проґавити

Приклад 1:
Констатуючи монструозні породження цієї доби, не проґавити реальні художні цінності, що прозирають крізь них. Нещодавно в одній з нових хрестоматій української поезії XX ст.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”

Приклад 2:
надтрухлих дощок й обліплений давно вилинялими й пороздирані ми плякатами, з поодиноких кусників яких ще можна було відчитати: «Вся влада радам!» — «Пролетарі всіх країн, єднайтеся — кіоск, де продавали, загортаючи в старі газети тюльку, а праворуч трохи поодаль від звалених на купу хрестів і камінних могильних плит виднілася криниця, до якої, як і до кіоску 3 тюлькою, стояла довжелезна черга спухлих від голоду селян, за якими Свирид і собі став у чергу до криниці, оскільки від спеки й мекання на дядька Данила його долала спрага, а він стримувався відлучатися кудись далі за водою, щоб не проґавити дядька, однак тієї миті, як Свирид приєднався до черги, він зауважив: з усіх присутніх він єдиний кидає тінь, що, звісно, означало тільки одне, а саме: навколо нього самі мерці, — ствердження, котре не злякало Свирида з тієї простої причини, що він одразу ж зорієнтувався: мерці надто кволі, аби йому заподіяти якесь лихо, недарма дядько Данило казав, що страшні — живі, а не мертві, та й потім їм, либонь, не до Свирида, бо всі вони стоять за живою водою, про яку малий Свирид подостатком наслухався, хоча при ньому дорослі на загал, і не розпускали язика, мовляв, якби цієї води дістати бодай пригорщу, бодай кухличок, бодай по краплині на чоловіка, усе одразу змінилося б, люди зірвали б з себе сиричуватий мішок страху й заціпеніння, куди їх підступом, підмащеним лукавими обіцянками волі, рівности й справедливости запхав нечистий, що боїться цієї живої води гірше від ладану, оскільки жива вода випростує душі й зцілює поламані хребти, — припинилися б розстріли, кривди й терор, від яких вгинається земля, треба лише живій людині (мертві не годні цього зробити для живих, хочби й як їм цього хотілося, оскільки вони вже звідали мертвої води, і тому й не мають сили) винести на поверхню бодай слоїк цілющої води, що її довжелезним черпаком просто з криниці наливала в складені горнятком простягнені долоні сумна молодиця-смерть у вишиваній чорними хрестиками сорочці, як це носили сільські статечні бабусі, яких Свирид вряди-годи подибував на ніженському базарі, лише на відміну від них у прим’ятій і забрудненій, — смерть, що її час від часу опухлі хапали за рукав, пробуючи їй щось витлумачити, на що смерть тільки скрушно похитувала головою, і цей її відмовний рух якимось дивним чином остаточно зміцнив Свирида на думці: хоч би й Що там коїлося, він, Свирид, конче мусить винести з собою бодай пригорщу живої води, і він це зробить, нехай лише дочекається своєї черги, яка, проте майже не рухалася вперед, бо з боків. Одходили щоразу нові, дедалі численніші юрми спухлих, і їх ніхто не відганяв, даючи їм місце, — обставина, котра невдовзі почала не на жарт непокоїти Свирида частково й тому, що він втомився стояти в черзі, та й потім йому вже не абияк захотілося їсти, а це мусило його перебирати подумки способи, як без великого галасу пропхатися наперед, оскільки він не збирався вікувати в черзі, і, властиво, саме як він зважував, до якої стратегії найліпше вдатися, його погляд, не хотячи, й сковзнув по кіоску, де продавали тюльку і, як це Свирид миттю ствердив, черга далеко швидше рухалася вперед, ніби заохочуючи і його, Свирида, приєднатися, хоча він не квапився міняти місце, постерігши, що ті, хто стояв за тюлькою, вряди-годи чимось дуже сердили продавця, пикатого, з розсіченою бровою здорованя, і він хапав тоді з ляди тухлого коропа, що, ймовірно, й лежав задля цього призначення напохваті, і хвецькав цим коропом, аж на боки летіла луска й шматочки шкіри, хвецькав найближчого покупця по обличчю, — вчинок, який так обурив Свирида, що він нагнувся й ухопив грудку глею, аби пожбурити нею в огидну мармизу, тільки, замість одразу пожбурити, Свирид відчув у всьому тілі дивну слабість і ненароком перевів очі на смерть, що досі невтомно черпала воду з криниці, а тепер якось особливо глянула на Свирида, недарма Свиридові здалося, що звідти його ніби й пронизала слабість, хоча смерть до нього усміхнулася, але, може, саме тому, що вона до нього усміхнулася, Свиридові занило під серцем, а мозок виповнила куляста блискавка: йому, Свиридові, нестерпно хочеться їсти, навіть тюлька, звичайнісінька тюлька видалася раптом винятково смачною, хоча він не любив її, однак це була принаймні якась, тобто навіть не якась, а виразно жадана їжа, їжа, а не вода, нехай і жива, до якої він ще конче повернеться трохи перегодя, бож він, Свирид, уже й так стояв у черзі не за живою водою, а за тюлькою, тому що тієї миті, як роздуми про їжу скаламутили його свідомість, Свирид з подивом постеріг, не тямлячи й сам, як воно сталося, що він переступає з ноги на ногу в іншій черзі, котра так хутко просувається вперед, аж пикатий здоровань (і щойно тепер Свиридові остаточно вияснюється: перед ним не просто якийсь безіменний пикатий здоровань, а новий директор їхньої школи, якого прислали вичищувати дещо задавнені рештки національно-буржуазних ухилів, той самий директор, котрий кілька днів тому в присутності незвично схвильованого вчителя математики Михайла Нагнибіди викликав Свирида до дошки, аби він перед усією клясою розв’язав досить складну задачу, що з нею Свирид без жодних труднощів і впорався, тільки на чимале невдоволення директора, — який, може, погано виспався чи не гаразд поснідав, а тому й добачив небезпечну крамолу в Свиридовій поведінці, — впорався, розв’язавши задачу інакше, ніж це значилося в підручнику, — обставина, що, попри вибачливі запевнення Нагнибіди, якого Свирид ніколи не бачив таким розгубленим, винним і приниженим, зокрема коли він заходився, затинаючися, пояснювати новому директорові, мовляв, саме цей дещо незвичний, однак цілком правильний спосіб розв’язання даної задачі і свідчить про Свиридове поважне математичне обдарування, — дала зачіпку директорові, якого невдовзі самого вичистили, виголосити перед сопляками високу промову, перерв^’ ну лише дзвоником на велику перерву, про шкідливі ухили в пролетарському мисленні, з чим належало рішучіше, ніж доти, боротися, узгляднюючи найновіші напрямні й настанови, що їх він, директор, віднині послідовно й запроваджуватиме в життя, на те він і директор, який…) питає Свирида, скільки йому відважити тюльки таким тоном, наче диктує математичне завдання для іспиту, докидаючи, мовляв, за тюльку, на випадок, як у Свирида забракне грошей, він може заплатити й перегодя, а зараз йому, Свиридові, відпускається в кредит з невеликими відсотками, розрахуватися за які він матиме час протягом усього життя, — і, кажучи це, директор школи раптом по-змовницькому підморгує Свиридові, що тому аніскілечки не подобається й одразу ж насторожує, чого директор не помічає або не хоче помічати, бо він занурює в діжку, з якої вже чималенько тхне, лівицю, — новий директор — шульга, і правиця в нього лише на показ, для репрезентації, — бабрається в тюльці й нарешті кидає жменю риб’ячої надгнилої дрібноти на вагу, але тут Свирид кричить, оскільки йому нагло бракне віддиху, тому що і директор школи перед ним, і то від очей до пояса, — і дошки кіоска, і повітря, і весь світ навколо нараз складаються з суцільної, притухлої від спеки тюльки, яка от-от виповнить собою до * найменших закутин світобудову, адже навіть під шкірою у Свирида вже промацуються перші риб’ячі голови, аж Свирид щосили волає, хоча директор школи почув би це, навіть якби він те вимовив і пошепки: «Мені не тюльки, а сулію живої води!» — і бачить, як директора тіпають корчі, його обличчя буряковіє від люті, що на мить паралізує його: він силкується вимовляти слова, проте, замість слів, з його рота вилітають порожні беззвучні плівки сіравих розбовтків, які нарешті виривають його з заціпеніння, і він хапає коропа, щоб ударити ним Свирида, та Свирид вигукує, пригадавши, Що нового директора, який зветься Євстафій Созонтович Водя, чомусь дражнять «Шпичка-пшичка», — прізвисько, котре, як це не забарилися випробувати учні старших кляс, безвідмовно обертає Директора на соляний стовп, — і директор справді від Свиридового «Шпичка-пшичка» навіки застигає з піднятим угору коропом у руці, 8 перед Свиридом просто В повітрі з’являється сулія з живою водою, на яку враз в обох чергах пухлі селяни обертають голови, одночасно заклопотано стежачи, як Свирид пробує навшпиньки, а тоді й підскоком дотягтися до сулії розчепіреними пальцями, проте сулія уперто (не виключене, що Свирид чинить щось не так, як треба, хоч він і не добере, що саме) піднімається вище в повітря, як Дитяча опука, і пухлі селяни з жалем і співчуттям дивляться на Свирида, який усім єством чує: вони ладні йому допомогти, тільки їм нього не вільно, тому що він, Свирид (і це Свирид звідкись знає), мусить зарадити собі сам без сторонньої допомоги, оскільки його теперішня поведінка це якоюсь мірою іспит на власну подальшу долю, і з цієї причини ніхто з черги й не розтуляє рота, аби підказати, що він, Свирид, повинен вчинити, аби дістати сулію, яка пливе над ним, не даючися в руки й сповнюючи Свиридове серце доти незвіданим розпачем, смутком і гіркотою, що він, Свирид, як це він згодом не раз пробуватиме осмислювати й витлумачувати, завдяки якійсь зовсім незначній помилці: чи то невідповідному вчинку, чи то відхиленню в думанні, спричиненому молодістю й браком досвіду (бо інакше хіба сулія з живою водою була б так близько і заразом так далеко?)
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
Треба прийти о 1-й дня, щоб уже не проґавити Кшисецького. Звідти рушив у SD навмання — може, впіймаю Губерта.
— Невідомий автор, “059 Liubchenko Agatangel”