очевидність

Приклад 1:
), замість платити гроші до чужої скарбниці, давати їх на добродійні та ще й на патріотичні цілі, впольовуючи нараз аж двох зайців (так наче Цизьо був бездушною креатурою, яка молилася лише до Святого, Всемогутнього доляра, що вижер У людині місце Отця і Сина і святого Духа), — а тому що Цизьо, не виключене, завдяки тому невідчіпному відчуттю, що ніколи не вивітрювалося в нього: мовляв, він Цизьо, лише тимчасово з ласки старчика користується проминальними статками, — коли не цілком (дещо в людині з віком міняється, і на те нема ради), то бодай там, де йшлося про суттєве, залишився колишнім Цизьом, тим, хоч тепер уже й не моряком, однак усе тим Цизьом, яким він був, ще заки в його руки самі почали пливти багатства, що його Цизьо до глибокої старости (бо хоч йому й рано відняло лівий бік, жив він довго, втішаючися онуками й правнуками), попри всю очевидність, яка ніби спростовувала Цизьові внутрішні настанови, сприймав як щось не зовсім дійсне, тобто трохи й дійсне, лише безмежно від нього, Цизя, віддалене, — майже так віддалене, як і того ранку, коли Павло Кашуба вперше привів його, Цизя, до інженера Федуляка, котрий ТОДІ з перших слів приголомшив Микиту своїми розповідями про елеватори майбутнього, побудованими, чи як одразу ж спростував федуляк, вписаними в повітря лише за допомогою протилежних течій струму, видобуваними спеціальним Генератором-розпилювачем, елеватори, в яких зберігатиметься зерно і ліпше, і певніше, ніж у цегляних чи цементних, тому що вистачатиме увімкнути два зворотні струми, унапрямлювані електричною центрифугою, що її він, Федуляк, відповідно припасував до цього, і звичайнісіньке повітря, де в різні боки летітимуть пришвидшеними потоками атоми, перетвориться в найміцніше вмістилище для зерна, — оповідь, котра в першу мить, хоча Кашуба й підготував його до цього, і спантеличила, і вибавила Цизя, байдуже, що він, звісно, не показав виду, бож його батьки, заки перебратися до Ріо-де- Жанейро, ше сіяли серед викорчуваного пралісу пшеницю, і він, Цизьо, знав, як виглядають засіки, а тому й не годен був уявити, як це раптом тонни зерна, ні сіло, ні впало висітимуть у повітрі в обтічних, як велетенські рибні міхурі, прозорих зерносховищах, і чому інженер Федуляк, який так тверезо говорив про інші речі, бувши, як згодом Цизьо не раз пересвідчувався, не лише тямущим, а й винятково спритним ділком, що обома ногами стоїть у дійсності, бож самі прибутки не залітали до кишені, — і Федуляк не полював на журавлів у небі, віддаючи беззастережну перевагу синиці в руці, — чому цей самий Федуляк витрачав стільки енергії на вимальовування перед незнайомим Цизьом примарних елеваторів майбутнього, аж у Цизьові ще тоді ворухнувся сумнів, чи не гніздиться, бува, в кожній людині щось таке, що їй не належить, як кресало старчика в його власних грудях, хоча цей сумнів одразу ж затемнив собою інший, не менш настирливий здогад, а саме: чи не треба Федулякові оповідки про елеватори майбутнього сприймати не надто дослівно, — бо ануж на них інженер (трохи незвично, але Кожен має свій особистий підхід до людини) перевіряв вдачу чи умовну реакцію своїх клієнтів, знайомих і боржників? — припущення, яке згодом хоч і не підтвердилося (і то не виключене, тому що Цизьо, попри інженерову готовість, чомусь ніколи доладу не міг з Федуляком на цю тему розговоритися навіть тоді, як вони згодом уже ближче запізнали один одного, і припущення так і лишилося припущенням), однак ще за першої зустрічі так розпорошило Цизьову увагу, що копи Федуляк, скінчивши гутірку про елеватори майбутнього, без жодного переходу (так бодай Цизьові здалося), ніби продовжуючи попереднє, попросив Цизя докладно викласти, за яких обставин він, Цизьо, відбіг грошей і паперів, Цизьо раптом зі здивуванням встановив, що з усіх своїх карнавальних походеньок він нічого не годен зв’язати докупи, бо, властиво, єдине, що він чітко пам’ятав, зводилося до спогаду, як Павло Кашуба познайомив його, Цизя, з двома грубезними, розцяцькованими струсевими білими перами й кольоровими брязкальцями муринками, з якими вони, тобто Цизьо й Павло, нібито й вирушили на карнавал, — карнавал, якого Цизьо ніколи не любив, хоча й охоче розважався, не цураючися веселощів, — не любив тому, що після карнавального гульбища Цизьо незмінно хворував, впадаючи в депресію, з котрої він дедалі важче видибував попри те, що на ці чорні ями в свідомості нібито й не існувало якихось поважних причин, — і якби не Павло Кашуба, з яким він, Цизьо, давно не бачився, то він, Цизьо, ніколи не дався б на підмову вже хоча б тому, шо копи він з Павлом у супроводі шедро розцяцькованих церер вийшов на увогньовану вулицю, де вже шаліло все Ріо, перше, шо вгледів Цизьо на підвищеному дерев’яному майданчику серед квітів і напівголих найрізноманітніших відтінків красунь, — був Віктор Платонович Кентавр, котрого Цизьо зі зрозумілих причин найменше волів би перед очима, а це, звісно, одразу ж і зіпсувало йому настрій, спонукавши його, попри всі численні стійкі настанови, відрухово шарпонутися в інший бік й очманіло податися туди, куди його тягпи муринки і де, не виключене, хоча з цілковитою певністю Цизьо не міг би цього твердити, він і відбіг грошей, і паперів, одержимий єдиним бажанням, яке червоними сигнальними квачами притлумлювало решту помислів, позбавивши Цизя належної пильности й здатности тверезо думати, — бажанням триматися якомога далі від людини-коня, що, не виключене (як про подібні випадки ще вряди-годи розповідали старі матроси), не знати, за які кривди чи просто з навісного розуму переслідував Цизя, щоб, як тоді в бурю серед океану, тепер на суходолі спричинити своїми непогамованими вибриками страшний землетрус, цим самим викликавши в Цизя новий напад малярії, — роздуми, про які, самозрозуміла річ, Павло Кашуба й не здогадувався, а тому його так і вразила невмотивована.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”