оговтатися

Приклад 1:
Звісно, всі ці роздуми опали Цизя так зненацька, що він не встиг оговтатися (надто вже це сталося блискавично, та й де ж би він, Цизьо, міг здогадатися, шо саме тієї миті на нього чекає найбільше випробування? ), а тому й полетів сторчака туди, куди первісно, якби в нього знайшлося більше часу на розмірковування, й гадки не мав потрапити, бо поки кентавр не заговорив про нагальну потребу дитячого виховання, а у зв’язку з цим і про Україну та Мордовію, Цизьо навіть не уявляв, що в його серці зчиниться така буря, наслідком якої він, Цизьо, який після зустрічі на рівнику зі старчиком почав більше, ніж то йому хотілося б, оскільки доти він, Цизьо, ніколи не поповнював тічки страхопудів, почав боятися смерти (тоді на рівнику з ним дійсно трапилося те, чого раніше не траплялося: у ньому наче завалилася якась захисна перегородка, і Середину вхлюпнувся смердючою баюрою тваринний, непід- владний жодним гальмам страх, проти якого Цизьо марно боровся, вДаючися згодом, коли цей страх почав відбирати йому віддих, Навіть до лікарських консультацій, котрі, звісно, допомагали, як Мертвому кадило, оскільки Цизьо жодному лікареві не міг узнатися, що він хворобливо, чого з ним доти не траплялося, хоча Цизьові доводилося не раз заглядати смерті в очі, просто тратить тяму від самої думки про зустріч з тіточкою при косі), тепер, угледівши перед собою загибель, зовсім позбудеться страху перед нею, ба більше, відчує (і, може, заради однієї цієї миті й варто було віддати все життя), що він, Цизьо, мордований страхом смерти, нарешті вільний, яким він ніколи не бував, навіть у дитинстві, і в його середині, яка тепер могла б умістити всю світобудову, така широчінь відкрилася в ньому там, де щойно в тісному закамарку громадилася ущент захробачена туша липкого, давучкого страху, струмує радість, іскристіша від найпекучіших вітрів пустелі, від чого він, Цизьо, просто розчиниться в повітрі, перш ніж його поглине щойно висотана з океану, приплюснена згори, вогняна куля, що, безнастанно вируючи на подобу атомного вибуху, затулила собою обрій саме тоді, як у ній на Цизьових очах, як пилина в соняшному промені, розчинився зустрічний англійський пароплав, випаливши в Цизьовому мозку не пересторогу, а дивну, незрозумілу самому Цизьові, готовість, супроводжувану останнім викиненим прапорцем-сиґналом свідомости, що зараз слідом за пароплавом, про непоясненне зникнення якого в Індійському океані згодом сам Цизьо прочитає в газеті, жменькою попелу розвіється і його, Цизьове, тіло, звідки він з власної волі вийняв старчикове кресало і ще встиг передати кентаврові в надії, що той, навіть як навколо грубша матерія й розпадеться на атоми, врятується за допомогою своїх водяних родичів, бо й справді, ще заки в Цизя остаточно потьмарилося в голові, він встиг побачити (попри те, шо все це відбулося хутчій від удару блискавки, хоч, може, і в трохи іншій послідовності, як це закарбувала пам’ять), як Віктор Платонович єдиним скоком відгородив своїм тулубом (що, не виключене, лише завдяки достатній кількості вогнетривких генів і протистояв полум’ю), відгородив його, Цизя, від смертоносної опуки, котра от-от мала спопелити олюднену Божим подихом глину, якій надійшов час повертатися в твань, віддавши Всевишньому Всевишнє, і саме тоді, як Цизьо відчув: це кінець, кентавр махнув над головою Цизьовим свіжим, ще з краплинами крови, подарунком, який спалахнув у його жилавій руці бузковим смолоскипом, з котрого почали виструмовувати дедалі довші й грубші синьо-жовті прапори у соняшних зайчиках, і вогняна куля поволі (зрештою, не виключене, що то лише Цизьові здалося, ніби поволі, а насправді то не тривало й наймікроскопічнішої частки секунди) відступилася, запавши всередину й уподібнившися до вогняного полумиска, який на очах защербився, набираючи обрисів молодика-човна, а тоді в той молодик-човен з розгону й плигнув кентавр, вимахуючи смолоскипом, як зоряним веслом, і тієї ж миті не стало ні вогняної кулі, ні Віктора Платоновича, — подробиця, що Цизьо ще встиг закарбувати в пам’яті, перш ніж повалився, знепритомнівши, на руки Позенка, котрий відтоді аж до смерти (заснув і не прокинувся, на відміну від своїх хирлявих однолітків, вигодованих не на полтавських галушках, так і не звідавши ні хвороб, ні старечих немощів) не відступав від спаралізованого на лівий бік Цизя, навіть копи той згодом майже й виклигав від паралічу, — не відступав не тому, щоб, як дехто ширив поголоски, витлумачуючи по-своєму і Позенкову поведінку і його пояснення, які не трималися купи, — цією зайвою послужливістю бодай частково відспокутувати свою провину (адже Цизьо не був сам, як палець, на цьому світі, дякувати Богові, мав чоловік і віддану жінку і, попри навколишній для багатьох зайвий і згубний добробут та свої не абиякі статки, надиво нерозбешених, крім найменшої вредної Усті, дітей, а також при доброму здоров’ї старих батьків і зовсім вільно міг обійтися й без Позенкової опіки, — та й, зрештою, якої вже там від Позенка можна було очікувати опіки!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”