткотривалі перерви за Директорії й навіть за гетьманату, він, Сорока, уникаючи фізичного знищення, котре в лляні тотального розгрому України викосило майже всіх його колеґ, обмежувався лише принагідним писанням (і то ще, як таланило, бож доводилося, замість ходити в академіках, сторожувати, кочегарити, ба навіть коротко чабанувати), обмежувався принагідним писанням дощенту вимаґльованих від усього живого статтей на літературні теми (оскільки не лише він, Сорока, а й ті нечисленні на той час академічні ікроїди мусіли переливати все з пустого в порожнє), і вже навіть не мріяв, як дехто з його недонищених колеґ, котрих оминули Сибір і Соловки, що будь-коли ще спроможеться на більшу, не підміновану ні за стільки років непослабного гніту всотаним у кров пристосовницьким фальшем, ні внутрішньою, хоч і зрозумілою за хребтотрощильних обставин, небезпечною заціпленістю, яка ставала вже часткою його, Сороки, вдачі, перетворюючи його на брухт, що раптом пустив живі пагони в тій праці, вкраденій разом із валізою під час чергового відступу з Харкова, де він, Сорока, й сам ледве не наклав головою, коли, лише завдяки навколишньому безладдю щасливо уникнувши радянської евакуації, мало не втрапив на шибеницю вже за німців, від яких десятиліттями мордовані люди очікували порятунку, котрий на другий день після здобуття Харкова заманіфестувався перед численним натовпом на площі Дзержинського тим, що замість оголосити новини, заради яких скликали мешканців, на відзнаку нового ладу в сплюндрованому місті з вікон обкому партії під один суцільний зойк глядачів викинули перших повішених.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
Приклад 3:
* * * Справа признання субвенції проволікалася й мала бути вирі- шена щойно на осінній соймовій сесії 1914 р. Але ж через світову війну до скликання галицького Сойму не дійшло, осінньої сесії вже не було… В p. 1914 впливали ще жертви на будову театру так, що дня 1.
— Невідомий автор, “021 Charnetskii Stepan Istoriia Ukrayinskogo Teatru V Galichini Tech”
