Словник Української Мови
Буква
1. У граматиці: категорія, що виражає відношення висловлювання до дійсності з точки зору часу та модальності (реальності, можливості, бажаності тощо), що робить речення комунікативно завершеним; найважливіша ознака речення як синтаксичної одиниці.
2. У логіці та семантиці: властивість висловлювання бути істинним або хибним; здатність виражати судження.
Приклад 1:
Адже основною функцією першого є досягнення домовленості між двома зацікавленими сторонами ( особами, підприємствами, організаціями), що характеризується певними стилістичними рисами такими як: предикативність ділового мовлення, тенденція до скорочення мовних засобів, переважна роль імен та використання великої кількості словосполучень. Тобто, залежно від конкретної ділової ситуації, слід дотримуватися рис офіційності, точності ( однозначності), ясності ( логічної послідовності), стандартності.
— Котляревський Іван, “Енеїда”