Словник Української Мови
Буква
1. Дія за значенням дієслова “обрамляти”; надання чому-небудь завершеної, цілісної форми, вигляду, оточуючи, обмежуючи чимось.
2. Те, що обрамляє щось; предмети або елементи, що оточують, облямовують щось, створюючи візуальну або композиційну межу (наприклад, рама для картини, візерунок по краю).
3. Переносно: сукупність умов, обставин, явищ, що оточують певну подію, факт або явище, надаючи їм певного тлумачення або емоційного забарвлення.
Приклад 1:
Щоб відповісти на запитання, яке з цих визначень історії Стародавнього Сходу найбільш вдале, потрібно розглянути ретроспективу та сучасний стан її методологічного обрамлення. У ХУІІІ—XIX ст.
— Невідомий автор, “003 %91%92%8E%90 %9F %91%92%80%90%8E%84%80%82%8D%9C%8E%83%8E %91%95%8E%84%93 %8E.%8F. %8A%E0%A8%A6%A0%Ad %A2%E1%Ec%Aa%A8%A9 %8A%A8 %A2 %8B%A8%A1 %A4%Ec, 2002. 592 %E1. Isbn 966 06 0245 6”
Приклад 2:
Невольнича муза ~208 хто не докохав ілюзій недописав на воді недоцілив ворога 6 вся ти вміщаєшся у траурній рамці як у свічаді ось очі вагітні двійнятами сонць незбагненний молодик усміху сяють уповні перса руки опечалені тисячолітнім жестом священне калинове лоно вся ти разом з піснею про дерево життя з левадами солом’яного дажбога з босим табуном ясиру по сталевих спіралях естакад з душею в дорозі до поколінь під терплячими стопами ніженькидвседержителі вовтузиться ще теплий клубок землі забинтований у бетон втомлений болем гори розпукою тріщини рубцем рудого русла дурманом смогу Дванадцята сумна книжка 209~віки старіють опірюється стріла вмирає вмочений в їдь наконечник знайдено цілюще зілля заворожено кров але до пори глечик холодна злість урану згірдливо зносить траву і мурах побіч себе загледівшись у траурне обрамлення як у свічадо пам’ятай про це завжди в зіянні цівки ти молода ціль 7 сопух липневих лопухів виколисує на листкові Боже дитя грому живиця землі закорковує вузлуваті вени дерев у трясовині крон в’язне важкий вітер навіки кануло птаство І. Калинець. Невольнича муза ~210 аванпости хмар знаходять мене єдиного під сонцем передчуття живить вогнистими тільцями жили вдаряє з темних нір пам’яті прадух опришківських зворів в дорозі до червоного півня ослизає каміння заноситься на бунт в очах на замашистий зигзаг посміху тужавіє перун п’ястука тільки миротворча твоя далекість враз відхлинула люта кров згасаю легенькими сльозами отак завжди опустошаєш мене приречуєш на безцільність соромно дивитися в очі паперу відчиняти Кобзар лячно моя дзвенислава тихне Дванадцята сумна книжка 211~ÎÄÍÈÌ ÏÎÄÈÕÎÌ О,нежурисязатіло.
— Андрухович Софія, “Фелікс Австрія”