Словник Української Мови
1. (у геології) такий, що не пов’язаний із тектонічними процесами або рухами земної кори; що має нетектонічне походження.
2. (у геології) такий, що не має чіткої внутрішньої будови або закономірного розташування складових частин (про гірські породи, рудні тіла тощо).
1. У Стародавньому Римі — головний режисер, постановник і керівник театральної трупи (лат. Atellanae), який часто виконував і головні ролі в особливому жанрі народної комедії-фарсу, що походить з міста Ателла.
2. Жанр давньоримської народної комедії (ателлана), для якого характерні короткі імпровізовані сценки з постійними масками-персонажами, сатиричний зміст і часто непристойний гумор.
1. (мед.) Пов’язаний з ателектазом, що стосується ателектазу; властивий ателектазу.
2. (мед.) Який знаходиться в стані ателектазу; що є ателектазом.
Ателестит — власна назва мінералу, водного арсенату свинцю з хімічною формулою Pb₃(AsO₄)₂·2H₂O, який кристалізується в моноклінній системі та утворює призматичні кристали або зернисті агрегати різних відтінків жовтого кольору.
1. (в античній Греції) майстерня художника, скульптора або архітектора, де він працював і навчав учнів.
2. (у сучасному вжитку) художня студія, майстерня, особливо живописця або скульптора.
3. (переносно) творче середовище, школа, коло митців, об’єднаних спільними поглядами або навколо одного майстра.
Ателодонтія — рід викопних ссавців родини диноцератів, що існував у пізньому еоцені на території сучасної Північної Америки.
Ателоміелія — рід викопних морських тварин класу голкошкірих, що існував у крейдовому періоді; представники цього роду мали видовжене тіло, що складалося з численних сегментів, та були поширені на території сучасної Європи.
1. (у ботаніці) що стосується ателоміції — особливого типу росту рослин, при якому верхівкова клітина або клітини меристеми залишаються активними протягом усього життя пагона, забезпечуючи його необмежене подовження.
2. (у ботаніці) що має ознаки ателоміції; такий, що росте шляхом ателоміції (на противаху симподіальному росту).
1. (від іт. a tempo — у темпі) Музичний термін, що вказує на повернення до початкового темпу після відхилення від нього (наприклад, після уповільнення або прискорення).
2. У балеті — вказівка виконувати рухи суворо у заданому темпі, без власної ритмічної інтерпретації виконавця.
1. Позбавлений часових характеристик, що не належить до часового виміру, не пов’язаний з течією часу; безчасовий, позачасовий.
2. У філософії та теології: властивий абсолютній, вічній сутності (наприклад, Богу), що існує поза межами часу та не підпорядковується його законам.
3. У лінгвістиці: такий, що не виражає часового значення або не має часових форм (наприклад, про атемпоральні дієслівні форми або конструкції).