присипаний

Приклад 1:
серед речей вештаються слуги речей і слуги слуг з виряченими очима на піраміду сонця що підтримує вічну ілюзію сходу і заходу… але Господь милостивий… сон глини вже осипається… зелений контур вогнища влягається… присипаний годинник холоду злипається, блакитний птах у жовтий лист взувається… ТАЄМНИЦЯ нетерпіння тривога женуть уперед… але тільки наприкінці дня попереду зблисне як завше вода (чому так швидко спадає день…) утомлені лежимо понад схилом близькі до таємниці (щодня те саме…) а таємниця — далека десь попереду вода… сховище музики замасковане під стародавню могилу з мохом такої зеленої ніжності як ото на трясинах серед боліт… я теж переховуюсь і маскуюсь — не дочекатися мені струмка що ним витікає музика… зміст перемін за печеру темніший де ночує вогонь… вибух яскріє і світиться ще й тоді як усе вже в замиренні… 176 синьо аж гірчить… чути сріблясте форкання — осяйне і вологе у затінку алеї а біля містка вже виграє рожевий плюскіт — то гасне то здіймається виром… і метелик над ним миготливу насіває гриву… і все це схоже на шепіт про що ти шепочеш мені?.. то шепіт срібла то раптом — зірка аж нічого не чути… обминувши перламутрові сходинки місяця сідаю під навісом де темінь і довга мовчанка… але й тут завважую срібну голку таку тонку що тільки в оці… і вже на неї шепоче дощ — безмірна одіж шиється на мене… 177 БАТЬКІВЩИНА як будете проїздити повз моє село то придивіться: біля клубу півень… на шляху біліють гуси… а на картоплях що саме цвітуть міріади колорадських жуків… голос: не забудьте ж і дятла у червоній шапці космічних сил — внесок його значний… синій місток над темінню канави якою б глибокою вона не була… а плюскіт — то найтемніше місце якою б холодною вода не була… коли радість світлою плямою промайне по лиці — то лише мить а решта присмерк і шлях котрим я добираюсь не знати куди… 178 слід замерзлого собаки — лапатий холод… не дивись дитино аби ти не плакала аби ти знала що ми — люди добрі але недобрі — ми… люди… сині холодки один над одним з дзвінкими перегородками з дзвониками котрі інколи дзвонять — і тоді повниться сонцем осінній день та частіше дощить — такі собі глухі двері… і постоявши ще якусь мить я відходжу нікому не потрібний і цього дня… струмок: срібло і дзвоники а в сутінках — темний метал навіть не наважуюсь постукати все одно ніде нікого тиша поглибилась і на дні видніє каміння… 12* 179 раніше сітку із тисяч зморщок на корі я не міг побачити… а тепер пантрую стежу як вона розростається сітка глибоких тіней що множаться зливаючись в суцільну досконалість — досконалість забуття… скільки на піску не пиши слово смерть не напишеш… накреслення його зливається з первісним морем і ніякого звуку ніби ти десь далеко десь далеко у морі піску осипаються дюни — насипаються дюни… сиджу в кафе… заснулий водограй зелену мідь розсипав… багато років промайнуло я ледве двері прочинив… а йти нема куди… 180 СВІТЛО І ТІНЬ тінь гребеться і гасить себе тим жовтим листям що підкинуте нею знову спадає на неї… вітер стихає — і знову тінь… покину життя мов хвиля щоб повернутись… снується присмеркова теплінь поцяткована іскрами комах… звуки розмови долинають але слів не розібрати… найважливіше повідомлення яке я не прийняв і вже не передам, кінець дороги… розпашіле лице перед моїм лицем не при вогнищі яке можна розвести будь-де а в пивничці куди я бреду вечорами як підмерзне крига довкола очей… рельєф визначає сяяння рельєф визначає бачення рельєф визначає збирання ми — що нарешті зібралися… нація — це рельєф!
— Тютюнник Григорій, “Вир”