Приклад 1:
Щоправда, це пробудження, хоч і спричинене Лужним, сталося не в його присутності, а десь на другий день після його від’їзду, коли він, Керик, по дорозі до лазні випадково, трохи довше, ніж звичайно, зупинив погляд на клюмбі біля шатер військовополонених, — клюмбі, зробленій на подобу вишивки з піску, глини й товченої цегли, яку він сам допомагав товкти й під орудою Стецька Макухи сипати у рівчаки розмежованого на невеликій купі землі взору, повз котрий він, Керик, згодом безліч разів проходив, дивлячися й не бачачи його, а тепер від того лише, що Лужний від’їхав, залишивши в грудях наче зменшений віддих, і він, Керик, поглянув на сотні разів проминану клюмбу, перед ним репнув усесвіт, і його, Керика, пойняв стан, наче цієї миті він, щойно пробуджений до життя шматок нетямущого м’яса, вмочує пальці в саму сутність буття, яке росте, вируючи, аж він, Керик, у ньому захлинається, не годний передати відчутного жодними знаними йому словами, бо що більше він докладає зусиль, то більше воно блідне й тоншає, вислизаючи й на тому місці ширячи щемливу тугу майже так, як це йому, Керикові, трапилося, хоч і в дещо іншому ключі і не з такою, як тепер, потужністю, того вечора, коли він разом із професором Сорокою, що, за штукарського посередництва Степана Кандійки за межами табору вимінявши на контрабандні цигарки лапату білу квітку, — чи то лілею, чи то жоржину (у квітах він, Керик, не дуже тямив, та й, зрештою, чи й справді лілея так уже істотно відрізнялася від жоржини? ), подався за лаштунки привітати з успіхом серед глядачів Мірандоліну, котра на очах професора Сороки, вивільнюючися з-під перуки й гриму, перетворилася на Миколу Фраженка, вибивши своїм перетворенням, як Мойсей зі скелі, в професора, який ніяк не міг заспокоїтися, що Мірандопіну грав хлопець, а не дівчина, раптове втілення його, Сороки, мало не з дитинства випещуваного в мріях жіночого ідеалу, — потік сліз, що так вразив і його, Керика, і зніченого Миколу, який стояв, ніяково нюхаючи щойно підібрану з підлоги пелехату квітку, що випала з простягненої вже правиці професора Сороки.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
