освітлений

Приклад 1:
— хоча, звісно, Цизьо справді любив товариство Позенка, який, — і цьому не заважала ні різниця поглядів, ні вдач, — після спільної подорожі Індійським океаном, залишивши своїх рідних і близьких, з дозволу ніби назагал рішучої, а тут раптом надто податливої Марини, котрій усі дивувалися, чому це вона терпить у, — нехай і двоповерховій та просторій, — хаті чужого чоловіка, якого ледве витримувала власна родина, — не розлучався з Цизьом чи то на ґрунті спільних, не зрозумілих для невтаємничених, зацікавлень, що, як ніколи доти, відкрили Позенкові Цизьове серце, чи то, як дехто пускав торохту, завдяки Позенковій перед Цизьом важкій, дарма що ніхто до ладу не знав, якій саме, провині), котра містилася, як то сам Позенко одного разу трохи натякнув був Хомі Щупакові, не стільки в самому факті, що він, Позенко, своїми балачками намовив Цизя на ту, як про людське око, фатальну морську подорож, як радше в тій просто таки нестерпній для Позенкового сумління пригадці, що, властиво, він, Позенко, тоді серед Індійського океану своїм недоречним криком спричинився до Цизьового паралічу, бо коли він, Позенко, не дочекавшися, поки Цизьо повернеться, видибав на палубу і в першу мить, не добравши, що й до чого (а воно й важко було Добрати, тому що в каюту, звідки щойно вийшов Позенко, світило сонце, а коли він ступив на палубу, по дорозі лише коротко на одну, Другу склянку не надто міцної, однак конечної для підтримки оганізму, мішанини навідавшися до бару, де розливав напої, сам їх Рихтуючи, Олекса Лебідь, з яким Позенко, замість побалакати про Майбутню Олексину овечу ферму на Тасманії та про винятково Довгорунну породу овець, що на них Олекса збирав гроші, лише перекинувся кількома словами, кажучи, що він шукає Цизя, — то на всьому морському просторі запала глупа ніч, і саме тоді він, Позенко, й побачив те, чого аж ніяк не очікував побачити), побачив, як просто на нього суне повним ходом кількаповерхово освітлений «Джордж П’ятий», і ніхто на обох океанських теплоходах не помічає зіткнення, яке зараз станеться, — він, Позенко, показуючи пальцем на смертельну з’яву (він тоді й сам добрячого страху наївся), щосили крикнув Цизьові рятуватися, хоча рятуватися було нікуди, бо за такого зіткнення, ніхто з них не встиг би добігти не те що до рятувальних човнів, а й до Гумових кругів чи надувних куфайок у скринях поблизу лежаків, і від його, Позенкового, крику Цизьо заточився, заламуючися знизу, а коли Позенко, зорієнтувавшися, що він, не хотячи, накоїв, рвонув Цизя, — чи радше важкий безкостий мішок, на який перетворився Цизьо, — рвонув Цизя до себе, аби той не вивалився за борт при наглому крені корабля, попри те, що досі не помічалося жодної хитавиці, від котрої тепер Позенко ледве тримався на ногах, то щойно тоді він і постеріг: з лівого боку, там, де тільки но височів унизаний вогнями з люків і палуб сталевий, незвично стрімкий, ніс «Джорджа П’ятого», виструмувала з бузкового вогню, поцяткованого жовтками, жива спіраль, на очах Позенка дедалі грубшими кільцями вкладаючися в кулястий, а заразом і видовжений іскристими міхами блакитний вхід, який (як то надто пізно зміркував Позенко, наставившися, що той вхід міститься зовсім деінде, а не просто перед його носом, чого Позенко аж ніяк не очікував, хоч і пам’ятав, що загинулі континенти перебувають у постійному русі, і вхід до них може прочинитися в будь-якому місці земної кулі, як це тепер і сталося, коли він не збагнув, що бузковий вогонь перед ним…) і був тим шуканим входом до загинулих, однак, як знищений дзвін Лаври в Позенковій пам’яті, стало присутніх континентів, куди, як це Позенко останнім часом дедалі більше впевнювався, мусів помандрувати його старший син, єдиний, хто, крім нього, батька, а тепер, Цизя, знав про їхнє існування, і куди й Цизьо заносив був уже ногу, якби його звідти ґвалтовно не вирвав Позенків крик, який і спричинив Цизів параліч, бо від того, що Позенко так нагло крикнув, замість тихцем ступити у Цизів слід, — кулястий, переливний вхід, наче тяжко поранений організм, спалахнув непроникненною з суцільних магмових щитів, які щосекунди напливали один на одного, потовщуючи непроник- ненність, — спалахнув вогняною кулею, що два рази надиво пружно підскочила на палубі, магнієвою відногою лизнувши Цизьові лівий бік, перш ніж за третім, рвучкішим підскоком, змінивши під прямим кутом напрям, перевалитися за борт і без найменшого шереху чи сплеску щезнути в океані, а на тому місці, де вона щезла, поширилася поцяткована короткими сизавими спала хами олійна пляма, єдина видима розпізнавальна позначка присутности загиблих континентів, як це колись на уроці географії нетямущим школярам пояснював Яків Лемішка, уточнюючи, що на воді такі негорющі олійні плями з’являються лише там, де проходить шов теперішнього світу з загиблими колись, а водночас в сусідній площині вічно присутніми, хоч і рідко зауважуваними, континентами, прабатьківщиною людства, рятівним засіком духу, що перемістився внаслідок давніх катаклізмів до ущільненішого виміру, цим самим набувши властивости вільно пересуватися на перший-ліпший пункт земної кулі, бо ці рухомі континенти завдяки додатковим, ще мало дослідженим, вигинам матерії, існують і на суходолі, і серед океанів, не ототожнюючися ні з видимою землею, ні з водою, а проникаючи крізь них, як світло чи як звук велетенського лаврського дзвону, і лише на зрізах видимого й невидимого світів, — і то не завжди, — викидаючи для тих, хто ладен ступити на інший берег, як рятівний прапорець у бурю, замість стартового майданчика, більшу або меншу негорющу олійну пляму, котра, самозрозуміла річ, як це Позенко на власні очі переконався, не має нічого спільного з нафтою, що тепер, коли стало затісно на земній кулі, дедалі частіше витікає з пошкоджених кораблів чи морських бурінь, занечищуючи моря й океани, бо та негорюща, подібна до олійної пляма, де розчинилася вогняна куля, лише сигналізує, що поблизу проходять загиблі континенти, витискаючи на поверхню незчисленні табуни риби, байдуже, що згодом про цю нібито олійну пляму в Індійському океані (нема ради, кожен міряє світ лише своїм досвідом) Позенко сам вичитував з часописів і журналів, мовляв, то звичайнісінька нафта (хоч не відомо, як це в нафті могли плавати табуни риби, не видохши, що мимоволі мусіло б кожного неупередженого чоловіка навести на думку, що та нафта, може, зовсім і не нафта) з невдовзі перед тим розламаного в бурю японського танкера, адже ту ніби олійну пляму, в якій відбилася вся галактика (Позенко мав тоді враження, наче серед океану витяли отвір у всесвіт), Позенко зауважив тієї миті, як на воді розчинилася вогняна куля, так безглуздо проґавлений вхід до загиблих континентів, що його він, Позенко, не впізнав, попри те, що досі був певен, ніби одразу, навіть помацки, пізнає, — але ймовірно, так уже людині уділено, що вона пізнає далеке і безпомічно сліпне перед найближчим, — чому, оввною мірою, хоч і як то було сумно самому визнати, сприяли і його власні, Позенкові, розрахунки та діяграми, за котрими цей надто рухомий вхід мав перебувати деінде, за тисячі кілометрів, а зовсім не в Індійському океані, — переконання, яке й завадило Позенкові одразу зорієнтуватися й чимдуж поспішити за Цизьом, замість ґвалтовно виривати назад свого приятеля з так негадано для них обох навстіж прочиненого входу до загиблих континентів, про котрі він, Позенко, ше десятилітнім хлопчиком під час уроку географії вперше почув від Якова Онуфрійовича Лемішки. Властиво, Позенкові запам’яталися ці розповіді переважно тому, шо невдовзі по цих оповідках Лемішку заарештували, щоправда, дещо запізнено, бож таких, як він, повиарештовувапи ще в двадцятих і тридцятих роках, встановивши принагідно, шо Лемішка десь у двадцятих роках відсиджував на Соловках за петлюрівшину, завдяки непрощенному, зовсім випадковому недоглядові вирвавшися на куцу волю, а й ніби тепер, коли так блискуче завершувалася вправно керована батечком народів колективізація українського села (з його сірим, у глибині єства вічно мазепинським, а тому й придатним пише на безсловесне винищення бидлом, котре мала доконати колективізація), супроводжувана посиленим висаджуванням у повітря мракобісних церков, він, Лемішка, приналежний, як це трохи запізнено, однак безпомилково, встановило всевидюще око партії, до давно розгромленої антирадянської Спілки Визволення України, готував збройне повстання, щоб відірвати все ще ніяк не достріляну, хоч стріляли її хто тільки хотів, ворохобницьку Україну від пазуристої матінки Росії, і тому, прикидаючися божевільним задля конспірації, навіть на уроках географії агітував школярів за якісь ближче не відомі, загиблі (а цим самим автоматично контрреволюційні та ше й напевно куркульсько-самостійницькі) континенти, для замилювання очей (але марні всі буржуазні хитрощі ошукати непомильну всевидющу радянську владу!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Для      === 2,1sina πϕϕλ голов- ний максимум охоплює всю область екр а- на, тобто екран освітлений рівномі рно. При збіль шенні ширини щілини ( )λ>a дифракційні смуги стають вужчими, а чис- ло мінімумів ϕλ sinak = зростає.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
бажання бути щасливими — нам заважає… 34 багато є знаків у кінці дороги багато є знаків про кінець дороги а кінець дороги там де ви стоїте… невидиме багатство більше за видиме життя безмежне — тому й коротке з* велика гора — маленька квітка… сніг покриває і гору і квітку… ми не знаємо коли метелик ночі сідає ми не знаємо коли метелик ночі відлітає ніч занадто темна — часом темніша за день… часом із синього пір’я часом з червоного пір’я часу прозорі високі хвилі а плескоту і не чути… 36 високого гостя не можна зустріти — бо ним неможливо стати… коли велике віддаляється на березі піщинки видко західний берег добре освітлений нагадує східний мало освітлений, західний берег мало освітлений нагадує східний якого нема… блакитні речі не золоті золоті речі не блакитні — тому одні без інших існувати не можуть в таблиці шовку темно-зелений колір дещо грубий а жовтий шелестить занадто а чорний дружить з усіма… і тільки синій… (ой який глибокий!) таж недаремне кіт за ним спостерігає… клітка просторів блиском чарує мов келих вина червоного увечері на балконі… 38 без чинників і супутників нескромний у відкриттях я давно переріс своє покликання… самотина розкішних палаців ніби рівнина і вечір — ні лівої руки ні правої… яблуко як великий тягар машкари я скинув і тигр полишив клітку — звичайна пригода перед тим як заснути у великій темряві бо правди ніколи не вимовиш… закоротка хвилина людини у клітці і хор за лаштунками не чекає — виводить псалом квіток над руїнами… 40 садок білів розметавши піну рожевими лапами… кремові дівчата світились крильцями в цятках роси… та минулись бажання і став я світлом і ніч мене уподобала: змінилися смуги звіра і помінялося місце звіра… червоні сосни — блакитний крик моря… розплющені очі — білий пісок не знаходжу того що шукаю… пісок і пісок — гра із самим собою… розкинувши руки море приносить мушлю — мій звір приміряє сон розчісує жовту бороду розкинувши руки: сон… 42 здійснивши в провині світ скромного хлопця — скоряюсь угадуючи наближення духу в порожньому світі що його посланець передбачив… батько і і чарівникова рука росте радістю квітки… тая лише гість бо течія де ангел з блакитними очима зненацька глибока… злизує мертвого берег без всякого умислу… доточує шати блакитні… на русяве волосся по вільсі спадає темний листок… стародавня кармінова бабка із віялом вітру спиняє колесо… 44 Ж ОВТИЙ стілець осені… В колоніях квітів натирають мозаїку… заснуле вогнище горілиць… молитва каменя іскриться… замислені сліди крові… ти можеш робити це або не робити Божий храм всюди ти можеш рушати в дорогу чи ні — Божий храм всюди ти можеш забути або й не знав ніколи ти можеш згадати своє незнання — Божий храм всюди!
— Тютюнник Григорій, “Вир”