Приклад 1:
Ще до війни його окрасою був великий басейн — посередині його дитячий хоровод, а по бордюру симпатичні зелені жабки, улюбленці не одного покоління чернігівських дітей. Під час війни хоровод було зруйновано (пам’ятаю моторошне видовище: в одного немає голови, від другого лишилися тільки ноги…), його не відновлювали, та жабок відреставрували, і вони протрималися до недавнього часу, коли в запалі модерної реконструкції міста було вирішено ліквідувати басейн.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”
Приклад 2:
), щодо цього навіть ацтеки значно людяніші, не пошкодували раю для самогубців і жінок, що померли під час пологів, а християнство ставиться по-мачушиному до самогубця, з одного боку, ніби й суцільна любов: підстав праву щоку, як ударить у ліву, а з другого — вистачає чоловікові повернути плечі в іншому напрямі, як те ж християнство по-старозавітньому й періщить чавунним ополоником по голові, мовляв, і це гріх, і те гріх, — але не тому, що це якийсь там гріх, а тому, що людське життя, — байдуже, хто це проповідує, — кожен кулик, звісно, своє болото хвалить, а не чужу калабаню, — це животворна сила, що, бувши ґвалтовно перервана, утворює чорні ями в існуванні, котрі оснащують зарядом зла яйцеклітинні вузли безликої енерґії, яка рухає всесвітом, і саме тому він, Богдан Чапля, оскільки він не святий праведник, на життєдайних випромінюваннях серця якого й тримається все наше існування, хоч ми того й не помічаємо, як не помічаємо повітря, яким дихаємо, — а звичайний собі чоловік, якому, завдяки тямущим людям дещо пощастило зазирнути за залізну заслону буття, — і винайшов апарат завбільшки з лускавку на горіхи, який розщеплює, повертаючи вражені злом клітини до первісного нульового заряду, — оскільки сила, що рухає світом, безлика, — це він, Богдан Чапля, власноручно на собі перевірив, коли помер його єдиний син Левко, — вона, ця сила, лише на вихідних пунктах, якими вона проламується в людське життя, обертається на добро чи зло з пістряковими пухлинами злоби, що тоді на кожному повороті свідомости, — оскільки вентилі, що ними виструмовує на люди безлика сила, дуже рухливі, — опадають не лише поодиноку людину, а й цілі народи, прокладаючи в людській пам’яті клоаки нетерпимости й ненависти, що ними живиться з покоління в покоління підшуровувана диявольськими лукавцями під різними наличками печерна помста, наслідком чого безпросвітна кривда й діється на землі. Властиво, про цей апарат-лускавку, яким так легко унедійсню- вати зло, Чапля уперше заговорив до Чоботаренка ще тоді, як Пилип, щойно залишивши Архипчука з Остапом Купкою, зважував, кого запросити до танцю: Лесю чи Марту, аби не чути поруч дедалі настирливішого стегна підтоптаної Любці Деримухи, котрій її підтоптаність не тільки не заважала, а й ніби дедалі більше узаконювала енергійні залицяння до хлопців удвоє або й утроє (отруйні жіночі пащеки, котрі не скупилися за відповідної нагоди додати Любці одну, другу зайву десятку) молодших від неї, бо, як висловлювалася сама Любця, сорокалітні чоловіки, які щоразу рідше траплялися на її тернистому на внутрішні збурення й розчарування життєвому шляху, аж Любця заради поширення поля діяльности мусіла була записатися на вищі студії, — інші це роблять, а чим вона гірша від інших?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
