пришвидшено

Приклад 1:
Він, який так само прагнув колись завести родину, бачити навколо себе жінку й дітей, котрі його зараз оточували б, тішачи серце, якби його тоді не штовхнув нечистий, замість переїхати кудись інде (що йому тоді, звісно, й на думку не спало), висвячуватися на священика в Станиславівській єпархії, де полатинений Хомишин забороняв греко-катопицьким священикам шлюби, і тому незабаром після висвячення, як у ньому, Терентієві, трохи прохолов той душевний спалах, що змусив його з юриспруденції перекинутися на теологію й на подив і деяке відчуження близьких та знайомих пришвидшено висвятитися (якби ж він тоді знав, що життя надто довге, і людина не лише літає в хмарах, а й вряди-годи мусить ставити ноги й на землю, бодай на те, щоб піти до вбиральні, та й потім він, Терентій, ніколи не міг мертвою літерою притлумити живої сопілки в своїх грудях, якою до нього промовляв світ), — і тому незабаром після висвячення серед тієї порожнечі, в котрій він, Терентій, нагло опинився, бо йому раптом забракло звичайнісінького людського тепла, від якого він сам себе відрізав, — йому й довелося пошукати бодай слабої опори а горілці, що, самозрозуміла річ, не забарилося потягти за собою нескінченні, дедалі гостріші єпископські догани й погрози розстригти недостойного слугу Божого, оскільки де ж високопоставленим церковникам було знати, що саме мерзенна, гаспидська горілка не давала засохнути тій частці в його, Терентія, душі, яка взагалі й штовхнула його на священицтво, ба більше, що саме завдяки гріховній, навісній горілці, котра якоюсь мірою замінила йому дружину й дітей, його, Терентія, серце не закам’яніло в час випробувань і душевної скрути, і тому, хоча з нього, Терентія, був мізерний слабак, а не священик, і на нього звідусіль, особливо з єпископських висот, де ніколи не прояснювалося, сипалися громовиці, на які він, звісно, подостатком заслужив, тому що завдяки своєму надто оголеному серцю йому доводилося частенько потрапляти в не надто шанобливі перипетії, куди священикові потрапляти ледве чи личило, — до нього, Терентія, чомусь завжди приходили парафіяни, а часто й просто незнайомі по розраду й допомогу, гадаючи напевне, що саме такий грішник, як він, матиме більше вирозуміння до їхніх вад і немощів, чи, як сміялася Ірина, сумлінніше попросить у Всевишнього, що, зрештою, і так має слабість до грішників, пробачити їхні неподобства, — обставина, з огляду на яку, мовляв, і вона, Ірина, ще колись прийде до нього, Терентія, сповідатися, дарма що вона православна (тобто її батьки, ну і вона з ними за традицією православна, хоча ніхто з них ніколи не ходив до церкви, ставлячися досить скептично, а може, навіть трохи й з нехіттю до релігії, яка на кожному кроці закріпачує людину, а особливо жінку, — нехіть, що передалася й їй, Ірині, однак не зробила її атеїсткою, бо в вищу силу вона вірила, що посередньо означало, ніби вона, Ірина, православна), а отець Терентій — греко-католик, проте це їй, Ірині, ніколи не стоятиме на заваді, бо вона, Ірина, ненавидить сектярську нетерпимість, на яку так огидно хворіють і священики різних віросповідань і віруючі, наче вони ділять собачий маслак, а не сповідують єдиного Бога, — міркування, котрі її, Ірину, й спонукали категорично заявити Миколі Чукикалові, якому чомусь приспічило взяти з нею, Іриною, крім цивільного, ще й церковний шлюб, так наче він боявся, що цивільного не вистачить і вона, Ірина, на другий день втече від нього, — міркування, котрі її, Ірину, й спонукали категорично заявити, мовляв, коли вже на те зійшло, вона погодиться на вінчання в церкві лише за умови, що її, хоча і вона, і Микола — православні, вінчатиме отець Терентій, оскільки він ніколи не пробував її, Ірину, навертати ні на католицизм, ні на тим більше правильний шлях, на який її чомусь усі наввипередки вважали себе управненими навертати, усі, крім отця Терентія, хоча він знав її мало не з пелюшок, і вона, Ірина, ще й зараз пам’ятає, а тоді їй було чотири-п’ять років, як отець Терентій частував її м’якими цукерками у формі різнокольорових ведмедиків, і це частування переважно траплялося (принаймні так вона, Ірина, пригадувала) в Центральному Парку, поблизу якого її батьки тоді мешкали, заки перебратися до Філядельфії, бо на той час і Мірошниченки, і отець Терентій жили в одному будинку з вікнами на парк на 78-ій вулиці, і щоразу, як вона, Ірина, подибувала отця Терентія чи то на сходах, чи в ліфті, а чи в коридорі, поминаючи майже щоденні зустрічі під час прогулянок в Центральному Парку, куди її і братів водила гуляти тітка Муха, дбаючи про те, аби діти були якомога більше на, звісно, обмеженій чадним містом, природі, де отець Терентій, здавалося, і днював, і ночував, — він завжди гуторив з нею, як з дорослою, що їй, самозрозуміла річ, не абияк імпонувало, сповнюючи гордістю, любов’ю й довір’ям, які й пізніше не вивіялися під праскою буденщини, оскільки вона, Ірина, як і всі дітлахи, що липли до отця Терентія, усім єством чула, дарма що ці почуття вона осмислила лише значно пізніше, — отець Терентій — справжній, усі навколо наче підроблені під людей, а він єдиний — справжній, і цю справжність ані скілечки не унедійснювала його на всі лади осуджувана пристасть до чарки, що, не виключене, як це собі згодом не раз казала Ірина, могла бути й зовнішня шкаралуща, в якій він ховався від драконячих видмухів світу, — постава, котру вона, Ірина, попри свою непитущість, чудово розуміла, бо особисто їй, Ірині, саме ця його надто людська слабість, що так обурювала достойників і святенників, ні на крихту не заважала, ба більше, не виключене, що тільки завдяки цій ваді у вдачі отця Терентія, вона, Ірина, й дійшла роками пізніше переконання, що якби раптом їй виникла в тому нагальна потреба, хоча покищо такого не передбачалося, оскільки вона, Ірина, досі з усім давала собі сама раду, але якби вона, Ірина, потрапила в скруту, то лише до отця Терентія, й ні до кого іншого вона прийшла б сповідатися, бо йому одному вона, Ірина, тільки й спромоглася б відкрити душу, тому що решта попів — і православних, і греко-католиків, — більшою чи меншою мірою, належали до заведених автоматів, натомість отець Терентій був живий, чулий до чужого горя і навіть примх праведник, якого чи не сам Господь (а хто знає Божі шляхи!) вразив питущістю, як проказою, аби за смердючим струп’ям на всю потужність випросталося назустріч покривдженим і знедоленим його променисте серце, від світла котрого й наймізерніша кузька оберталася на смолоскипне Боже диво, як тоді в Центральному Парку, коли отець Терентій їй, п’ятирічній Ірині, та її братам, семирічному Костикові й восьмирічному Михайлові, показував на долоні сонечка, пояснюючи, чому вони плямисті і чому комахи взагалі літають, а найголовніше, як крізь крильця звичайнісіньких бабок, так само, як крізь плями на сонечках, легко заглядати до серця світобудови, оскільки вся світобудова ані трохи не більша від людської душі, і від цих пояснень чи просто від того, що отець Терентій їм, дітлахам, віддавав усього себе, аж їм здавалося, ніби не він, а вони, діти, котрим отець Терентій відступив не лише себе самого, а й усю свою силу, з підскоком, з реготом і вигуками ведуть дорослого отця, який лише зовні дорослий, а насправді такий самий, як вони, — ведуть у незнані їм перлисті світи, — в Ірининій пам’яті залишилися трасуючі світлові смуги, на яких жаб’ячою ікрою висіли сонця, що від дотику лускалися на живі зеленаві гаплички, а з предметів навколо вичвіркували кольорові смужки й морквяні язички, наввипередки променюючи дедалі дрібнішими зблисками, і це діялося з тієї простої причини, що того дня все променювало, і навіть отець Терентій вимовляв не слова, а довгі м’які півмісяці, що трохи нагадували їй, Ірині, евкаліптові листки, дарма що коли роками перегодя вона розповідала отцеві Терентієві про цю таку знаменну днину в її дитинстві, він її не пам’ятав, хоча вона, Ірина, пізніше не раз поверталася почуттями й помислами саме до цієї днини, оскільки випадковим збігом обставин саме той день містив, як личинку в лялечці, опірні пункти її, Ірининого, існування, дарма що це їй так само важко було б витлумачити сторонній особі, як і те, що в дитинстві вона, Ірина, звідала могутнє, ні на що не подібне відчуття, ніби вона — не Ірина, тобто частково й Ірина, але більшою частиною — грудка космічної сили, яка покликана щось велике вивершити, байдуже, що вона, Ірина, поняття не мала, що саме.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
), відважно знехтувавши пересудами, які завжди згромаджують тягар неслави на жіночі, а не на чоловічі плечі, пересудами, особливо дошкульними в її, Миросиному, вузько запрограмованому середовищі, котре не раз давало їй відчути, що вона, Мирося, пішла жити на віру з чоловіком, який протягом майже тридцяти років не здолав узяти розлуки з першою жінкою, що під час другої світової війни залишилася з дітьми на Закарпатті, змінила прізвище, одружилася вдруге, народила ще двох дітей і вже кілька років тому переставилася до праотців, уможлививши Миросі нарешті стати узаконеною дружиною, коли це узаконення уподібнилося до порожнього звуку, не здатного надолужити згаяних років, оскільки це узаконення прийшло трохи запізно, як вона, Мирося, збайдужіла і до світу з його отруйними язиками, і до самої себе, і навіть до Михася Козелецького, її колись обожнюваного Михася, для якого вона, Мирося, поминувши перші два роки спільного життя була не так дружиною, чи то пак наложницею, як служницею й нянькою, що його пильнувала й жила на догоду йому, бож Михась жив для своєї частково уроєної, частково справжньої наукової діяльности, котра мала колись його уславити, залучивши і його особу до сонму довше чи коротше безсмертних мужів, ну а вона, Мирося, — вона жила для Михася, її єдине, надто невдячне безсмертя, а коли їй це на старощах врешті-решт таки остобісіло (а цьому, звісно, значною мірою сприяло погіршення здоров’я й насамперед безпросвітна самотність, яка взяла її, Миросю, в пекельні лещата) і вона вперше повнотою збагнула, що в її віці запізно починати життя від початку, та й куди ж тут, на лихо, починати, коли бракує здоров’я, коли не лишилося жодного свого зуба і штучні щелепи ятрять ясна, вражені артритом, тобто що перед нею, Миросею, мурована безвихідь і порожнеча, саме тоді її й обступили демони, згубники людського роду, а вже слідом за ними, щільно замикаючи бісівський почет, і нагодився пістряк, який лише скочив на вже проторовану гаспидними браточками стежку, хоча Мирося, перш ніж остаточно махнути рукою на себе й на весь світ, ще спробувала пошукати сякої-такої розради в горілці, до котрої вона раптом добряче причастилася, бувши доти непитущою, аж після першого серцевого нападу лікар мусів їй категорично заборонити і цю мізерну розраду, погрожуючи на випадок непослуху негайним інфарктом, що не дуже й злякав Миросю, однак пити вона так само раптово, як і почала, облишила, оскільки лікар, сам того не підозрюючи, зачепив зненацька ті почуття в Миросі, що урухомлювали в ній сильну волю, яку Мирося завжди подостатком мала, попри те, що все життя по- дурному й випахкувала її на вітер, як і тоді, коли, може, надто послідовно, як і більшість своїх вчинків, цілком покинула чарку, хоча не виключене, що один-другий поміркований келішок підтримав би її на дусі, бож без такої п ідтримки дірка в душ і зяйнула ще глибше, притягнувши до себе пістряк, на котрий Мирося протягом року, спочатку поволі, а тоді пришвидшено, вмирала, на останку побажавши скінчити свої останні дні не в лікарні, а вдома, оскільки в шпиталі для неї однак жодного порятунку не передбачалося, а у власних чотирьох стінах її бодай частіше міг відвідувати її сусіда Журавський та отець Терентій, якому довелося Миросю востаннє причастити, тому що усіх інших священиків, включно з отцем Козодубом, котрий рвався порятувати Миросину надто грішну душу, вона веліла не пускати й на поріг, і Михась, який ніколи не прислухався до Миросиних бажань, уперше (чому, звісно, не абияк сприяв Журавський) почув себе зобов’язаним виконати останнє Миросине прохання і навіть зі свого боку, що вже було зовсім зайве, бо ж він, Журавський, і так приходив, коли тільки траплялася вільна часина, попросив на дванадцять років молодшого від Миросі Журавського, до якого Мирося завжди ставилася з симпатією за його непоказну чуйність і доброту, попросив частіше заглядати до хворої, оскільки, мовляв, Миросю тішили його, Журавського, відвідини ще й тому, що, на відміну від її, Миросиних, однолітків-знайомих, він, Журавський, не просторікував про смерть, що вже й так стовбичила над хворою жінкою, муляючи очі тим Миросиним відвідувачам і відвідувачкам похилого віку, котрі, переконавшися, як хутко Мирося занепадає, бачили перед собою вже не Миросину, а власну смерть, навколо якої тоді тільки й точилася щедро зрошувана слізьми й охами розмова, що її Миросі вривався терпець слухати, аж вона веліла нагнати весь цей надто жалісливий, зачаклований смертю, як крілик гадюкою, старечий мотлох, від котрого вона, Мирося, жадала спокій принаймні тепер наостанку, коли вона з дня надень перетворювалася на кості й шкіру, і пістряк пришвидшено заповнював їй спочатку кишки, а тоді нирки й легені, аж її, Миросиного, тихого голосу, що дедалі слабшав, уже не міг чітко розуміти глухавий Михась, бож він не чув Миросиних відповідей, що зміцнювало Михася на переконанні, ніби Миросин мозок затьмарюється, а тим часом Миросина голова ніколи так чітко не працювала, як саме перед смертю, про що згодом отцеві Терентієві з подивом і розповідав Журавський, який інколи годинами просиджував біля хворої, потішаючи немощну жінку оповідками з життя, від чого Мирося оживала й навіть за тиждень до смерти, коли Журавський приніс їй фіяльково-рожевий букет із троянд, диких гвоздик, півників і гілочок японської вишні, звірилася йому, мовляв, якщо вона, Мирося, не помре, — бо саме перед смертю їй здалося, ніби в неї знову входить життя, хоча то лише борсалася в ній плоть, чуючи близький кінець, — то віднині вона, Мирося, житиме зовсім по-інакшому, не боячися починати своє існування на голому місці, оскільки щойно тепер вона збагнула, як це просто, дарма що досі вона цього не годна була втямити, бож її зір заповнювала густа марля, яка нарешті розчинилася в повітрі, відтуливши світ, про котрий вона, Мирося, й не здогадувалася, хоча цієї миті їй, Миросі, далебі незбагненне, як це вона ухистилася все життя протрюхикати путівцем, не призначуваним для неї, замість утрапити на ту єдину, простелю- вану долею перед самим її, Миросиним, носом, стежку, що її вона, Мирося, тепер зовсім ясно бачить перед собою, атому стільки про неї й торочить Журавському в надії: ануж їй, Миросі, якщо на те Божа ласка, ще поталанить бодай на короткий час ступити на цю давно порослу травою стежину свого призначення, у чому, звісно, він, Журавський, гаряче підтримував хвору, сподіваючися цим додати їй сили видужати, чого однак їй уже не судилося, — випадок, коли, на думку Журавського, Провидіння конче мусіло б поступитися й уділити жінці бодай кілька років життя, чого воно, проте, не завдало собі труду вчинити, своєю непоступливістю супроти Миросі, підваживши основи і його, Журавського, існування, яке раптом виявилося збудоване на піску й почало загрозливо на всі боки розлазитися, попри те, що нічого особливого нібито й не сталося, оскільки. він, Журавський, ще перед Михасем знав від лікаря: Миросі не врятувати, зрештою, жінка прожила не такий уже й короткий вік, і, властиво, не дуже й випадало ремствувати на Провидіння, тим більше, що Мирося не доводилася йому, Журавському, ані близькою родичкою, ані інтимною приятелькою, хоча він, Журавський, щиро співчував згарьованій бідоласі, потерпаючи від усвідомлення, що тут марно чимось зарадити, адже рано чи пізно на всіх чекає те саме, такий закон усього смертного, і ні сльозами, ні горем цього не переінакшити, і однак смерть Миросі діткнула його гірше, ніж він того очікував, бо якимось дивним робом (чи тому, що Мирося відійшла до праотців, так і не виживши себе, — а хіба це не доля більшости, до якої і він, Журавський, належав?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”