овсій

Приклад 1:
Тобто, що вони миють коси Довганевій Юлі, котра, — принаймні в Пилиповій присутності, — так ні разу й не нахилила голови до ночов, Чоботаренко роздивився лише перегодя, а тоді з порога йому здалося, ніби здоровані виконують пущений у непам’ять прадавній обряд, вичакловуючи людську долю, а може, й долю усього світу з потоку цитринового волосся, від якого, вихлюпуючи з ночов із зірчастою піною, на всю кімнату ширилося пухнате світло, що одразу ж оприсутнило в Чоботаренковому мозку ті Цитриново-рожеві рухомі образи, котрі свого часу так густо й наполегливо (згодом вони порідшали й втратили настирливість, але не зникли) снилися йому чи то від мандрів з батьком гірськими хребтами, чи то від цитриново-рожевих полотен їхнього сусіди, Самійла Войтовича, який, переболівши черговим захопленням (усе Життя Войтовича складалося з захоплень і, між ними, дякувати Богові, коротких проміжків очікування нової, не менш бурхливої, ніж попередня, пасії), захопленням малайзійською кухнею, шовківництвом, спелеологією, експериментальною фотографією, даосизмом і скульптурою (ці зацікавлення Войтовича з-поміж незчисленних інших лишилися в Пилиповій пам’яті напевне тому, що Войтович пробував прищепити їх і Пилипові; та й потім на доріжках і клюмбах перед будинком, половину якого Войтович винаймав з Богданом Устинком, ще височіли рештки випечених з глини Венер, січових стрільців, гепатер, одна нога й півторса Галі Олійник, безнадійної любови Войтовича, речево свідчачи про найтриваліший Войтовичів скульптурний ухил, що про нього сам Войтович уже й гадки не мав), спинився був на малярстві і який, на знак великої приязні, не тільки вряди-годи обдаровував Чоботаренків цитриново-рожевими полотнами, що їх одразу ж зносила на горище, попри кількаразові сварки з батьком, котрий марно пробував уламати матір, посилаючися на те, що йому доводиться позичати в Сірка очей щоразу, як до них навідується Войтович, який, здавалося, не помічав або делікатно вдавав, ніби не помічає, куди зникають його образи, — ай так переконливо доводив Чоботаренкові важливість у людському житті, мовляв, тепер ще й надмір зашарпаному й розосередженому, зображувального, зокрема ж художнього самовиявлення, аж Пилип (не виключене, частково й тому, щоб бодай трохи компенсувати те, що спроваджувала всі Войтовичеві картини на горище) записався був при школі на малярський курс (зрештою, тоді в них, як пізніше на їзду верхи, всі записувалися на малярські курси), де він однак невдовзі переконався, хоча вчителі ще довго збивали його з пантелику, що йому, попри інтенсивне відчуття барв, яке розвинулося в нього дуже рано (адже перше, що він пам’ятав, це був вогонь, і все його дитинство ніби поволі вилущувалося з вогню напевне тому, що, як згодом батьки уточнювали Пилипові перші враження, малий Пилип бачив, як горів на тому місці, де тепер стояв новий, винайманий Войтовичем, сусідній будинок, що його обпив бензиною й сам підпалив у хвилину туги за Україною й за змарнованим життям Овсій Мизовець, якого так і не спромоглися вирятувати з полум’я, що Чоботаренкові назавжди виповнило морквяними вихорами щойно пробуджену свідомість) і не абияку ролю відігравало й пізніше в його житті, бракує вродженого зображувального хисту, якого не навчитися, бож чого варта була вся його мазанина, копи він і в наближенні не потрапив відтворити жодного з тих видив і образів (інколи цілі ґалерії, що настирливо жили в його снах, аж він починав бачити ті картини навіч, проте щоразу, як він брався за пензлі, силкуючися втілити бодай те, що найдовше й найчіткіше стояло перед очима, як ті розсувні організми-картини, що кутик за кутиком висукувалися з блакитної мішковини, котра своєю чергою виникала з порожнечі, тванними пластами оприсутнюючися у вогнистих мушлях-цимбалах з порцеляновими берегами, які служили за первісну раму рухомому образові, що в процесі виструмовування з мушпі на зазначене стрілкою місце на стіні, сам домальовувався, лишаючи навколо калюжі, відпадки творчого процесу, оскільки ці образи уосібнювали собою зразки модерного мистецтва, що заповнювали просторі музейні залі, подібні радше до гіподрому, посеред яких деякі образи, перевантажені протоплазмою, куснями рейок, мутр, поржавілих і погнутих мотоциклових рам, ще не перетворених на клітини, не потрапляли на стіну й стояли на мармуровій підлозі переливними стовпами, пронизаними уздовж смугастими аґрусовими блискавками, що з них укладався верхній, обтічний малюнок, уможливлюючи вирізнити й спіднє тло, панцерний стрижень картини: іскристу шкуру гусені, — як на Пилипа, то цих іскор вистачило б урухомити потужну електрівню, а їх марно розпахкувала в повітря шкіра гусені, — котра перегодя розшаровувалася спіральними кілометровими крилами з барвистих стручків, і тоді Пилип уже зовсім виразно зауважував між крильних бганок у фіялкових заглибинах людей, що ліпилися тіло до тіла вгору, циклопічні міста, куб за кубом розсунені до неба суцільними сходами, терасами й квітниками, коней завбільшки в дзвіницю, з вусатими людськими обличчями, — інколи з черева коняки викалатував і дзвін, — та ясноволосих укринолінованих красунь зі слонячими блакитними вухами, котрі надавали ніжним створінням ще більшої привабливости, — проте коли Чоботаренко брався за пензлі, з-під його руки виходила така мерзота, що йому хотілося не те що розкузьомитися, а просто вмерти з горя, бож уся його старанна мазанина і в наближенні не уподібнювалася до тих видив і образів), що їх він споглядав уві сні з намацальністю, настирливішою, ніж предмети, які він бачив навіч? — а це, як він уже дещо набрався розуму (зрештою, цьому усвідомленню деякою мірою сприяло й те, що коли він цілу зиму жив на півночі Канади, уперше полюючи одинцем і заготовляючи шкури, йому майже кожної ночі, замість дичини, снігу й лісу, снилися ті цитриново-рожеві краєвиди з новозеландськими сходами й заходами сонця, котрі невдовзі стали й говорющими, і то зовсім не тому, що він, Пилип, узяв був тоді за звичку голосно сам із собою розмовляти, щоб чути навколо людський голос, який виривав його з самотности й здичавіння), а це й навело його на здогад, який з часом переріс майже у певність: чи не був весь його потяг до малярства, який нібито аж надто позірно маніфестувався в тих цитриново-рожевих краєвидах, що виповнювали його сни, — далеким і тому, звісно, й спотвореним відсвітом його, Чоботаренкового, призначення, про яке він зеленого поняття не мав (а хто коли мав, навіть як Провидіння, як тоді перед Чоботаренком у Римі, й розгортає перед самим носом смертного створіння книгу буття?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
— а шафу, а якщо йому, Жилі, забаглося побавитися в Господа Бога й бездушне дерево оздобити власною душею, це виключно його приватна справа, котра жодною мірою не стосується ціни, яка мусить бути такою, як це вони удвох на початку домовилися, що, своєю чергою, вельми розгнівало Вересая Жилу, аж він поклявся, що ще гірко пошкодує й оплакуватиме свою нетямущу скнарість, та буде пізно, — погроза, якій не надала жодного значення, поки на неї не впало лихо з Уляною, внаслідок чого , хоча це вже нічого не допомагало, цілу добу на всі заставки кляла Вересая Жилу, тільки на другий день трохи заспокоїлася, оскільки їй однак забракло голосу), веліла спровадити гемонську шафу до курника й за кару розводити в ній курей і кролів, а що тоді до обов’язків його, малого Верети, входило щодня годувати цих курей і кролів, бо , поклавши великий гнів на шафу, перестала й заглядати до курника, то він, Верета, одразу вичувши, що шафа, дарма що вона через прикре непорозуміння важко знаходить контакт із дорослими, котрі слухають тільки самих себе, вочевидь любить дітей і ніколи не заподіє їм жодної кривди, заприятелював із шафою, мавши час докладніше придивитися до творива Вересая Жили, який, імовірно, передчуваючи, що він невдовзі помре й тому думками щораз частіше заносячися в райські кущі, й вирізьбив на шафі, замість звичних ромбиків чи зірочок, одразу цілий рай, лише на боках на подобу рамок, облямувавши Господній сад широкою стрічкою з вирізьбленими сценами з щоденного людського життя, переплетеного хмаросягами, автами й лошаками-птахами, з грудей яких коржами висновувалися ступінчасті містки, що, як застібки, сполучали людське життя з раєм, посередині якого блимало озеро: завбільшки з відро шматок вмонтованого в дерево дзеркала, з-під котрого, мов з-під ліжника, визирала підгирена під казанок вусата Адамова голова і друга з косами, вся в метеликах, голова Єви, а збоку з озера витікав потічок, що трохи поодаль перетворювався на удвічі видовжену Євину руку з яблуком-дзеркалом, від якого на всю шафу на жилавих стеблинах відгалужувалися дзеркальні сонця й скибки півмісяців, що визирали з дерев, кущів, гарбузового огуддя, поцяткованого, як і метелики, сочевичинами-люстерками, від чого шафа виглядала живим створінням, оскільки Вересай Жила не пошкодував дзеркального брухту не лише на озеро й небесні світила, а й повставляв усім різьбленим левам, козам, жирафам, вівцям і райським птахам дзеркальні очі, які спалахували — вистачало курці змахнути крильми чи кролеві перескочити з однієї шухляди до другої, а це створювало враження, ніби шафа ворушить м’язами й походжає по курнику, що, звісно, заки він, тоді ще Повзик Верета, зорієнтувався, не абияк налякало його, аж він мимоволі заговорив до шафи, внаслідок чого переляк розвіявся, й усе стало на свої звичні місця, однак з того часу він, Верета, не лише узяв собі за звичку вітатися й бажати шафі доброї ночі, а й звіряти їй усі свої радоші й жалі, серцем чуючи, що шафа його уважно й співчутливо слухає, дарма що ніколи не відповідає, і то не тому, ніби їй бракує людської мови, а з делікатности, щоб не накинути, бува, своєї думки, яка спонукала б його до нерозважних учинків, а шафі, видно, залежало на взаємному довір’ї, хоча його, Верету, не раз опадало відчуття, що шафа не втримається й рано чи пізно заговорить, байдуже, що досі вона не розтуляла рота, даючи Вереті самому виговоритися, а коли він замовкав, респектувала його мовчанку, особливо коли він трохи довше, ніж звичайно, задивлявся на озеро-ліжник, з-під якого визирали голови Адама й Єви, й коли йому, Вереті, здавалося, шо райське озеро перетворюється на млаку, де втопився Іван Чепіга, який, нібито поспішаючи на побачення з Уляною й скорочуючи собі в пітьмі дорогу, нещасливо спіткнувся й, не виключене, з допомогою Сашка Дерези, що теж залицявся до Уляни і що назавжди зник із Хусту, як Уляна пішла в черниці, утопився в млаці, де Веретин батько переховував від радянської влади скарби у подобі цинкових труб, дефіцитного товару, що за соціалізму перетворився на коштовний предмет обмінних операцій, у яких навіть він, Повзик Верета, коротко вправлявся, витягши з озера кілька цинкових труб і обмінявши їх Ґемкові Гумі ма кусник жижки з мумії, що ма лихо виявилася звичайнісіньким, хоч і добре прокіптюженим шуром, з якого, очевидна річ, не було жодного хосену, крім гіркого розчарування з підступности Ґенка, який не посоромився пошити в дурні вірного товариша, аж він, Верета, викидаючи свій фальшивий набуток до млаки й розмірковуючи біля води над Ґенковою зрадливістю, і сам не зчувся, як йому полилися сльози, яким він тоді, як ніколи, дав волю, дивлячися на виповнену тепер водою млаку, що інколи влітку пересихала до дна, й що по ній діти, а серед них, самозрозуміло, й він, Верета, бігали по її чорному ґрунті на другий бік, хоча цієї миті млака підходила майже попід хату, куди йому, Вереті, страх як не хотілося йти, дарма що з ґанку вже кілька разів кликала, аби він не вештався в темряві, хоча він, Верета, не годен був зрушитися з місця, бо саме тоді, коли він з приводу Ґенкового підступу виплакав разом із слізьми і все своє дитяче серце, він раптом зауважив, як із очеретів виходить живісінький Іван Чепіга в наймодернішій закордонній свитці з суцільних місяців, які мерехтять таким довгим і лапатим промінням, що за ними не видно Іванового обличчя, але він, Верета, здогадується, силуючися нічим не зрадити свого знання, що в Івана замість обличчя зяє страшна дірка, яку він намагається заховати за мерехтіння місяців на своїй свитці, що її він дотиком пучок ніби щоразу вмикає на всю потужність, а тоді нахиляється до нього, Верети, й звичайним голосом із неушкодженого рота каже, аби той намалював йому нові очі, котрі він, Іван, мовляв, загубив у млаці й через це й не може вирушити в дальшу дорогу, — прохання, від якого йому, Повзикові, починають самі собою цокотіти зуби, однак він якомога голосніше (оскільки від його, Веретиного, голосу Іван поволі відходить в очерети) обіцяє якнайхутчій виконати Іванове замовлення й справді, нікому не зраджуючи й слова, зо два десятки пильно вимальованих на маленьких клаптиках паперу очей пускає на воду в очерети, і, хоча він це чинить, ідучи годувати курей і кролів, удосвіта, коли все видно й сили мороку вже не мають сили, його, Повзика, аж млоїть від страху, не так навіть від самих, нехай і яких страхітливих, з’яв, як від того безликого чогось, що чигає з-за них і що його він, Повзик, аж на дотик чує, як це він чув тоді, коли в їхній хаті Овсій Михасюк, який узимку привозив їм дрова, грівся, розповідаючи, як йому ввечорі серед дороги зупинилося вантажне авто, як він вийняв ключа, щоб запустити мотор, котрий остаточно заглух, попри те, що він, Овсій, біля нього добряче поморочився, врешті-решт бачачи, що всі його зусилля марні, він вирішив кинути на дорозі п’ятитонку й пішки податися до міста по допомогу, оскільки замерзати в кабіні його аж ні трохи не приваблювало, і тоді, властиво, ступивши кілька кроків, він і почув зі старого кладовища поблизу дитячий плач, а коли, розглянувшися навколо й не зауваживши ні душі, попрямував на той плач, то невдовзі й угледів на могилі прив’язану голою до залізного хреста посинілу дитину, що плакала і що її він, Овсій, миттю звільнив від мотузок, розтер снігом, заховав до себе на груди під кожух і попростував до вантажного авта, яке тепер одразу ж завелося, наче воно тільки й чекало на цю дитину, котрій не суджено було тоді вмерти, хоча, як згодом вияснилося, власна й кинула її замерзати на хресті, знаючи, що о такій порі ніхто поблизу не нагодиться, аби врятувати її бенькарта, через якого не хотів з нею одружуватися полюбовник, котрий і намовив жінку роздягти дитину, прив’язати до залізного хреста, аби воно швидше замерзло, що жінка й вчинила на догоду полюбовникові, з яким тепер ішла дорогою й, обернувшися на вантажне авто, помахала, аби їх підвіз водій, котрий і справді зупинив п’ятитонку, проте ніби відчуваючи, що з тією парою щось не гаразд, коли вона отак розгулює вночі, далеко від осель, про всяк випадок сказав чоловікові лізти до кузова, а в кабіну посадив жінку, до якої з-під кожуха очуняла дитина раптом промовила «мамо», потягнувшися до неї, від чого жінка рвонулася була, щоб вискочити з кабіни, але, він, Овсій, вхопив вільною рукою втікачку за коси, й гаратнув її розпатланою головою, аж з неї сповзла хустка, об залізну дошку кабіни так, що дурній бабі забило памороки, тим часом, як чоловік у кузові, почувши крик і постерігши крізь заднє віконце вовтуження в кабіні, збагнув, що їх обох викрили, й на ходу виплигнув із п’ятитонки, рятуючися втечею від правосуддя на чималу досаду його, Овсія, який, звісно, не здолав би гнатися за обома злочинцями, однак звироднілу жінку він, Овсій, власноручно таки привів до міліції, де на його прохання (оскільки він, Овсій, тоді, наче йому розтяли сікачем груди, відчув: це не просто собі дитина, купена вмирати спокушеною одруженням шльондрою, а послана самим Провидінням дитина його, Овсієвої, душі, бож інакше хіба усміхалося б так до нього це маля й простягало рученята, від дотику яких він, Овсій, наче репнув й обсипався глиняним череп’ям, дарма шо цього ніхто, крім нього, не зауважив, щоб з-під потовчених уламків його дотеперішнього єства підвівся самому йому незнаний Овсій, котрий захриплим від хвилювання голосом попросив, щоб вислухали його і…) на велику втіху залишили йому дитину (до чого, певна річ, спричинився й передноворічний настрій, внаслідок якого начальник міліції разом зі своїми пахолками виявився добре напідпитку, — зрештою, може, просто того вечора виші сили давали копняка морокові, як це інколи, хоч і не надто часто, стається, олюднюючи, здавалося б, остаточно закам’янілі серця навіть за допомогою звичайнісінької горілки, якою того вечора особливо запричастився начальник міліції, що невдовзі на вище розпорядження зник з Хусту і що власноручно склав Овсієві урядову посвідку, підсиливши її всіма печатками, які були в дільниці, про законне, скріплене офіційними свідками усиновлення врятованої, віднині називаної Тарасом Овсієвичем Михасюком, дитини, котру, йому, Овсієві, дозволено взяти на виховання), замість примішувати її до дитбудинку, колишньої в’язниці, збудованої в двадцятих роках чехами, в якій перегодя недовго містився український уряд Волошина і над якою тепер літали хмари голубів, що гніздилися в піддашші давно не відремонтовуваної будови, куди Тарас потрапив шість років пізніше після смерти Овсія, котрий навіть коротко не розлучався з прибраною, ріднішою від власної крови, дитиною, що її Овсій під кепкування колеґ і знайомих, які дивувалися, пощо чоловік, котрому й без тягару важко жити на світі, взяв на себе весь той клопіт, і чи, бува, ця дитина — не упир, що його підкинув сам диявол щиросердному Овсієві, перетворивши нещасну жертву на няньку гаспидного чада, яке, звісно, одразу ж забило людині памороки, змінивши її до невпізнання, — майже рік проносив за пазухою, беручи дитину з собою на працю в хвищу, мороз і спеку, коли траплялося й круглу добу роз’їжджати на п’ятитонці разом із малям, що його Овсій навіть на короткий час боявся випустити з ока, аби йому ніхто не скривдив посланого самим небом, дорожчого від власного життя, сина, якого Овсій доглядав, учив спочатку молитов і казок, а тоді й грамоті та всіляких мудрощів, вичитуваних з книжок, правдами й неправдами випрошуваних, випозичуваних і купованих по чорному для своєї винятково тямущої дитини, що її Овсій ні на хвильку не кидав без нагляду, ніби передчуваючи: тієї миті, як при ньому не буде Тараса, його, Овсія, одразу ж спостигне смерть, як це й сталося тієї погожої днини, коли Овсій, на чергову вимогу міськради відвіз Тараса до школи й помчав сам на працю, а тоді, не витримавши кількагодинної розлуки, замість возити мішки з цементом, кинув усе й подався стрімголов до Хусту, від збудження не надто роздивляючися на боки, а тому й не зауважив зустрічного п’яного водія, що й налетів на Овсія, якого убило на місці, тепер уже остаточно осиротивши Тараса Михасюка, котрого запхали до дитбудинку, де з нього, Тараса, не виплекали духовного покруча напевне тільки тому, що Овсій, який був йому, Тарасові, водній особі і батьком і матір’ю, і то, може, матір’ю навіть більше, ніж батьком, встиг укласти в нього стільки любови, віри в добро й людську гідність, шо навіть казенна терниця дитбудинку, як і пізніший світ офіційної повсякденної брехні, сваволі й розперезаного хамства, що ним червоні єдинонеділимці затопили країну, не обернули його, Тараса, на озлоблену хижу тварючку, чому, звісно, великою мірою сприяло й товаришування зі старшим від нього на два роки Павлом Котвицею, батьків якого найсправедливіша влада в світі заслала на каторгу до Мордовії за оборону української мови, шо її червоні обрусителі заповзялися стерти з лиця землі, і відвідини Павлової баби, котрій людожерна влада не дозволяла виховувати єдиного улюбленого онука, з яким він, Тарас, тричі втікав із дитбудинку, своєї першої в’язниці, називаної інтернатом. Властиво, коли він, Тарас, разом із Павлом уперше вирішив утекти з ненависного дитбудинку, ним керувало прагнення не так навіть разом із Павлом знайти притулок у його баби Секлети, яку він Тарас, встиг полюбити за той час, як вона днями висиджувала під дитбудинком, аби отримати дозвіл на побачення з онуком, за яким невідлучно плентався й він, Тарас, шо зберіг приязнь до Павла на все життя, дарма що доля згодом їх порозкидала далеко один від одного, змусивши їх іти різними шляхами, — як помандрувати до тієї криниці на Городилівській горі, що приносила щастя всім, хто рівно опівночі зважувався напитися з неї води, яка, згідно з запевненнями Павла Котвиці, котрий мав ці відомості з надійних уст, особливо променювала з середини, — властивість, що справді відповідала дійсності, як це згодом він, Тарас, переконався на власні очі, перед якими йому ще довго стояло зіркоподібне пульсування води з глибини гори, де, ймовірно, опівночі проступав на поверхню світлий потік буття, хоча коли вони удвох видряпалися на гору, йому, Тарасові, навіть і за пізніших років, коли він думкою повертався до тодішніх пережиттів, здавалося, ніби навколо кипить морок, гуснучи й утруднюючи їм обом просування вперед, а навколо криниці цей морок ушільнюється клубами, які от- от розчавлять їх, не допустивши до води, і, властиво, тієї миті, як він, Тарас, вже приготувався: зараз ці живі клуби чорного окропу, страшніші від усього, що він доти звідував, накотяться на нього й Павла Котвицю і тоді станеться таке, від чого вже крижаніє кров, щось у ньому, Тарасові, напружилося всередині, і від тієї напруги пітьму навколо ніби пропороло шилом, аж із неї зі свистом вийшло повітря, а тоді з-під тієї порожньої шкіри, шо її він, Тарас, відхилив набік рукою, аби вона не липла до уст, заки він з Павлом нап’ється води з криниці, назустріч їм виступила черниця, яка сказала, що живе в печері поруч, хоча в Городилівських печерах, де вряди-годи ночувала босячня, міліція давно повиловлювала всіх черниць.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
показавши їм печеру, розчинилася в повітрі (байдуже, що йому, Тарасові, здавалося, ніби вона зараз ще повернеться й зрадить їм чаклунське слово з самих диких корінців, — він Тарас, аж бачив уже перед собою це слово, — яке, щойно вони його вимовлять, відкриє їм потаємний сенс усіх речей і їхнього власного існування, внаслідок чого їхнє життя миттю докорінно зміниться, як це й сталося, щоправда, далеко перегодя, коли він, Тарас, відповідаючи на якесь звичайнісіньке запитання, раптом, наче йому розполовинили череп, збагнув, — і це усвідомлення згодом додавало йому сили, навіть коли його, здавалося, вже остаточно притискало до землі, — шо він, Тарас, свідок покривджених і знедолених, яким зачоповано вуста, і тому раніше чи пізніше він вирветься на волю, щоб вимовити за них слово перед нехай і тричі глухим світом, байдужим до чужої крови, бож, хтозна, може, тільки заради цього свідчення його й врятувало Провидіння, заглушивши Овсієві мотор неподалік від кладовиша, де власна родителька прив’язала його, Тараса, до хреста, щоб із залишеного на замерзання дитинчати, за кілька десятиріч підвівся свідок, перші поштовхи існування якого він, Тарас, відчув у своєму єстві у Городилівській печері, хоча цих поштовхів ще не подужав осмислити його мозок, попри те, що йому, Тарасові, здавалося: ще секунда, і в його душі відскочить набік давучкий, Гумовий хлястик, і він, Тарас, у свої десять років однією єдиною думкою прониже все буття, збагнувши найпотаємнішу сутність навколишніх з’яв, ключем до яких, як це йому значно пізніше спало на гадку, коли нагода вже давно минула, була черниця з тулубом вепра), а тому, що він, Тарас, відчув дивний рух під землею, а коли спитав Павла, чи той теж чує щоразу ближче дудніння, від якого земля перемішується під самим його, Тарасовим, черевом, Павло відповів, що так, мовляв, йому, Павлові, розповідав батько невдовзі до того, як піти разом із матір’ю на каторгу до Мордовії, куди червоні єдинонеділимці заповзялися загнати всю Україну, — ніби це під землею чути загиблих запорожців, яких Петро І після Полтавської битви погнав будувати Петербург і які полягли кістками в північних болотах, на котрих виросло чергове місто хребтотрощильної імперії, але, мовляв, росіянам, хоч і до яких підступів вони вдаються, не поталанило знищити вільного українського духу, і тому щоночі померлі запоржці й повертаються під землею на Україну, «на ясні зорі, на чисті води», загиджені імперськими посіпаками мороку, і тому так і стугонить земля, очікуючи днини, коли репне поверхня й вийдуть на світ Божий усі помордовані, постріляні, потоплені та спалені й зажадають справедливости, і сам Господь у Києві на Хрещатику, поклавши під ноги сонце й місяць, вершитиме праведний суд, тому що саме під Хрещатиком б’ється, стримуване семигранними кришталевими сувоями, щоб не луснуло від страждань, серце всього світу, дзвін якого чути й тут, у Городилівських печерах, якщо прикласти вухо до землі й прислухатися, байдуже що він, Тарас, не потребував і прикладатися до землі, так йому калатало серце й дзвеніло в вухах, як у тій іншій схованці під час другої втечі з інтернату-дитбудинку, який примістили, порядком боротьби з релігією, в Городилівському манастирі, звідки вигнали всіх ченців, а тоді ше й зруйнували чернече кладовише поруч, потрошивши надгробні плити й повиривавши з могил хрести, — захід, що мав раз і назавжди покласти край розгулові потойбіччя, що однак ані трохи не допомогло, бо попри осквернення й посилені антирелігійні лекції серед школярів, колишнім манастирем, перетвореним войовничою атеїстичною владою на дитбудинок-інтернат, щоночі гуляли привиди, зі стін будівлі вискакувало щось, подібне до білої нехворощі, з підлоги стогнало й охало, від чого з дітьми ставалася гістерика, відбирало мову, а витриваліші, як Тарас і Павло, просто тікали, дарма що їх за кілька днів ловили й повертали назад, однак коли, попри суворі догани й посилений натиск на викорінення шкідливих місцевих забобонів, кілька дітей впали в транс і, згідно зі свідченням терміново викликаних із центру експертів, заговорили старогрецькою й арамейською мовами, дитбудинок-інтернат негайно виселили з манастиря, куди попервах пробували були зносити навколишнє сіно, що однак пріло й ставало отруйним, так що від нього дохла худоба, а це врешті-решт і призвело до того, що безглуздо зруйнований манастир перетворився на пустку, чи, як дехто твердив, на товчок для привидів, серед яких, згідно зі свідченнями очевидців, котрих за ширення злісних вигадок, що порочать державний лад, саджали на кілька діб до міліції, залякуючи соліднішими термінами ув’язнення за межами республіки, — особливою буйністю відзначалася червона потвора з тулубом таргана, увінчаного головою нещодавно прибулого зі старшобратнього центру слідчого КДБ Афанасьєва, особливо ретельного викривача українських буржуазних націоналістів, що загинув за нез’ясованих обставин неподалік від манастиря, на півдорозі від якого він, Тарас, тієї днини, як він разом із Павлом Котвицею втретє й востаннє тікав із дитбудинку, над ущелиною, біля якої вони тримали раду, на голодний шлунок, що надто нагадував про себе, вдихаючи запах торішнього гнилого листя й свіжої землі, угледів карликовий бузок, укритий дрібненькими квіточками, дарма що то був лише початок березня й навколо в западинах лежали клапті снігу, і, властиво, цей карликовий бузок, що його він, Тарас, обережно викопав голими руками, щоб забрати з собою цей кусник раю, виснуваний з-під землі у вигляді рожевого кушика, і схилив їх обох, перш ніж виявлять їхню чергову втечу, самим повернутися до дитбудинку й не наражати на тяганину до міліції Павлову бабу, тим більше, що їй уже погрожували Сибіром, якщо вона не облишить зманювати до себе онука, котрий, звісно, й без зманювань рвався до рідної баби, тягнучи за собою й Тараса, який тепер, викопуючи голими руками карликовий бузок, що своїми маленькими квіточками, наче проламав йому груди, раптом звірився Павлові, якому досі здавалося, що його молодший від нього на два роки приятель не має, особливо від нього, Павла, жодних таємниць, — мовляв, невдовзі перед своєю загибеллю батько Овсій повів його, восьмирічного хлопчину, до стіни під Замковою горою і, поклавши на землю польові квіти, назбирані по дорозі, пояснив, що під цією стіною розстріляли українських січових стрільців, учнів хустівської гімназії, які боролися за незалежність України, про що тепер не вільно й згадувати, оскільки згадують про це тільки бандити й контрреволюціонери, котрих треба винищувати, мов скажених псів, щоб вони не зруйнували єдиного й неділимого Радянського Союзу, — так от, хоча досі він, Тарас, старанно приховував від Павла свою причетність до цих бандитів, яких його батько Овсій вважав за лицарів чести, а приховував тому, що своєї причетности до розстріляних, доки він, Тарас, не угледів карликового бузка, який розв’язав йому уста, він не смів навіть йому, Павлові, зрадити, байдуже що він, Тарас, і зараз не годен пояснити, чому раніше він не смів, а тепер сміє, — так от, він, Тарас, як тільки трапляється нагода, а нагоду він навчився сам створювати, — це зовсім не тяжко, от нехай він, Павло, спробує! — зумівши обійти навіть Павлову пильність, вислизає з-під нагляду і трохи поплутавши сліди, аби його не вистежили, у чому він, Тарас, набув чималого досвіду, біжить під Замкову стіну, щоб покласти китицю польових квітів на честь загиблих, а заразом вшанувати пам’ять любленого понад усе на світі батька, який вшановував цих розстріляних, цим самим ніби заповівши, хоча Овсій про те й словом не обмовився, і йому, Тарасові, так чинити, — але, мовляв, відтепер, — і це він, Тарас, присягається оцим карликовим бузком, крізь який його батько наче подав йому вістку з потойбіччя, бо якби це був собі звичайний кущик бузку, хіба йому, Тарасові, водночас так боляче, й так солодко защеміло б усередині, коли він його угледів?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”