протуберанці

Приклад 1:
Тобто тієї миті, як він, Лужний, постеріг Усевишнього, він осліп, але в ньому заразом відкрилося таке двигтюще, з самих сліпучих трикутників унутрішнє бачення, що він нараз і побачив, і почув палющий голос, який перед ним, Лужним, мізерною купкою смертної плоті (о незбагненна ласка Божа, в якій нескінченно мале дорівняно до безмежно великого), розгорнув до найпотаємніших рухливих пухирців основи буття, а тоді, хоча від того видива йому, Лужному, вже й так лускалося всередині, явив перед його, Лужного, зором м’яку опуку, що випустила на подобу медузи світлові волокнини, а тоді розчленувалася на зірку з зеленавими пелюстками, з котрих так густо посипалися протуберанці, що він, Лужний, аж захолов, здогадуючися: це не зірка, а це на долоні сам Господь простягає йому, Лужному, його призначення, що його він, Лужний, хоч і як напружує помисли, не годен збагнути завдяки внутрішньому заціпенінню, як це трапляється не лише поодинокій, засмиканій буденщиною людині, а й цілим народам, які внаслідок хвилевого душевного затьмарення сходять на манівці, століттями спокутуючи секундний диявольський сціп у мозку, — думка, від якої він, Лужний, гірко заплакав із розпачу, що він навіть цієї останньої миті, уділеної йому лише на те, аби він ще встиг розпізнати своє призначення, оскільки від цього залежить не лише його, Лужного, доля, а й усе навколишнє існування, неспроможний вчинити те, що від нього очікують, і тому зараз його й поглине геєнна вогняна, якщо його не врятує Всевишній, до якого він, Лужний, благально звернувся не лише устами, а всім єством, аби милосердний Господь, — а хто ж, як не Він — сама любов, саме світло й порятунок? — якнайшвидше уділив йому, Лужному, додаткових очей і тями розпізнати, що ж, властиво, знаменує собою цей щедро простягуваний на долоні подарунок, про який він, Лужний, лише знає, що то якимось чином його призначення, — мовляв, нехай він, Святий і Всевидющий, не гнівається, але на те нема ради, бо так воно вже є і завжди буде, що людина, хоч і створена на подобу Божу, надто глибоко сидить у проминальному, і тому їй жодного хосену нема навіть і з найбільшого дару, якщо їй одразу не розтлумачити, у чому той дар міститься, оскільки без належної вказівки згори затурканий чоловік ніколи не розпізнає власного призначення, навіть якщо воно й бовванітиме перед самісіньким його носом, й ніколи не ступить на спасенну стежку, якщо Він, Господь, не напутить людину, зайвий раз терпляче витлумачивши, що й до чого, дарма що він, Лужний, доладу й не висловивши усіх своїх благань і жалів, зовсім виразно чує відповідь, яка обертає його на соляний стовп, не здатний вирізнити, чи це йому, Лужному, завдяки своїй нетямущості; навіки похованому живцем у соляних кристалах, і справді відповідає сам Господь, віддаляючися від нього, а чи внаслідок душевного струсу в ньому спливають на поверхню уперше почуті в Беллярії в таборі полонених, а тоді перегодя й у таборі в Ріміні, почуті й пущені в непам’ять слова професора Сороки про вільну волю, котрою наділено людину, аби чоловік не лише розпізнав, а й з власної спонуки добіг свого призначення, не чекаючи, що йому з неба падатимуть у рот готові напрямні на все життя, оскільки, як доводив тоді професор Сорока, саме до вільного вибору людини Провидінню заказано втручатися з тієї простої причини, що вільна воля — це іспит людини на людину, і не виключене, що тільки заради цього іспиту, чи випробування, чоловік взагалі приходить на світ, хоча, властиво, він, Лужний, як тоді в таборі полонених у Беллярії, а невдовзі й серед дивізійників у Ріміні та й, щиро казавши, й далеко пізніше волів би, щоб замість вільної волі, з якою стільки зайвого, нікому не потрібного, клопоту, вищі сили без жодних мудрувань і передумов (вічно ці передумови, що тільки отруюють життя, невже не обійшлося б і без них?)
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”