Приклад 1:
Властиво, він тоді навіть не так щоб і засперечався, хоча Семен Чирва його, Богдана, досить таки дратував того вечора нескінченними оповідками про своїх дідів, а наче подумав не в той бік, і з того все й почалося, бож саме того вечора він, Богдан, уперше позаздрив (звісно, тоді він ще гадав, ніби то не заздрість, а звичайнісіньке роздратування, яке його без жодної причини стало опадати останнім часом, але то, мабуть, була таки заздрість, тільки він, Богдан, не впізнав справжньої її природи, замаскованої під поганий настрій), позаздрив Семенові Чирві, сам дивуючися, що з ним діється, оскільки його пойняло гостре відчуття, ніби то не він, а щось у ньому, незалежне від його єства, хоча воно в ньому й з’явилося, позаздрило, лишивши уздовж усієї свідомости липкий отруйний слід, дарма що та заздрість, ще не цілком упізнана, однак не менш болюча, ніж тепер, по суті, якщо дивитися на речі без упередження, мало скидалося на справжню заздрість, що попервах його, Богдана, й завело в оману, оскільки він, Богдан, не позаздрив ані Семеновим віллам, ані яхтам, ані плавальним басейнам, обліпленим бронзовими бовдурами, виготовленими на спеціальне замовлення в маркованих мистців, ані Семеновому банковому конто, про висоту якого можна було здогадуватися з Чирвиних щорічних, пожертв, складених за рахунок податків на різні українські починання: видавництва, школи, народні доми й катедри українознавства, не позаздрив ані тому, що, прибувши до Америки з післявоєнних таборів переміщених осіб в Австрії, де Чирвині батьки чудом, за допомогою вигаданих біографій (декотрим і те не допомогло) та дещиці щастя уникли примусової репатріяції до червоної єдинонеділимної хребтотрощильні, Семен хутко пішов угору, дарма що перші два роки перебування на новому континенті йому, Семенові, разом з батьком, котрий з огляду на недостатнє знання англійської мови й вимагану додаткову перекваліфікацію в інженерському фахові не міг знайти відповідної праці, — довелося добряче попогарувати і на фабриці, і з відром та ганчіркою в нічних змінах попоприбирати різних страхувальних установ та банків, де Семен, хвицяючи підлоги, випрацьовував стратегію своїх подальших дій і плянів, довелося й поломити гори посуду в нічних барах, щоб якнайшвидше допомогти родині вилізти з боргів, куди усіх Чирвів загнала була хвороба матері та дві, одна за одною, операції сліпої кишки та нирки наймолодшого брата Бориса, — Семенові справді довелося звідати того життя, якого в його віці на відгодованому Заході рідко хто звідував (що, зрештою, пішло йому тільки на користь), ба більше, довелося стати на власні ноги, ще перш, ніж вдатися до більш-менш забезпеченого навчання, аби за якихось п’ятнадцять років наполегливої праці поповнити лави лікарів-скоробагатьків, хоча Семенові прибутки походили не так з лікарняної практики, як з біржових операцій, на які він мав винятково легку руку, залишаючися при тому непоганим, компанійським хлопцем, щоправда, рісочку захвалькуватим, як усі доробкевичі, — і от він, Богдан, не позаздрив ані Семеновим статкам, ані його життєвому успіхові, нічому з того, чому, властиво, випадало б позаздрити, дарма що така заздрість і купи не трималася, бо як можна було, лишаючися при повному розумі, чомусь подібному взагалі заздрити? — позаздрив Семеновим оповідкам, місцями вочевидь (що вдіяти, коли в людини, інколи навіть проти її волі, павичів хвіст міститься на язиці?)
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
Приклад 2:
Звісно, перегодя йому, Сороці, було невтямки, яким побитом розмова з випадковим чоловіком могла так вплинути на нього, попри те, що він, Сорока, ані не сп’янів настільки, аби не пам’ятати, що чинить, ані не відбіг глузду від гарячки й марень, щоб не відрізнити, де дійсне, а де уявне, і як це взагалі скоїлося, що він, Сорока, справді зняв зі штанів пасок, устромив голову у дбайливо злагоджений зашморг і повісився на дверях вокзальної вбиральні, що їх задом виламала та заблукана серед навколишнього шабашу українська селянка, переповнений сечовий міхур якої врятував йому, Сороці, життя, внаслідок чого він, Сорока, відмовився від подорожі на Україну, котру прислужники тьми приборкували штучним голодом, повернувся до Алма-Ати, тільки не до тітки, а до закутка, що його він, Сорока, винайняв у Рашіда Бодмаєва, узбека, якому він продав батьківський годинник, тікаючи від надто владної тітки, що місяцями пізніше, здибавши небожа на вулиці, замість закидати його докорами (а таке відхилення від тітчиної звичної поведінки мало означати, що й залізну вдачу часом долала самотність, і тітка мимоволі потяглася до несподівано віднайденого небожа, хоча спонтанного вияву почуттів він, Сорока, принаймні досі, не помічав у своєї родички, яка, врешті-решт теж була людиною, яку, бодай теоретично, вряди-годи мусіли опадати почуття й настрої, як і решту смертних, однак це ще не виключало й іншої можливости, а саме, що тітка вирішила йому, Сороці, показати вишу клясу примирливої поведінки і з цезарським розмахом, мовляв, ах ти ж, голопуцьку, знай наших! — унедійснити його, Сороки, хибне уявлення про неї, як про гієну, ладну лише перемивати кісточки власної одиначки, і цим, ясна річ, назавжди утерти йому, Сороці, носа, що їй, тітці, і вдалося, бож він, Сорока, тоді справді розчулився, байдуже, що пам’ятав із попереднього досвіду: тітка буває примирлива лише з розрахунку, коли вона чогось конче потребує, а це означає, що їй з якихось причин не вигідно остаточно поривати з небожем, до якого в ній, тітці, зрештою, завжди жевріла симпатія, доки він їй, самозрозуміла річ, не перечив, а що він, Сорока, тепер не лише не перечив, а й вочевидь зрадів, її побачивши, то вона, як досвідчений стратег, на лету оцінивши становище, перша й заговорила до нього і…), так наче між ними не заходило жодних сварок, кілька разів наполегливо повторила, аби він навідувався до них, бо Віка сумує без нього, хоч нічого й не каже, та й вона, тітка, воліє сталого партнера для гри в дамки, а тоді, глянувши на алма-атинське небо й націливши палець на єдину пухку хмарину вгорі, засміялася й мовила, що вона, тітка, на знак приязні дарує йому, Сороці, не якусь там цінну монету чи якийсь інший тлінний непотріб, що тільки розбещує людину, розвиваючи в ній ниці інстинкти власности, а отой світлий оболок у високості для споглядання, і від того, що вона, тітка, та сама залізна тітка, для якої, здавалося, природа існувала не більше, ніж зайві, назбирані звідусіль меблі в комунальному помешканні, а вже якісь там витребеньки на подобу мізерного оболока на небі й поготів, — від того, що вона, тітка, це вимовила, ніби водночас засвідчуючи, що вона не лише не гнівається, а й цією заувагою йому, Сороці, — ніби остаточно пересвідчившися, що нарешті й йому можна щось суттєвіше довірити, — уперше прохиляє завісу на досі цілком затінений, як друга половина місяця, бік своєї вдачі, про наявність якого він, Сорока, й не здогадувався, дарма що десь у найдальшому закутку свідомости він, Сорока, не виключав можливости, що протейно хитрюша тітка просто звинно шахує його, знаючи, на чому його, Сороку, найлегше заманити в пастку, — попри ці імовірні підводні рифи, тітчині слова глибоко запали йому в душу, сповнивши радістю, наче тітка відпустила йому всі гріхи, й та пухка хмарина на алма-атинському небі, яка невдовзі розтанула й яку йому, Сороці, майже з портосівською бравурою подарувала тітка, знаючи, як його схопити за живе (адже якби не та розмова з тіткою, він, Сорока, котрий натоді був у далеко не споглядальному настрої, ледве чи зауважив би ту хмарину і ледве чи відчув би той підземний поштовх у собі, котрий перегодя допоміг йому, якщо й не цілком вимаґлювати, однак значно знешкодити той глевтяк у своєму єстві, що почав був його, Сороку, знову поглинати), та хмарина назавжди лишилася йому в пам’яті; властиво, згодом саме ця хмарина, а не затягнена на цілу ніч гутірка вже в Харкові з Антоном Семиренком про людське життя й різні, незалежні від чоловіка випадковості взагалі, а про театр, Курбаса, «Березіль» і плянове винищування українського народу, зокрема, і наштовхнула його, Сороку, на думку заходитися біля праці про театральні вистави у Ватикані за Лева X, витворивши чи лише ожививши в ньому, Сороці, ту душевну фльору, яка не лише спонукала його заходитися біля розвідки про театр (це була тільки одна ланка в ланцюгу повільного самоусвідомлення й остаточного вибору), а й привела його, Сороку, до табору полонених у Беллярії, а тоді й у Ріміні.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
