принісши

Приклад 1:
Властиво, Данило охоче залишився б на вечерю у Мироненків, де його дуже любили і де він чувся, як дома, якби він не сподівався ще бодай коротко побачити Оришку, і тому тепер у нього й горіла земля під ногами, а Тетяна Тимофіївна, яка завжди вміла вичути настрій Данила, котрий після того, як утопився їхній Володька, Данилів приятель і одноліток, частково зайняв місце сина, хоча Тетяна Тимофіївна цього ніколи вголос не висловлювала, — постерігши, що Данило поспішає, не стала за звичкою наполягати і, принісши таблетку аспірини, навіть стримала свого чоловіка, аби він не прискіпувався до Данила таки лишитися на вечерю, мовляв, хлопець вирушав у далеку дорогу й повинен ще багато чого полагодити, за що Данило сповнився до неї теплою вдячністю, пообіцявши після повернення з В’єтнаму одразу ж надолужити цю прогаяну вечерю і, кинувши в бік Наталки: «До побачення», вийшов з Мироненкового помешкання, а тим самим і з Наталчиного життя, аби підземним ходом увійти в нього назавжди, бо тієї миті, як Наталка підвела очі на Данила, чуючи, як Тетяна Тимофіївна, проказує: «Наталочко, це Данило Позенко, давній приятель нашого Одного Володі», з нею сталося те, чого досі ніколи не ставалося: їй зупинилося серце, і вона полетіла в прірву, про існування якої Наталка й не здогадувалася, бож саме тієї миті все її єство пронизало болісне, властиво, навіть не так болісне, як радше сліпучо-пронизливе, ятруще усвідомлення (нескінченні рулони світла, які дробилися в ній на дедалі непродихні скалки): Данило, котрого вона, Наталка, оце вперше і, як виявилося перегодя, востаннє побачила в житті, — це її суджений, спеціально народжений для неї, чоловік, якого вона любитиме все життя, байдуже, чи вона його ще раз зустріне, чи ні, тобто, Боже милосердний, звісно, не байдуже, нехай вона його ще раз, ну бодай ще один єдиний раз зустріне, хоча досі вона була ніби й щаслива з Богданом, адже вона одружилася з власної волі, ніхто її не силував, Богдан їй подобався, а батьки не перечили, щоправда, у сімнадцять років майже всі хлопці однаково подобаються, це не те, що в двадцять сім, коли людина трохи побачила світу, а тоді в сімнадцять вона просто не знала, куди себе діти: одружитися, вчитися, переінакшувати світ, бігати за хлопцями? — а тут саме й трапився Богдан, — зрештою, вона, Наталка, й не нарікала, як інші, на те, що, самозрозуміла річ, існували деякі незначні розбіжності між ними, спричинені різними вдачами, як це неминуче за кожного співжиття двох людей, та й розбіжності ці виявлялися, коли так подумати, радше в дрібницях, ніж у суттєвому, тільки розбіжності чи не розбіжності, а вона мала з Богданом четверо малих дітей і чекала на п’яте (Богданові, чи не тому, що юнаком він перехворів на важку туберкульозу, завжди хотілося бачити навколо себе купу власних дітлахів, а вона, Наталка, не перечила, спочатку з недосвідчености, а згодом, аби не воювати з Богданом, який ніби заповзявся не давати їй перепочинку від частих вагітностей, щоб, як це інколи здавалося Наталці, хоч, може, саме тут вона найістотніше помилялася, остаточно відгородити її від довкілля, надто ж від тих надмір незалежних, переважно однодітних або й бездітних її однолітків, котрі в дванадцять мали більше життєвого досвіду, ніж вона в двадцять сім, однак цей брак досвіду не турбував Наталку напевне й тому, що хоч вона й народжувала одне за одним дітей, якимось дивним робом вона все ще спала), і тепер їй, вагітній (щоправда, про цю вагітність, крім неї, ще ніхто не знав) далебі аж ніяк не личило (та й не вміла вона) бігати за чужими чоловіками, навіть якби він її зажадав (чи задля Данила все залишила б і побігла?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”