приятелювання

Приклад 1:
— тільки Загорнячка йому, Журавському, сумовито- м’яко, проте зовсім недвозначно відмовила, підшукавши для нього молоденьку Марту, з якою його, Журавського, нутро ніколи так дощенту не розматеріялізовувалося, як ізЗагорнячкою, і яка ніколи не занурювалася до тих глибин, про котрі він і сам не здогадувався, що вони в ньому існують, оскільки ці глибини Загорнячка вичаровувала з нього на перший дотик, імовірно, з тієї простої причини, що вона, Загорнячка, все на світі розуміла, їй єдиній він, Журавський, ніколи не потребував говорити, що в нього на душі, не потребував пояснювати, чому він щось вчинив так, а не інакше, — все те вона, Загорнячка, вже заздалегідь знала, невсипущо тримаючи над ним руку, як ніхто не тримав, і він, Журавський, звідував такого відчуття, наче при ній він повертався до материнського лона, де від нього, Журавського, відпадало все несуттєве, покручене й випадкове й залишалося саме ядро його єства, до якого йому серед звиклої буденщини бракувало сили дотягтися, внаслідок чого він, Журавський, так приліпився до Загорнячки не лише тілом (самого тілесного йому ніколи не вистачало, і він щиро дивувався, як інші його однолітки вдоволяються самим ліжком, тим часом, як він, Журавський, потребував ще й душевних лоторків, теплоти й вирозуміння, а особливо того невловного, а заразом намацально відчутного чогось, що його він, Журавський, не годен був окреслити жодним словом, дарма що те щось, — зрештою, не виключене, що то був якийсь різновид космічної сили, — пливло в Загорнячці могутнім, ледь лозіркованим потоком, що до нього він, Журавський і приліпився не лише тілом), ай душею такою мірою, як це він до Марти, попри роки, властиво, не надто й кепського співжиття, ні разу не наблизився, стало чуючи в Марті то грубшу, то вряди-годи й дещо тоншу перегородку, котрої він так і не подужав подолати, хоча не виключене, що ця перегородка існувала в його, Журавського, почуттях, а не в Марті, тільки він, Журавський, не народився на те, щоб унедійснювати ці перегородки, і тому попервах він і не знаходив собі місця, не тямлячи навіть, як він дав себе намовити одружуватися з Мартою, паралізований ударом, якого йому завдала Загорнячка, коли вона після півроку такого виповненого, просто таки неземного співжиття раптом без жодних попереджень, невдоволення чи сварок, м’яко, проте рішуче сказала, що їхнім інтимним взаєминам надійшов кінець, оскільки раніше чи пізніше це мусіло однак скінчитися, але, мовляв, вона, Загорнячка, довіку залишиться йому, Журавському, найвідданішим, найніжні- шим приятелем, на якого він може розраховувати, як на самого себе, і саме тому віднині він, Журавський, життя котрого вона, Загорнячка, чує за свій обов’язок влаштувати по-людському, оскільки він їй повнотою довірився, — саме тому віднині він, Журавський, має походити біля Марти, зрештою, не поганої, набагато вродливішої й молодшої, ніж вона, Загорнячка, ну й зовсім не дурної дівчини, з якою він, Журавський, попри роки співжиття, ніколи не чувся так у своїй тарілці, як ті півроку із Загорнячкою, котра після появи Марти, на лихо й розпач Журавського, вже не підпускала його до себе, попри те, що він, грішним ділом, кілька разів приходив до неї, як теля до тугого, наповненого не пише молоком, а й зірками, вимени, від котрого його силоміць відлучили, не подумавши, якої цим йому, Журавському, заподіяно кривди, з приводу чого він, уже як його дочці сповнилося було десь три роки, ще пробував скаржитися Лужному, не називаючи, очевидна річ, Загорнячки на ймення, щоб не зводити на жінку нікому не потрібну неславу, хоча і тут йому, Журавському, не поталанило, бо Лужний на його, Журавського, великий сум і гіркоту чомусь взагалі на зареаґував на жодні його нарікання й жалі, а коли він, Журавський, врешті-решт не витримавши (адже людина не камінь), сказав, що конче хоче почути від нього, Лужного, якусь посутню пораду, на що він, Журавський, після стількох років приятелювання ніби має право, то Лужний раптом заспішив, присягаючися, що вони про це погуторять іншим разом, оскільки зараз на нього, Лужного, чекають на вечерю в Мироненків, і то, властиво, не так на вечерю, як на партію шахів, яку він, Лужний, пообіцяв зіграти з Іваном Харитоновичем, а це така річ, що її він з дуже поважних причин, котрих він, Лужний, не годний прозрадити, не сміє ані відкласти, ані відмовити, дарма що гра в шахи з Мироненком коштувала йому, Лужному, чимало нервів і витримки. Звісно, уточнення про нерви й витримку він, Лужний, висловив уже не вголос, а подумки, бо пощо було зайво обтяжувати Журавського виясненнями й припущеннями, які і йому, Лужному, часами здавалися мало ймовірними?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”