прошмигувати

Приклад 1:
Звісно, не виключене: якби вона пізніше, втомившися йти проти вітру, на черговому життєвому перестанку не сказала собі, що з малим Гнатом на руках випадає триматися ґрунту, а не скакати в хмарах, від яких людина зопалу надто легко відмовляється, не припускаючи, що ці нібито нікому не потрібні хмари, може, найсуттєвіша, як піщина, що Гарантує ракові рівновагу, частка в самій людині, — якби вона, Марина, не поклала собі за обов’язок на повну стопу щільно притискати ноги до землі, забувши, чи радше не бажаючи знати, що вряди-годи треба стати й навшпиньки й трохи розглянутися на боки, все пішло б трохи інакше, ймовірно, не так цілеспрямовано й негнучко, натомість менш болісно й без великих втрат у собі, від яких вона, Марина, оговталась лише під старість, коли поховала Василя, залишившися знову сама, як палець, бож діти мали власне життя, до якого вона, Марина, не хотіла втручатися, не чуючи в собі на те ні моральної сили, ні відваги, хоча свого часу Соколюк не раз казав їй, що подивляє саме її відвагу, зокрема ту відвагу, з якою вона, Марина, відстояла життя малого Гната, ні на мить не вагаючися ступити на стежку (попри те, що він, Соколюк, щиро бажаючи їй допомогти, опинився в ролі спокусника, — зайвий доказ, як легко обертається добро на зло, коли людина стає надто поблажливою до себе й інших, що однак її, Марину, не захитало, — з цього погляду жінки завжди сильніші від чоловіків вже хоча б тому, що природа від самого початку розрахувала жінку на двох, цим самим забезпечивши продовження роду, і тому його, Соколюкова, тодішня сліпота їй, Марині, ані трохи не завадила), ступити на стежку, на яку він, Соколюк, досі не спромігся втрапити, не виключене — тому, що хоча він удвічі й старший від неї, Марини, й на карку нібито нагромадив більше досвіду, ніж вона, йому ніяк не вдається провести певну демаркаційну лінію в собі, як це одразу вчинила вона, Марина, оскільки на відміну від неї, він, Соколюк, ніяк не годен дійти з собою згоди ні щодо доцільности певних обов’язків супроти ближнього, обов’язків, які водночас є частиною його особистости, а не лише накиненими вихованням і середовищем певними етичними кайданами, без котрих людина — ще не людина, а живий мішок з отворами для ковтання їжі і виділювання нечистот, — ні щодо деяких вузько себелюбних прагнень і страхів, внаслідок яких він Соколюк, так і не одружився, хоча й має на боці шістнадцятирічного сина, оскільки він, Соколюк, не хоче в’язати себе ні вірністю, ні іншими не менш обтяжливими путами, щоб зайво не ускладнювати й без того складне життя, котре його й так безперестанно, — не виключене саме тому, що він, Соколюк, хитрував прошмигнути крізь сіті, крізь які не вільно безкарно прошмигувати, — матлошить, витягуючи з його, Соколюкового, нутра бадилини дедалі несполучніших, якимось побитом не вижитих за ранньої молодости майже дитячих прагнень, котрі з віком не слабнуть, а вбиваються в колодочки, — зрештою, може, це в ньому просто ворушиться шматок хаосу, баламутячи його, Соколюка, аби він кинув фах і покрівлю над головою й, відтявши свою скойчину ніжку, яка в’яже його з навколишнім світом, назавжди, а не лише час від часу на вакаціях, помандрував, куди очі дивляться, на подобу першого-ліпшого жебрака й волоцюги, котрих тепер розвелося більше, ніж коли панували злидні, що тримали чоловіка при купі, не даючи йому розлазитися на деструктивні первні, — щоб з-під мосту, з канави чи з-під ворітниці, захаращеної сміттярками під час страйків міських прибиральників, безперешкодно (тільки чи й справді цілком безперешкодно?) споглядати світ Божий, що його людство лагодиться розхокати на друзки, і щойно крізь це споглядання дійти до самого себе, проти чого, звісно, бунтується його, Соколюків, розум, глузливо нагадуючи, що для нього, Соколюка, така втеча назад нічого посутньо не розв’яже, бож виключно споглядальне життя, хоч і як воно його вабить, у дійсності не для нього, і то з тієї простої причини, що він, Соколюк, попри сумніви і напади зневіри, сприченені дірками в його вдачі, що трапляється кожному, — таки людина дії, а не ялових роздумів, крім того, він, Соколюк, переконаний, — не виключене, що він тут грубо помиляється, але покищо він щиро переконаний, що попри всю свою неконсеквентність, властиву більшою чи меншою мірою кожній людині, попри всі свої вади, він, Соколюк, за теперішніх обставин бодай дещицю допомагає іншій людині, без чого його життя не мало б сенсу, навіть якби він доспогпядався до найглибших істин, бо чинити щось виключно заради себе, навіть якби йшлося про власне спасіння, особисто для нього, Соколюка, означало б діяти проти себе в значно глибшому лляні, де цієї заподіяної шкоди ніщо не направило б з тієї простої причини, що людина, яка переступає в собі певну, нехай тричі уявну межу (а хіба дійсне й уявне не залежить виключно від того, до якої шухляди своєї свідомости чоловік примістить якесь явище?)
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”