Приклад 1:
Васильєвський острів, Ермітаж і Російський музей, Зимова канавка, остання квартира Пушкіна і місце дуелі на Чорній річці, Царське Село і Павловськ, Петербург Некрасова й Достоєвського, прогулянки білими ночами (це було у травні — червні) примарною містерією міста, коли «одна заря сменить другую спешит, дав ночи полчаса»… Такий поетичний, побачений очима юної матері Петербург лишився у моїй свідомості на все життя, якийсь «автономний», не підвладний пізнішим втручанням літературних і нелітературних вражень. Пам’ятаю, десь у 60-х я мала розмову з Євгеном Сверстюком, який щойно тоді побував у Ленінграді — і побачив його очима Шевченкового «Сну» — казенним, «аракчеєвським», бездушно офіціозним, під егідою «Первого» і «Второй»… «Мого» Петербурга він не побачив, наші сприйняття якось не накладалися одне на одне і навзаєм відштовхнулися.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”
Приклад 2:
Ми відбивались у великому настінному дзеркалі (острів Мурано, початок XVII ст. ), де я, розплющивши очі, побачила себе із закинутою назад головою та розведеними назустріч Респондентові ногами.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”
Приклад 3:
Вони були на мотоциклах, зовсім ще підлітки, двома-трьома роками старші від Ади, безвусі й гострі, мов ножі, у чорних шкірах і бойових шоломах з драконячими окулярами, вони хвацько загальмували коло дівчат з липкими від черешень губами і нетерпляче привіталися; тож сталося так, що двоє з них узяли дівчат на свої мотоцикли, а третій самотньо летів попереду, ніби вказуючи шлях до райського саду, вони мали з собою магнітофон, який тут-таки заспівав «Riders On The Storm» голосом Джіма Моррісона, і тоді справді впала стрімка і тепла червнева буря — такі трапля ються в неділю по обіді; Ада ледь-ледь боялась, але дощ уперіщив так самозакохано, що їй лишалося тільки поривніше втискатись у тверду шкіряну спину здичавілого ангела перед собою, до того ж їй так настобісіло бути вічною доглядачкою при матері, що вона погоджувалась на все, і коли «Riders On The Storm» закінчилися, то вмить минулась і злива, знову запахло сонцем, вони збочили до лісу (Джім Моррісон почи нав «Waiting For The Sun»), «гарлеї» були чудові, вони рвалися над бездоріжжям, підвладні вже якимось новим вимірам; там був цілий острів сухого моху, і там нарешті вони спинилися, і там лягли, і кожен із трьох побував з кожною, і Джім Моррісон відспівав їм усім «The End», а до черешневих плям додалося кілька нових, і так воно сталося. Перебуваючи згодом у монастирі, Ада розвинула в собі рідкісну здатність до любовного мріяння.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”
