поодаль

Приклад 1:
А втім, чого вже так дуже було дивуватися з Перекотигори, який завжди мав нахил, щоправда, дещо своєрідний, до містики, як це інколи трапляється з тими, що трохи заретельно час від часу занурюються в тілесне, хоч, може, саме тут Федір найістотніше помилявся, ототожнюючи Перекотигору з тим, що той сам про себе розповідав, підносячи навколо свого справжнього єства мости навіть перед такими погідними приятелями, як Федір, який ніколи нікому не ліз в душу, вважаючи, що кожна людина має право на свій унутрішній — нехай і який мікроскопічний — безлюдний острів, — коли нещодавно сам Федір подибав на зоні для пішоходів чималий гурт німецьких молодиків (як швидко міняється ментальність, ще десять років тому щось подібне було б немисленне), завинених поверх уторочкованих джинсових камізельок у давно не прані сіраві хламиди, — найстаршому, здається, не минуло й двадцяти років, — що, виставивши під баварський поміркований дощик поголені доліхокефальні маківки й закочуючи в надхненні очі, співали гімни Крішні, намагаючися перекрити гітарні виступи з десяток так само молодих, лише помитих і підпрасованих сектантів, які трохи поодаль кволими голосами славили Ісуса, дисципліновано пощипуючи гітари, що їх, як і гімни Крішні, напливами заглушував гучномовець роз’юшених безбородих маоїстів, що, на всю потужність зелених сердець палаючи (з віддалі методично запрограмовуваним) гнівом на розкладницький добробут навколишнього капіталістичного світу, який уможливлював їм зручно жити в достатках і не лише вільно висловлюватися, а й, де йшло, безкарно підтероризовувати більшість, поривалися переконати публіку, переважно з пакунками в руках після суботніх закупів, що єдиний порятунок людства — в комунізмі, і то виключно китайського зразка, — там просто рай! — захлиналася добре відхарчована нордійська дівуля з заячою губою.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Ах , про oо він іще міг думати — лише про неї, про Діану, прудконогу Діану з її любим хортом.. І він приїхав сюди у цей дрімучий край, лише аби забутись, випити трохи вина із золотого лаврського кубка наодинці з Патріархом і забутись, забутись.. І ще, може, попросити, вже як прокинеться п осеред ночі в холодному Марийському палаці, заспаного служника зі свічником, щоб він поставив йому на сон платиновий диск Адамо, але не з « Tombe le neige», а той, де він безконечно і сумно співає: бачу тіло її що в полоні освітлених звуків що й сьогодні од всіх поодаль як і колись бачу пальці її що біжать по темніючій шибі — пишуть наймення дзвінке для летючої срібної риби що з місячних плес відлітає раз і назавжди бачу як жінка прощається з рибою бачу як потім іде самотня — обминає струхлявілий час і його світло-темну рипучу гойдалку в неї жести фатальні як волосся у блискавки її танець весільний має ритми глибокі що такі як колодязь зорі бачу пам’ять її що як вода летюча має крило нерухоме бачу сон бездиханний що його вона на крилі несе обережно бачу вирій душі що його лише раз надивитися можна то осінь людська коли облітає волосся і одяг а найпершими очі бачу осінь таку в останньому дні якої у білім гілляччі кісток завивають вітри тож не спиняйте її почужілу для вашого тіла що була од усіх вас наївніша до неї світло запізнилось а тьма наступила для неї опівдні не спиняйте її бо вона пам’ятає про цвинтар і про жито високе вона пам’ятає вона засвічує місяць собою і губами засвічує звуки над колискою вашою бачу її з плачем над домовиною вашою бачу її зі сміхом лишень тоді коли ви засинаєте вона від усіх вас щасливіша на вологім піску танцює і сьогодні вона відходить од вас танцюючи і не каже вам прощавайте Post scriptum Автор закінчив работу і спробував прочитати її авторові «Вер ховного голосу». Йому наче сподобалося.
— Зеров Микола, “Камена”