підскоком

Приклад 1:
), котрі не лише унедійснювали його власні дотеперішні композиції, а й саме поняття про музику, хоча це були дуже прості мелодії з круглим, а заразом і шпичастим уселроникальним сліпучим звуком, який, вилущуючися з нескінченних затісних шкірок, таким щемливо-двигтючим вогнем наповнював тіло й помисли, витягуючи серце в пронизливу стружку, що коли одну таку мелодію випадково почув був Худьо, котрий чекав на Данька Капицю на Стрілецькому острові, де він і подибав обшарпаного, з відірваними кишенями й дірками на ліктях брудного Наумика, що, ніби щойно подолавши незнані Худьові тернові хащі, сидів біля води, награваючи на солільці, Худьо попервах не те, що не зважився наблизитися і спробувати схилити (як згодом виявилося, марно, попри те, що Худьо не вмовкав ні дорогою, ні згодом у помешканні, силкуючися намовити Юрка) ще недавно відомого органіста розділити з ним, Худьом, їжу й дах над головою, а й просто не спромігся продихнути, так йому лускалося серце в грудях від того, що відкрилося його зорові (дарма що Худьо й згодом не здолав би визначити, чи це тривало чималий відтинок часу, а чи лише одну мить), бо так довго, як Наумик награвав на солільці, повз ледь живого Худя чалапали звідусіль валками (наслідком чого Худьові ще кілька днів миготіли в очах шийні бганки плямистих хижаків) звірі, дерева й каміння (рінини — підскоком, а валуни — вихильцем, і щоразу, як Худя минали, лохитуючися, велетенські брили, він мимоволі заплющував очі, намагаючися відігнати думку: ануж таке громаддя раптом поковзнеться і його, Худя, розчавить) і півколом вишиковувалися біля Наумика, що з того всього, здається, нічого не чув і не бачив, поринувши в гру, якої одбігло людство з часів Орфея й Амфіона, котрі напевне точнісінько так, як оце зараз Наумик на сопільці, вигравали на лірі, Орфей — втихомирюючи розбурхане море й даруючи звірів, Амфіон натомість — зводячи самим звуком стіни навколо Теб з каміння, що його зблизька й здалеку зношував на купу ретельний близнюк-брат, — бо якщо це було б хоч трохи інакше, то чи став би Тимофій Худьо живим свідком незаперечного факту, що крізь Наумикову гру в цей світ струмувала вища сила, завдяки якій вівці мирно ташувалися навколо сопілкаря впереміш з вовками, а телята з тиграми? — і це зовсім не приснилося Худьові від надто тривалого чекання на Данька, що так і не прийшов на домовлене побачення, змусивши Худя, звісно, й трохи покуняти на лавці, — подробиця, котра однак не мала жодного впливу на те, що він дійсно угледів, оскільки зборище звірів і каміння, яке він постеріг біля Наумика під час його гри на сопілці, бачив не лише він, Худьо, а й Наталя Федорівна Пошелюжна, щоправда, не на Стрілецькому острові, а на верхній терасі Коловратського саду, як це вона за їхньої останньої зустрічі й розповідала Худьові, хоча мова йшла загалом не про Наумика, а про Євгена, з відходом якого Пошелюжна мирилася й ніяк не могла остаточно змиритися, як це вона й звірялася Худьові за кілька днів перед тим, як її набрякле тіло витягли з води біля Великопріорного млина на Чортовці, куди вона, як подейкували ті, хто не терпів Пошелюжної, нібито сама скочила, рятуючися від запізнених докорів сумління, що вона своєю клятою вдачею загнала сина на той світ, зруйнувавши і собі, і Ніні життя, — плітки, що їх Худьо щоразу найрішучіше заперечував, пояснюючи надто ревним обвинувачам, мовляв, самогубство Пошелюжної — виключена річ вже хоча б з тієї простої причини, що напередодні своєї смерти Наталя Федорівна при цілком ясному розумі признавалася йому, Худьові, а він, далебі, трохи розуміється на людях, аби визначити, коли людина сповідається, а коли напускає туману в очі, — що хоч вона, Пошелюжна, і винна в смерті Євгена, — нема ради, вона таки справді (і це її власні слова) не захотіла, засліплена себелюбством, ділити свого коханого одинака з Ніною, і тому її, матір, і спостигла заслужена кара, — вона, Пошелюжна, без нарікань нестиме цю кару до кінця свого існування, не ремствуючи на долю, яку сама ж і накликала на свою голову, — зізнання, проти котрих Худьо того вечора особливо перечив, ніби щось у ньому вже наперед точно знало, що то їхня остання розмова на цьому світі, намагаючися витлумачити самотній жінці, мовляв, невже вона досі не добере, що то не кара, а радше ласка Божа, уділена їй, Пошелюжній, задля її власного ж порятунку?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”