1. (від дієслова “привалити“) такий, що був присипаний, прикритий чимось сипким (наприклад, землею, снігом, піском).
2. (переносно, розм.) дуже втомлений, знесилений; такий, що відчуває велику фізичну вагу в тілі.
Словник Української Мови
Буква
1. (від дієслова “привалити“) такий, що був присипаний, прикритий чимось сипким (наприклад, землею, снігом, піском).
2. (переносно, розм.) дуже втомлений, знесилений; такий, що відчуває велику фізичну вагу в тілі.
Приклад 1:
Але він кричав не від того, що був привалений товаришами, а тому, що був привалений жаскими рефлексіями пережитого вчора й візіями неминучого завтра… На підставі тих рефлекторних криків, стогонів і скреготу зубів можна змонтувати внутрішню, психічну картину всього цього людського звалища. Картину без амальгами… Такими ночами краще лежати й не розплющати очей.
— Невідомий автор, “013 Bagryanyy Ivan Sad Getsymanskyy”
Приклад 2:
До ровесникiв, танцi‑шманцi, рок‑ансамблi, спортивнi змагання й першi слiпi обмацування в темрявi спортзалу, — смiшно, нiкому з них навiть розповiсти не можна було, як, на третiй рiк, тамтi таки прийшли, справдився нарештi батькiвський страх, бо страх, вiн завжди справджується, — вдертим у чоти‑ристiння вихором смачного шкiрястого порипу портупей, бадьорого надвiрнього холоду, вiдчуттям наглої заповненостi кiмнати — трiйко рум’яних з морозу, здорових самцiв, ляпання посвiдченнями, “собирайтесь”, татко метушливо шукав якiсь папери, щось перекладаючи на столi тремтячими руками, привалений i жалюгiдний, i ти виплигнула на них iз кутка, розпростуючи спинку прищавої блiдо‑зеленої пiдлiтковостi, — здушено‑крикливе, зi звислим через мордочку пасмом, i залящало: “как вы смеете, по какому праву”, — вийшло не вельми вдало, ба й геть невдало, зрiзали тебе тамтi (офiцерик молодюсiнький, з вусиками ниточкою, старалося, падло, ма’ть, перше вiдповiдальне завдання дiстав, де ж пак — арешт антiсовєтчика!) — що ногою вiдопхнули (“не ваше дело, вы еще слишком молоды”), i батьки (з обличчями однаково мурими, наче пiд шкiру фотопапiр пiдкладено) теж, iно ти поскочила, з жахом зашипiли‑замахали‑зацитькали, — але перша невдача тебе не зупинила, ти, по правдi, таки, добре той казав, — вiдважна жiнка, золотце: згодом, уже студенткою, роцi десь у вiсiмдесятому, вибравшись iз зайчиком‑залицяльником у бiльшiй компашцi до театру, на якусь хiтову московську гастроль, — навмання, бо квиткiв не мали, регочучись на все горло, перекидаючись снiжками реплiк, штурмували знадвору касу з тлумом таких, як самi: передноворiчний вечiр, молодiсть, нiхто не хотiв розходитися, i тому з’явилися менти, — привалила зграя воронкiв, в’оралися в гурму сiрi шинелi, заходили, здiймаючи по нiй буруни, i чорт його зна, як воно так скоїлося: ще перед хвилею все було нiби — пригода, жарт, ну не потрапили б досередини, то поїхали б на Хрещатик каву пити, подумаєш, велике дiло!
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”