плюсь

Тлумачення із “Словника української мови”* ПЛЮСЬ , виг. 1. Звуконаслідування , що передає сплеск води ( або іншої рідини ) чи шум від падіння кого-, чого-небудь ( звичайно в воду або в щось рідке ), а також звук , схожий на такий сплеск , шум . Підбіжить [ хлоп’я ], підтовкне [ підштовхне ] – плюсь ! – більш половина чарки назад у діжку ! (Кв.-Осн., II, 1956, 8); Плюсь ! – і вже тріпоче камбала на дні в човні … ( Вишня , І, 1956, 186). 2. розм. Уживається як присудок за знач. пл ю скати і пл ю скатися . Спустився [ дід ] у сажалку , зайшов поза відьмою і тільки розбив руки , а з рук щось плюсь у воду (Стор., І, 1957, 85); – Син холодне любить обтирання – По годині в ванній плюсь та плюсь (Біл., Зигзаг , 1956, 27); Не вдержиться [ дитина ] та … плюсь вп’ять [ знову ] на долівку , та й заплаче (Кв.-Осн., II, 1956, 172). 3. у знач. присудк. сл., розм. Уживається для позначення швидкого несподіваного руху , переміщення ( про появу , зникнення кого-, чого-небудь ). Тут плюсь – Еней , як будто [ наче ] з неба (Котл., І, 1952, 72).

Приклади вживання

Приклад 1:
Тiльки й чу­ти, що ко­ро­ви скiльки є ду­ху ре­вуть, за­тим ха­зяй­ки не йдуть їх доїти i не ду­ма­ють ви­га­ня­ти їх до че­ре­ди; те­ля­та по хлiв­цям, чу­ючи, що їх мат­ки ре­вуть, ме­ка­ють i по­да­ють го­лос, нi­би про­ся­чись, щоб i їх швид­ше ви­пус­ка­ли; овеч­ки ме­ке­ка­ють; ко­зи со­бi теж за ни­ми, та ту­по­тять, та бi­га­ють по за­го­ро­дi, шу­ка­ють, ку­ди б то вис­ко­чи­ти i за со­бою ове­чат по­вес­ти; ко­нi ржуть на усе се­ло, аж лу­на по зо­рi йде; по хлiв­цям гу­си ге­ге­ка­ють, кач­ки ках­ка­ють, квоч­ки куд­ку­да­ка­ють – бо уся­кеє ди­ха­нiє без чо­ло­вi­чої по­мо­щi страж­да; а чу­ючи та­кий гвалт, со­ба­ки то бре­ха­ли, а то вже ста­ли ви­ти; ма­лi ди­ти­ня­та, та­кi, що ще не зду­жа­ють хо­ди­ти, ла­зять круг своєї за­пер­тої ха­ти та, уче­пив­шись ру­че­ня­та­ми за прис­пу, сил­ку­ючись, пiд­нi­меться на но­же­ня­та та знай­де на прис­пi скi­поч­ку, та, узяв­ши у рот, i смок­че за­мiсть кiст­ки, та як ста­не у ру­ках її по­во­ро­чу­ва­ти, не вдер­житься та… плюсь вп’ять на до­лiв­ку, та й зап­ла­че; а тут цу­це­ня, хо­дя­чи близько, знаєш, i со­бi го­лод­не, пi­дiй­де та й об­ли­зує слi­зоньки i край но­са, i в ро­тi язи­ком ви­ли­же, то тут ди­ти­на, не вмi­ючи обо­ро­ни­ти­ся вiд цу­це­ня­ти, ще й дуж­че за­го­ло­сить, ду­ма­ючи, що хто-не­будь при­бi­жить йо­го обо­ро­ни­ти i обi­тер­ти… Так що ж бо! Ха­ти по усьому мiс­теч­ко­вi по­за­пи­ро­ва­нi; во­зи, плу­ги, бо­ро­ни, ра­ла, де бу­ли зве­чо­ра по­на­ла­год­жу­ва­нi, так со­бi i сто­ять; во­ли, поївши свою со­лом­ку i ба­ча­чи, що нiх­то їх не на­пу­ва i не зап­ря­га, поз­ри­на­ли i пiш­ли со­бi по ву­ли­цям i де не взрять ка­ла­чи­ки або ро­мен i уся­кий бур’янець, то там i па­суться… Бiля дя­ко­вої шко­ли – хоч би то­бi один шко­ляр!
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”

Приклад 2:
При­пер­ли й ту, вi­доп­ха­ли чов­ном до паль, пiдв’яза­ли вiрьовка­ми, пiд­ня­ли до­го­ри… плюсь! Як об дош­ку, так на­ша Яв­до­ха об во­ду, i не по­ри­на, а як ри­бонька по­верх во­ди, так i ле­жить, i збов­тається зв’яза­ни­ми ру­ка­ми та но­га­ми, ви­хи­ля че­ре­вом i по­пе­ре­ком i при­го­во­рює: “Ку­поч­ки-ку­пу­сi, ку­поч­ки-ку­поньки!”
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”

Приклад 3:
Та ро­би га­разд, на спi­ша­чи… От пан хо­рун­жен­ко пi­шов з мо­ло­ди­цею у ха­ту, а ба­бу­ся – плюсь! – бi­ля пан­ноч­ки сi­ла та й ка­же: – Тужиш, моя зо­зу­ленько, за своїм си­зим го­лу­боньком, та ба!
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”

Частина мови: t.d. () |