поглинати

Приклад 1:
— замість поринути в небуття, від зайвого розблягузкування ще, бува, остаточно втілиться в дійсність і тоді невідчіпно до самої домовини й сочитиме Цизя на кожному кроці, вкорочуючи і так коротке життя, а тому про деякі з’яви й події ліпше не давати зайвої волі язикові), розповідаючи навіть Кашубі про кентавра, якого він, Цизьо, хворобливо боявся, звідкись додатковою бганкою свідомости, що раптом об’явилася в найглухіших закутинах його єства й вже розклітковувала світ, нехтуючи дотеперішнім Цизьовим досвідом, на чарупки іншого, може, й далекосяжнішого, тільки надто ятрущого пізнання, зазираючи наперед, — що саме з кентавровою присутністю якимось робом пов’язана його, Цизьова, смерть, від якої, властиво, всупереч передчуттям, що їх Цизьо, ймовірно, просто не зумів належно витлумачити, роками пізніше Віктор Платонович врятує його, Цизя, одним стрибком відгородивши від тієї велетенської вогняної опуки, котру провидіння час від часу насилає поглинати й відновлювати світ і котра встигла Цизьові Паралізувати лівий бік, поклавши край першій і останній Цизьовій винятково сердечній гутірці з кентавром серед Індійського океану, коли Цизьо (вже не як матрос, а як турист) подався в такі фатальні (на думку знайомих і рідних), а насправді, може, й рятівні для нього морські мандри, де він, Цизьо, втямив нарешті те, про що досі й гадки не мав і що доперва й запалило інше світло в його грудях, аби він хоч однією ногою добіг свого призначення, від якого він досі так наполегливо ухилявся, — і все це лише тому, що він, прилетівши з Америки до Франкфурту на короткі відвідини, пов’язані частково з ґешефтярськими, частково, як це волів висловлюватися Цизьо, з організаційними справами до Корнійчуків (в яких саме гостювали два свіжі пенсіонери: Григір Підкуймуха, меліоратор, в’язень сталінських концтаборів, сторож, банковий службовець, вдосконалювач світу, принагідний укладач віршованих сентенцій і взагалі людина без усталеного фаху, що подорожувала тепер на далекі віддалі, звісно, не на свою, більш ніж скромну пенсію, а на даровий квиток, котрий йому, Підкуймусі, оплатили давні приятелі з діпівського табору в Ашаффенбурзі, а нині маєтні мешканці в Австралії, що, пішовши й собі на тяжко вигарьований відпочинок, згадали про свого неудатного земляка в Америці й запросили до себе в гості, наслідком чого Корнійчуки у Франкфурті на Майні і стали першим етапом Підкуймушиної подорожі, про що Підкуймуха одразу ж і поінформував Цизя, питаючи, чи й Цизьо не поїде з ним до Австралії заради веселішого товариства, та математик Михайло Позенко, котрий, посварившися з усією родиною: наймолодшим сином, дочкою, невісткою й жінкою, яка боялася відпускати свого зовсім не старого старого, — так наче йшлося про столітнього дідуся, — одинцем у далекі мандри, а він, Позенко, ще й затявся, шо подорожуватиме без супровідників, котрі лише утруднюватимуть пересування, — їхав до Лаосу, аби звідти якось пробратися до В’єтнаму, щоб побачити країну, де загинув його старший, улюблений син, на пошуки могили котрого Позенко намовив поїхати з ним і Цизя, переконливо викладаючи своєму новому приятелеві, мовляв, там вони обоє, згідно з Позенковими якнайточнішими розрахунками, знайдуть не лише місце, де нібито загинув Позенків син, який у дійсності аж ніяк не міг загинути, бо так, як він, Данило, майже щоночі сниться йому, батькові, так мертві не сняться, — а знайдуть і вхід до загинул их континентів, щоб звідти винести людям бодай пригорщу живої води, котра випростує душУ й помисли, пригадуючи заляканим креатурам, що людина створена на подобу Божу, а не гієнного падла, — правда, що її слабодухи в лиху годину накрили мокрим рядном, і тому зло й ухопило одразу весь світ у лещата, поставивши під загрозу існування всього людства, проти чого він, Позенко, під сучасну пору знає лише один єдиний лік: віднайти вхід до загинулих континентів, вхід, якии стало мандрує, але який тепер за його, Позенковими, вимислюваннями, що їх він провадить мало не зі шкільної лави, той самий вхід, що за його, Позенкового, дитинства перебував деякий час у Ніжені, тепер мусів би міститися десь на межі Лаосу й В’єтнаму вже хоча б з тієї причини, що, поминаючи всі свої кропіткі діяграми й обрахунки, він, Позенко, усім єством чує: його син, Данило, котрого він, батько, єдиного, крім Цизя, на світі зважився втаємничити в існування колись загиблих, однак стало в сусідніх площинах присутніх континентів, напевне знайшов до них вхід і, самозрозуміла річ, не витримав, аби туди не податися, спричинивши своїм тимчасовим зникненням безглузде офіційне повідомлення, ніби він загинув, напоровшися на ворожу міну, що саме собою виключене, бо він, Позенко, має зовсім виразне відчуття, — а його так легко не опадають подібні відчуття, Бог цьому свідок! — відчуття, яке годі пояснити жодним уроєнням, надто вже воно конкретне, властиво, це вже навіть не відчуття, а зовсім виразне бачення, що його, Позенків, син живий, справді живий, хочби й що там інше казали й свідчили!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
— унедійснити його, Сороки, хибне уявлення про неї, як про гієну, ладну лише перемивати кісточки власної одиначки, і цим, ясна річ, назавжди утерти йому, Сороці, носа, що їй, тітці, і вдалося, бож він, Сорока, тоді справді розчулився, байдуже, що пам’ятав із попереднього досвіду: тітка буває примирлива лише з розрахунку, коли вона чогось конче потребує, а це означає, що їй з якихось причин не вигідно остаточно поривати з небожем, до якого в ній, тітці, зрештою, завжди жевріла симпатія, доки він їй, самозрозуміла річ, не перечив, а що він, Сорока, тепер не лише не перечив, а й вочевидь зрадів, її побачивши, то вона, як досвідчений стратег, на лету оцінивши становище, перша й заговорила до нього і…), так наче між ними не заходило жодних сварок, кілька разів наполегливо повторила, аби він навідувався до них, бо Віка сумує без нього, хоч нічого й не каже, та й вона, тітка, воліє сталого партнера для гри в дамки, а тоді, глянувши на алма-атинське небо й націливши палець на єдину пухку хмарину вгорі, засміялася й мовила, що вона, тітка, на знак приязні дарує йому, Сороці, не якусь там цінну монету чи якийсь інший тлінний непотріб, що тільки розбещує людину, розвиваючи в ній ниці інстинкти власности, а отой світлий оболок у високості для споглядання, і від того, що вона, тітка, та сама залізна тітка, для якої, здавалося, природа існувала не більше, ніж зайві, назбирані звідусіль меблі в комунальному помешканні, а вже якісь там витребеньки на подобу мізерного оболока на небі й поготів, — від того, що вона, тітка, це вимовила, ніби водночас засвідчуючи, що вона не лише не гнівається, а й цією заувагою йому, Сороці, — ніби остаточно пересвідчившися, що нарешті й йому можна щось суттєвіше довірити, — уперше прохиляє завісу на досі цілком затінений, як друга половина місяця, бік своєї вдачі, про наявність якого він, Сорока, й не здогадувався, дарма що десь у найдальшому закутку свідомости він, Сорока, не виключав можливости, що протейно хитрюша тітка просто звинно шахує його, знаючи, на чому його, Сороку, найлегше заманити в пастку, — попри ці імовірні підводні рифи, тітчині слова глибоко запали йому в душу, сповнивши радістю, наче тітка відпустила йому всі гріхи, й та пухка хмарина на алма-атинському небі, яка невдовзі розтанула й яку йому, Сороці, майже з портосівською бравурою подарувала тітка, знаючи, як його схопити за живе (адже якби не та розмова з тіткою, він, Сорока, котрий натоді був у далеко не споглядальному настрої, ледве чи зауважив би ту хмарину і ледве чи відчув би той підземний поштовх у собі, котрий перегодя допоміг йому, якщо й не цілком вимаґлювати, однак значно знешкодити той глевтяк у своєму єстві, що почав був його, Сороку, знову поглинати), та хмарина назавжди лишилася йому в пам’яті; властиво, згодом саме ця хмарина, а не затягнена на цілу ніч гутірка вже в Харкові з Антоном Семиренком про людське життя й різні, незалежні від чоловіка випадковості взагалі, а про театр, Курбаса, «Березіль» і плянове винищування українського народу, зокрема, і наштовхнула його, Сороку, на думку заходитися біля праці про театральні вистави у Ватикані за Лева X, витворивши чи лише ожививши в ньому, Сороці, ту душевну фльору, яка не лише спонукала його заходитися біля розвідки про театр (це була тільки одна ланка в ланцюгу повільного самоусвідомлення й остаточного вибору), а й привела його, Сороку, до табору полонених у Беллярії, а тоді й у Ріміні. Тобто, та душевна фльора, завдяки якій перегодя його, Сороки, давні знайомі порвали з ним взаємини з огляду на, мовляв, його, Сороки, фальшиво зрозуміле, а тому й винятково небезпечне донкіхотство, надто недоречне й визивне за часів, коли треба знову всіляко рятувати власну шкіру, залазячи в нори, а не бігати за химерами на подобу якоїсь там задрипаної вільної України, непотрібної жодному найшолудивішому собаці на світі, а не те що едукованій, із незакаляним селюцькими кізяками мозком людині, наражаючися на кулю чи зашморг із першого-ліпшого балькону нових можновладців, — та душевна фльора почала наростати в ньому ще й раніше, проте саме від тієї алма-атинської хмарини в ньому, Сороці, остаточно оприсутнилися й попливли ті мікроскопічно-тремтливі живі нитки, — спочатку лише поодинокі медузні мережива, мачини, переливні калачики, порхавки й ніби з самих зірок, тільки не колючий, а драглисто-щемливий заячий холодок, всі ці переливні утвори, що виникали й осідали на дно серця нескінченними скойками тисячолітніх вапнякових нашарувань (він, Сорока, кожною волокниною єства відчував цю тисячолітню тяглість, дарма що в дійсності це, може, не тривало й секунди), утворюючи рухому товщу доти незнаних, однак (і це для нього, Сороки, виявилося небувалою новиною) досить агресивних, а заразом не так і агресивних, як радше шпичасто рвучких, — байдуже що вони щільно йшли вгору базальтовими рурами, залишаючи згодом після себе вивітрені навколо, а тому наче штучно вґвинчені в рівнину, вулканічні комини з компактною серединою, — почуттів, звідки вряди-годи до свідомости блискавкою просмикувався здогад, що й змусив його, Сороку, по-інакшому глянути не лише на тітку, а й на себе самого, а заразом і на весь світ.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
Тіло, яке здатне поглинати повні с- тю при будь -якій температурі всю енер- гію елек тромагнітних хвиль, які падають на нього, незалежно від їх частоти, нази-Квантова природа випромінювання 255 вається абсолютно чорним. Отже, поглинальна здатність абсо- лютно чорного тіла дорівнює одиниці: 1a T, =ν для всіх частот і температур.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”