поширення

Приклад 1:
Була добре знайома з Іваном Дзюбою, мала причетність до поширення самвидаву і, звісно, зазнала «ласки» Улітку я відвозила до неї в Колки дочку, яка дуже любила й саму Наталку, і нестоличне привілля.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”

Приклад 2:
Невдовзі після цього окрилений Альборак хвацько заримував Балкан з вулканом, облаяв столицю Албанії як «донедавна місто тиранів», порівняв Юґославію з розшматованою піццою (вочевидь, пам’ятаючи, що по-словенськи «піцца» — з одним «ц» — означає щось інше, вологе і потаємне), Австро-Угорщину нарік «текстом, який так ніхто й ніколи не дочитав унаслідок його еклектичності», водночас пересуваючи, ніби фігури по шахівниці, античних та біблійних героїв, гостро засудив якихось «ослів з Осло», ніби ненароком переплутав Венецію з Віднем, Латинську Америку порівняв із канібальською ресторацією, де фірмовою стравою номер один виступає «гарматне м’ясо», демократичну Росію назвав печеним 93 ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ льодом, про- Європу висловився, що вона має «Езопів комплекс», а рік світової загибелі Карнавалу вивів за допо­ могою окремої формули X-Y z > п де X — період незавершеного будівництва Вавилонської вежі, Y — швидкість поширення Тисячолітнього Царства, Z — Число Звіра (константа), a n — порядковий номер цивілізації. Завершив обуреною заявою з приводу викрадення у Венеції його «alter ego і найближчого товариша», з яким об’їздив дев’яносто три країни світу і сім разів перетинав екватор «у найгарячіших точках».
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 3:
Властиво, про цей апарат-лускавку, яким так легко унедійсню- вати зло, Чапля уперше заговорив до Чоботаренка ще тоді, як Пилип, щойно залишивши Архипчука з Остапом Купкою, зважував, кого запросити до танцю: Лесю чи Марту, аби не чути поруч дедалі настирливішого стегна підтоптаної Любці Деримухи, котрій її підтоптаність не тільки не заважала, а й ніби дедалі більше узаконювала енергійні залицяння до хлопців удвоє або й утроє (отруйні жіночі пащеки, котрі не скупилися за відповідної нагоди додати Любці одну, другу зайву десятку) молодших від неї, бо, як висловлювалася сама Любця, сорокалітні чоловіки, які щоразу рідше траплялися на її тернистому на внутрішні збурення й розчарування життєвому шляху, аж Любця заради поширення поля діяльности мусіла була записатися на вищі студії, — інші це роблять, а чим вона гірша від інших? — для неї вже безнадійно старі, оскільки вона, Любця, в душі залишилася шістнадцятилітньою юнкою, — але тому що Любця, — заки до Пилипа наблизилася Харитя, від присутности якої Любця розчинилася в повітрі, хоча звідти час від часу й долітали її пронизливі позивні сигнали, — грайливо чаклуючи Чоботаренка очима кольору розвареної перлової юшки, допитувалася, як він, Чоботаренко, рефлектує на онтологічну генезу еферемности трансцендентального логосу, що дифузує в апріорні феномени еманаційної ревеляції, котрі, sui generis, субстанціюються в перцептивні рефлектори інвективного раціо, — Чаплине пояснення апарату-лускавки зла просипалося в порожнечу повз Чоботаренкові вуха, а тут ще саме тієї миті, як Любця, неквапливо виважуючи склади інвентивного раціо, особливо звабливо випнула лише для гадючого ока дещо прив’ялі вустоньки, ними ніби простягаючи своєму ощасливленому співрозмовникові назустріч невидиму сливку, підпилий Степан Блажко (що його, звісно, ані трохи не виправдувало, бо який дідько велів йому в пристойному товаристві перебирати міру), — безцеремонно відгородивши ліктем від Чоботаренка віком ані трохи не погамовану Цірцею (так наче хто управнив шолудивого, ласого до неповнолітніх дівчаток Блажка, підтоптане хтиве опудало, на яке Любця й глянути не хотіла б, визначати, кому належить пальма вічної молодости!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”