опісля

Приклад 1:
Серед слідів цього минулого Стах зауважив кілька ясно-синіх плям, безумовно, чорничного атраменту, посаджених недосвідченим перепису­ вачем книг фра Мікеліно під час роботи над опісля канонізо­ ваним текстом Якопоне да Тоді «Stabat Mater» — юний монашок, можливо, дуже хвилювався, вперше вмочивши обважніле, наче добрий спис, перо у густо-синю безодню каламаря; тут же — кілька плям брунатного кольору, що з рівним успіхом могли бути як кров’ю з носа вічно хворого бібліотекаря фра Амадео (XV ст. ), так і необачно розхлюпа­ ними рештками пресолодкої мальвазії, котрою любив позловживати абат Бенедетто, сидячи над доброю книгою або філософуючи в товаристві одразу трьох видатних бого­ мазів — Тіціяна Вечелліо, званого Тіціяном, Якопо Робусті, званого Тінторетто, і ДоменікосаТеотокопулоса, званого Ель Ґреко.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 2:
Тож коли тітка показала пальцем на алма-атинський оболок, вона, сама того не знаючи (хоч це й виглядало, наче тітка, піднісши угору вказівний палець, зірвала з нього, Сороки, на секунду всю плоть і тому досконало й орієнтується в його душевному стані, байдуже, що він, Сорока, навіть найліпшому приятелеві не прохопився б про всі ті речі жодним натяком, а вже тітці й поготів, що…), ніби чарівною паличкою діткнулася найнезахищенішого місця в його, Сороки, єстві, магнієвою стрічкою видобувши з пам’яті той зовсім інший оболок із його дитинства, коли він, ще «Ложечка», їхав сам із батьком чи то в гості, чи то по бабу-повитуху, чи то забирати няньку Устину, яка час від часу зникала на село, звідки батько незмінно привозив її назад, оскільки без неї чомусь одразу ж вибував із ладу, на всі боки дошкульно розвалюючися порваними пружинами, доти ніби досить злагоджений родинний порядок і мир у хаті, на якому батькові, здається, найбільше залежало, — їхав однієї спекотної днини на вимощеному сіном старому возі, і це попри те, що ледве чи батько вибрався б на відвідини на такій задовгій, ніби стуленій із кількох возів докупи озії, та ще й сам правив би кіньми, що було мало ймовірне, тому що батько, як то не раз жартувала , натякаючи, ймовірно, на подію, про яку батько волів відмовчуватися, боявся й підійти до коня, дарма що він, Сорока, мав перед очима постать батька з віжками в руках, котрий випромінював певність і спокій, сидячи на полудрабку, далеко від нього, «Ложечки», що ніби подорожував у безмежжя й, лежачи на спині, дивився на небо, де висіла одна єдина хмарина, тільки не кругла, як яблуко, в Алма-Аті, а наче кількаярусний, посередині й на покришці кілька разів обвинений полозом баняк, котрий розростався, пускаючи у всіх напрямках саджанці, які миттю оберталися на ще грубезніші гофровані казани, обгорнені кодолою з суцільного гадюччя, що від нього йому, «Ложечці», защеміло серце і його всього охопила якась зовсім особлива чи то млість, чи то передчуття наближення чогось, чого досі не існувало, скільки світу, — а заразом і страху, тільки не перед грозою, що невідомо й звідки, облягла небо, а перед тими двома двигтющими баняками-оболоками, які містили для нього, «Ложечки», вістку, що ніби вже от-от доходила до його тями і що він її, попри внутрішню напругу, так і не спромігся відчитати, і то зовсім не з тієї причини, що йому натоді бракувало належного віку й досвіду, а виключно тому (бож це він, «Ложечка», чув кожною клітиною, хоч і не подужав цьому зарадити), що він, — як це не раз ставалося опісля з дуже прикрими для нього, Сороки, наслідниками, — якось не туди думав. Тобто, він скеровував думку у зовсім правильному напрямку, і все ніби йшло гаразд, тільки перед самою ціллю думка зісковзувала набік, замість розколоти ніби вимащене непроникненною олією ядро, де містилася для нього, Сороки, може, найважливіша за все його життя вістка, дарма що він, Сорока, — звісно, не тоді серед степу на возі, а значно пізніше, — майже цілковито впевнився, що та вістка несла в собі частку вищої правди, якою його, Сороку, поманило було небо, — частку тієї правди, котра з однаковою осяйністю відкривається, як маляті, так і переобтяженій, — здебільшого зайвим, ато й шкідливим життєвим досвідом людині, а що він, «Ложечка», тієї вістки-правди, попри межове внутрішнє зусилля таки не розчовпав, сталося на тій єдиній підставі, що якимось корінцем своєї істоти, глибшим за всі найпотаємніші глибини його єства й незалежним від його волі, він, Сорока, тоді ще «Ложечка», побоявся ту правду збагнути, і тому його подальше існування й поторохкотіло зовсім іншим путівцем, хоч і не відбігло пуповинної пов’язаности з хмарами, — висновок, що його він, Сорока, дійшов десятиліттями перегодя десь аж тридцятого року, коли він, Сорока, кілька днів перебував у Власа Сиротинського в Одесі.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
Конфуцій настійно рекомендував верхам спершу нагодувати народ, а вже потім від нього чогось вимагати, спочатку просвітити його, й лише опісля карати за правопорушення: «Не навчити, і все ж покарати — це аморально, злочинно» (Луньюй, XV). Разом із тим він не збирався цілком звільнити народ від обов’язків перед державою, а лише ратував за помірний визиск низів, вважав мудрим і справедливим того володаря, який «примушує народ працювати лише в призначений час» (Луньюй, І, 5).
— Невідомий автор, “003 %91%92%8E%90 %9F %91%92%80%90%8E%84%80%82%8D%9C%8E%83%8E %91%95%8E%84%93 %8E.%8F. %8A%E0%A8%A6%A0%Ad %A2%E1%Ec%Aa%A8%A9 %8A%A8 %A2 %8B%A8%A1 %A4%Ec, 2002. 592 %E1. Isbn 966 06 0245 6”