прохання

Приклад 1:
Я розкрила «Кобзар» і виконала їхнє прохання (читала в оригіналі). Жінки уважно слухали, дехто витирав сльози.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”

Приклад 2:
— на прохання Чоботаренка, який сердито відмовився супроводжувати Гандзю й Валерія, аби терміново розшукати якихось їхніх заокеанських приятелів, бо Гандзя заявила, що Тадзьове товариство псує їй кров, а це може назавжди підірвати її душевну збалянсованість, хоча Тадзьо багаторазово й вибачався перед нею, клянучися всіма святими, що він і в гадці не мав її образити, — кожний за власним розсудом вибирає свій спосіб життя, і він, Тадзьо, те повнотою толерує, тільки залишає й собі при тому право на власну думку, — Безручко на прохання Чоботаренка відкрив перед Пилипом- Линвоскоком, — як його пізніше прозвав був Тадзьо, витягши ледве живого з Тібру, — відкрив свою виварку-барабан, про яку Тадзьо начувався, ніби то не виварка, а мавзолей-домовина, в якій Безручко зберігає урну з попелом дружини й сина, — аби краще унаочнити теорію круглого часу, з якої Тадзьо й значно пізніше мало що добрав, оскільки його сумління, розворушене Гандзиним гнівом, почали долати сумніви, ану ж він, Тадзьо, й справді винен перед Гандзею, хоча не він, а вона на нього кидалася з кулаками, а це, — навіть коли Гандзя й пішла, — й заважало йому зосередитися на головному попри те, що він був свідком того перетворення. Звісно, попервах, коли Безручко відкрив виварку-барабан, Тадзьо угледів на дні не урну з попелом Безручкових кревних, а подряпаного бляшаного соняшника, точнісінько такого, як то він бачив у Нью-Йорку, куди Тадзьо аж на півроку їздив відвідувати тітку Степаниду, яка йому щомісяця на цигарки висилала дещицю грошей, не вірячи, що Тадзьо здолає заробити собі на прожиток вже хоча б тому, що всі Тадзьові починання (а Тадзьо брався за все, мавши неозоре поле зацікавлень, від нового, його власного, хоч і не запатентованого способу годування пстругів почавши, — Тадзьо запевняв, що в цей спосіб із звичайнісінької миршавої форелі легко виплекати пишногруду сирену, — і собаківництвом чи астрофізикою скінчивши, в яку його час від часу пробував уводити професор коооп, хоча кожного разу вони ніяк не могли видибати за спіральну анність Андромеди), крім збитків і змарнованого часу ніколи йому нічого не принесли, оскільки, як на тітчин розсуд, Тадзьо вічно не з того боку брався за справу, точнісінько, як це було і з Тадзьовим батьком, а її шалапутним братом, якого вона, Степанида, дуже любила і якому теж ніколи ні в чому не таланило, хоча Тадзьо, якби це висловили у його присутності, найрішучіше заперечив би такі, як на його думку, безпідставні твердження і супроти батька, і супроти себе, бож усі ці судження тітка висновувала з випадкових інформацій знайомих, котрих збивав на манівці не так Тадзів невреґляментований спосіб життя, як ще з дитинства засвоєна звичка, якій, не виключене, допомогли розвинутися післявоєнні руїни, де Тадзьо разом з іншими хлопчаками знаходив серед погнутого залізяччя, що було колись Гратами бальконів чи водопровідними рурами, уламки бомб і навіть заржавілий автомат з набоями, — звичка (що її чомусь усі Тадзьові благодійники одностайно засуджували, ніби вишукувати серед непотребу щось придатне до вжитку й справді належало до сороміцького ґанджу) — звичка час від часу, як, приміром, тоді в Нью-Йорку на 59-ій вулиці, попорпатися (а хіба в кожній людині не сидить бодай малий дослідник і відкривач нових континентів?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
), — крізь Гром’якові слова в Ковжуновій пам’яті одразу ж оприсутнилася теща Гром’якового Тараса, тоді в Празі, самозрозуміла річ, ніяка не теща, а струнка (за висловом Панаса Ощипка, викапаний пармеджанінівський янгол-підліток з обличчям Амура, хлопчик, схожий на дівчину, лише не з темними, а світлими, коротко підстриженими кучерями) студентка політехнічного інституту, Ізидора Кобиневич, безнадійно, за твердженням самої Ізидори, закохана в Олеся, якій він, Ковжун, давав поради за чашкою кави в «Люврі» чи — рідше, — «На Слованці» (де він, Ковжун, вівтірками, а подеколи й четвергами чекав на професора Покиньчереду, який за щедру винагороду доручав йому, Ковжунові, робити виписки, — для Ковжунових фінансів справді рятівні виписки, — наслідком чого Онуферкові частенько доводилося тягати з собою Панаса по архівах і бібліотеках, оскільки в Панаса саме тоді й пролягла була смуга, коли він з наближенням присмерку не витримував самотности, яка штовхала його поповнювати самогубство, — виписки для наукової професорської праці, котра, здається, так і не появилася друком, хоча Гаврило Забаштанний після війни в Ашафенбурзькому таборі згадував, ніби її видало в Голляндії Розенкройцерівське товариство, щоправда, у небагатьох, призначених лише для герметичного В)китку примірниках, отож, мовляв, Ковжунові інформації з мінералогії, геральдики, досліджень седиментів морського дна, військової оборонної тактики, реєстри африканських, не знаних у ЕвРопі занечулювальних отрут, згадуваних у звітах різних експедицій, — відомості, шо їх Ковжун в абетковому порядку на навеличких картках, котрі йому з власної ініціятиви заготовляв Панас переважно з кольорового досить грубого обгорткового паперу, купу якого на домагання Панаса, — решта власности Ошипка не цікавила, — Ковжун разом з іншими Панасовими манатками переніс у своє помешкання, — передавав професорові, ніколи не питаючи, пощо йому такі строкаті нотатки — не пішли на вітер, хоча роками пізніше, коли Ковжун сам опинився в ролі професора Покиньчереди, він, Ковжун, остаточно зміцнився на переконанні, шо Покиньчереда під виглядом йому ані трохи не потрібних виписок просто з делікатности обрав найдійовіший спосіб, як, не прозраджуючи нічим свого добродійства, допомогти Ковжунові, який тоді справді перебував у матеріальній скруті, — бож йому доводилося дбати не так про себе, як про належне утримання самотнього, як палець, а головне тоді справді безпомічного, Панаса Ошипка, купуючи йому фарби, полотна, ліки, ну і, насамперед, допильновуючи, аби той бодай раз на день шось попоїв, про шо Панас у полоні тривалої душевної кризи забував, як це він забував або раптом навмисне уникав малювати, лише на наполегливі прохання Ковжуна, який єдиний з усіх Ошипкових знайомих мав на нього вплив, — беручися за пензлі, аби за хвильку їх знову відкласти набік, хоча саме тоді, як ніколи пізніше, вони, — якшо поминути розмову про музику, якою, Михайло Тиж у приватній гутірці порадив був Ковжунові підлікувати шойно випушеного з будинку божевільних ніби остаточно видужаного Панаса, порада, котра не згайнувалася лише тому, що коли Ковжун з Ошипком цілком випадково потрапили на «Missa solemnis», де при органі був Юрко Наумик, то вони почали бігати на всі концерти, де виступав Юрко, а тоді йде й записалися, — звісно, на Юркову спонуку, — до товариства любителів бароккової церковної музики, незрівняним виконавцем якої був Юрко, — і то саме тоді, як ніколи пізніше, найбільше говорили про живопис, любов до якого на все життя й пришепив Онуферкові Панас, шо ним опікувався Ковжун протягом досить довгого часу, — властиво, аж до смерти Євгена Пошелюжного напередодні його весілля, смерти, яка мов рукою, зняла з Ошипка напади шаленства, депресії й навіть жах перед сутінками, уможлививши йому знову не тільки брати, а й виконувати замовлення і навіть переселитися від Ковжуна з Мостецької на вулицю Яна Неруди до іншого помешкання зі світлим просторим ательє на модернізованій мансарді, де Панас у старій ванні з ’ячими лапами влаштував тимчасовий акваріюм для раків, креветок і лянґустів, котрі він тоді з невгасимою і згодом пристрастю вперше заходився малювати, пояснюючи частково втішеному, а частково занепокоєному Ковжунові, що весь світ, а людське тіло зокрема просякнене бокоплавами, і це він, Ощипко, й покликаний відтворити на полотні, інакше він буде не Панас Ошипко, що ним протягом довгого часу опікувався Ковжун, — ні разу не ламаючи собі голови, чи за щедро оплачуваними виписками для професора Покиньчереди не приховується, бува, звичайнісіньке, незбагненне духовним калікам, сором’язливе добродійство, ну і, самозрозуміла річ, аж ніяк не припускаючи, що роками пізніше подібним способом він, Ковжун, допомагатиме Іванові, котрий на третьому семестрі, попри первісне невдоволення Марисі ранньою синовою женячкою, побрався з ГальшкоюЖихар, — допомагатиме закінчити археологічні студії, копітко маскуючи допомогу, аби надмірною опікою не надлузнути ні Марисиних почуттів, не надто прихильних до Гальшки аж до народження Гриця, який компенсував бабі втрату Івана, ні Іванових гордощів обтяжливою вдячністю, що могла закаламутити їхні сердечні стосунки вже хоча б тому, що Ковжун, — чи не завдяки батьковому вихованню: мовляв, ніколи не поспішай, зробивши комусь добро, одразу ж по-крамарському закасовувати подяку, — нічого так не боявся в житті, як зобов’язати чоловіка вдячністю, і тому так старанно й закамуфльовував допомогу Іванові фіктивними довідками з не менш фіктивних установ, що нібито виділяли значні фонди на письмове проведення якихось там, щоразу нових і безглуздіших, чим вони не відрізнялися від справжніх, сплачуючи данину прогресові, — статистичних опитів серед студентів, опитів, що їх ухищувався вигадувати Ковжун, ступаючи в слід Покиньчереди, — зрештою, хто зна, які шляхи Провидіння? адже не виключене, що саме Покиньчереда й увійшов тоді в Празі в його, Ковжунове, життя з єдиною метою, аби він, Ковжун, роками пізніше допоміг Іванові, навіть Марисі не прозраджуючи цих, часом досить обтяжливих, тому що Ковжунові важко було щось вигадувати, махінацій?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”