покотом

Приклад 1:
Весь народ покотом ліг кругом церкви на кам’яних плитах. Багата Лавра не спромоглася поставити гостинницю для народу, хоч забагатіла народними грішми.
— Нечуй-Левицький Іван, “Кайдашева сім′я”

Приклад 2:
), цiлу молодiсть вона рвалася геть з льоху, де ядушно смердiло напiврозкладеними талантами, догниваючими в безруху життями, прiллю i цвi‑ллю, немитим сопухом марних зусиль: українською iсторiєю, — знаючи, кревним отим знаттям, через якi ляди проламуючись, виносив його, пручи як танк, iнстинкт дару на собi — нагору (цiлий час — нагору: останнi роботи були й найсильнiшi, жахтiли свiтлом уже нетутешнiм, як зоряне небо вночi над пустелею, — а на її пам’ятi лава за лавою бучно висвячених у генiї подавальникiв надiй покотом сипалися з нiг у вторований рiвчак, тiльки‑но вичерпавши молодiсть! ), — вона, котру млостi змагали на вид зачустраних рiдних алкашiв у проплiшинах залишкової генiальности (кому цiкаво, ось адреси: “Еней” у Києвi, “Червона калина” у Львовi, вхiд вiльний, годувати, а надто ж поїти тварин не то дозволяється, а й заохочується), — вiдразу проявила з ним — першим на вiку!
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”

Приклад 3:
— i на її “I’m ten years older than you are” вiдказував, по паузi, трошки заскочено: “You’re lying” — вона й для нього була, щиро й невдавано, просто girl, котра йому подобалась, — а її, замiсть вабити, вже нишком дрочив той непереможний натиск дурного здоров’я, весела й самовпевнена небитiсть, вона‑бо була “поетеса гостро трагiчного свiтовiдчуття”, як колись писав про неї вдома один прибацаний критик, ая, вона вспадкувала це, як ото групу кровi, i в цiй країнi, з її кодексом примусового щастя, котрий, розумiється, покотом тиражує невротикiв i психопатiв, носила своє iсторичне страждання з викликом, наче породистий пес медаль iз виставки, — ледь‑ледь зверхньо осмiхаючись, говорила в довiрливо розкритi роти (слова падали в пiдста‑влений келих з вином i коливали блиском поверхню): у вашiй культурi горе — виключно особистого характеру, самотнiсть, любовнi драми, отi клiнiчнi iнцести, котрi сорокалiтнi тiтки буцiмто починають видлубувати на психотерапевтичних сеансах iз дитячої пам’ятi i в котрi я, по правдi, не вельми вiрю — повчащавши рочок‑другий до психiатра, ще й не таке згадаєш, — але вам невiдома пiдвладнiсть необорному, метафiзич‑ному злу, де вiд вас нi чорта не залежить, — коли зростаєш у квартирi, яка постiйно прослуховується, i ти про це знаєш, так що вчишся говорити — одразу на невидиму публiку: де вголос, де на мигах, а де й змовчати, чи коли перше твоє дiвоче захоплення виявляється приставленим до тебе стукачем, який за рiк доволi халтурно вiдбутої служби — переважно кав’ярняних балачок i валасання по кiнах — бере та й закохується в тебе направду, без дурникiв, i освiдчується — освiдчу‑ючи свою кагебiвську мiсiю (роти роззявлялися ще ширше, круглiше: оце життя, заздро гадалося їм, оце real life! ), i ще, ще — одначе про це вона вже волiє мовчати, — коли в тридцять рокiв уперше шугаєш у койку з чужоземцем, навальна романтична пристрасть (iз напрочуд приємним пахом дорогого дезику!
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”