нищечком

Приклад 1:
Гляди ж, сьогодні щоб убрався, Щоб нищечком відсіль укрався, Мене удруге не дождись”. Еней піджав хвіст мов собака, Мов Каїн затрусивсь увесь; Із носа потекла кабака: Уже він знав, який Зевес.
— Самчук Улас, “Марія”

Приклад 2:
Перебігають люди, оглядаючись боязко, часом сходяться малими гуртами і нищечком, шпарко перемовляються по кілька слів, потім знов розходяться. Mipіам повагом переходить майдан.
— Невідомий автор, “Ukrayinka Liesia”

Приклад 3:
позицiю sexy lady, з якої потiк часу невблаганно її вимиває, виштовхує в спину, хоч як вона глушить себе роботою, аби цього не помi‑чати, — розмахуючи вiчною цигаркою, як панотець кадилом, життєрадiсно верещить, що обожнює, просто обожнює вiзити до гiнеколога — щоразу кiнчає в крiслi, i слухачi посмiюються, вiдлунням її запалу, здорово, молодець, вона класна, Елен, кльова чувiха, як сказав би той чоловiк, — може, тiльки тро‑ошечки задокладно оповiдає про себе: про те, як спiзнювалась на лекцiю, а авто не заводилась, i як мусила вискакувати на вулицю й голосувати, нi‑нi, навiть спiдницi не задирала, i який милий попався бiзнесмен за кермом, i що вона йому сказала, i як вони обмiнялись вiзитками, — весь цей шлак, який вечорами спускається в родинi, бо це там ми, дiвоньки, оповiдаємо, в любовно‑чуло зверненi до нас лиця, що трапилося за день, а чужим — чужим треба вмiти таке накручувати, аби їх не знудити, треба вмiти завинути весь той послiд, як цукерка, в сухозлотяний фантик гумористичної новелетки, пошарудiти ним знадливо — глядь, i проковтнули, i вважається, буцiм повеселила публiку, — тут Елен трошки пробуксовує, тут усе‑таки митцем, чи, як сказала б дiаспора, мисткинею, треба бути, але поза тим — поза тим тримається пречудово, бурхливо й темпераментно витанцьовуючи на вiдкритiй платформi поїзда, котрий мчить її по колiї до межової риси того дня, в якому нарештi — осяде, зсутулиться, погасне, нiби викрутять iз неї остаточно безужитковi лампочки, i, може, також зачастить до психоаналiтика, як шiстдесятилiтня Катi з сусiднього вiддiлу, котру рiк як покинув чоловiк, i тепер її жодним способом не випхати на пенсiю, а може, нищечком спиватиметься в себе в домi, займатиметься медитацiєю або заведе пса — самозрозумiло, породистого. I є ще Алекс, пiдстаркуватий сербський поет, що роками валасається по свiтi, перебираючись з унiверситету в унiверситет, про себе вiн з гiднiстю каже: “Я — югослав”, начебто в такий спосiб, як Божим словом, скасовує вiйну i все, що прийшло разом з нею, його манера починати розмову — “От коли я був у Японiї…,” “Коли я виступав на конференцiї в Прадо, i кардинал був запрошений…,” “Коли я жив у Лондонi, в околицi, менi там надали цiлу вiллу…” — до смiшного нагадує похваляння колишнiх “виїздних” совкiв перед заздро пригнiченою аудиторiєю свiдомих того, що самим їм повiк‑вiку “туди” не вирватись, проте Алекс не чує себе збоку, як i взагалi нiчого збоку не бачить i не чує, цiлковито поглинутий безугавно виголошуваним ентузiастичним панегiриком самому собi, — своїм книжкам, перекладеним англiйською, iспанською, китайською, альфа‑центаврiвською, своїм iнтерв’ю й публiкацiям у таких‑то виданнях пiд таким‑то роком, тим, скiльки йому платить за сторiнку “TheаWorld” i скiльки обiцяє платити “NewаYorker”, — цей монолог у ньому, вiдай, не припиняється нi на мить i вiд часу до часу сягає точки, на якiй виникає потреба в парi вух, — тодi Алекс телефонує, i заїздить по неї своєю “Тойотою” (щоразу незмiнно згадуючи, що вдома, в Бєлградi, мав “Мерседес”), i вони їдуть куди‑небудь на дрiнка, два слов’янськi поети в чужiй країнi, ая, i нехай житом‑пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навiки од Атлантики до Пасiфiку слав’янськая земля, спати з ним вона не збирається, та й надто вiн захоплений власним усним життєписом, щоб як слiд до неї взятися, але вiршi його, котрих наволiк їй скiльки стало рук, у тому числi в китайських перекладах, таки небездарнi, — здебiльшого, правда, все ж “снепшоти”, подорожнi замальовки, снiданок туриста, проте сливе в кожному сюд‑туд та й проблимне живий рядок, i вже нiби, глядь, i цiлий вiрш стулився докупи: рiдкувато, але iскрить, i одного вечора вона питається в Алекса, а як же вiн дає собi раду з мовою, — роками лиш од дружини й чуючи сербську, чи не вiдчуває обмiлiння запасiв, — i вперше бачить на його обличчi понуро навовкулачений вираз: є таке дiло, визнає неохоче, нiби змушений звiрятися зi старанно укритого фiзичного ганджу, — тим‑то й згодився на працю в емiграцiйнiй газетi, — ага, це приблизно так, якби вона пiдрядилась поправляти мову в нью‑йоркськiй “Свободi”: Дня f1‑го серпня 1994 року на заклик Всевишнього Творця неба i землi вiдiйшла у Всесвiт (у Всесвiт!
— Невідомий автор, “Oksana Polovi Doslidzhennya Z Ukrayinskogo Seksu”

Приклад 4:
На пам’ять 7 мая 1857 року Не на Вкраїні, а далеко, Аж за Уралом, за Елеком[508], Старий недобиток варнак Мені розказував отак Про сю криницю москалеву, А я, сумуючи, списав, Та рифму нищечком додав, Та невеличку і дешеву (Звичайне, крадене) зобгав Тобі поему на спомини, Мій друже щирий, мій єдиний! I Після великої зими, За Катерини за цариці, Москаль ту викопав криницю; А як він викопав, то ми Оце й розкажемо в пригоді, А ви записуйте, не шкодить Такую річ і записать.
— Невідомий автор, “Haidamaky Vyd 2011”

Приклад 5:
Тiльки що зiрочки засяли у бога милосердного на небесах, тiльки що розсвiтилися, та й то не зовсiм ясно, а неначе скрiзь серпанок… Соловейко стих бiля своєї самочки, щоб виспалась хорошенько, не жахаючись; вiтерець заснув, i гiлочки по садкам, дрiмаючи, ледве-ледве колишуться; тiльки й чути, що через греблю на лотоках водиця цiдиться i, мов хто нищечком казку каже, що так i дрiмається, а то усюди тихесенько… Аж ось — недовго: зiрочка покотилась… далi друга… третя — i поховались у синьому небi, мов у море канули; а прощаючись з землею, трошки сплакнули… от вiд їх слiзоньок пала роса на землю. Канула її крапелька, зашелестiла у аерi — i прокинувся вiтерець та й поколихав тихенько гiлочки по садкам та по лiскам… От i попрокидались птичi самочки, лупнули очицями, зацмокали носиками… тут зараз їх самчики, що бiля них дрiмали, попробуркувались i з радощiв, — що настає вп’ять божий день i вони будуть з своїми самочками лiтати, гратись, любитись i що, може, яка i яєчко знесе, — з таких-то радощiв заспiвали своїх пiсеньок, що рано й вечiр хвалять господа небесного, отця милосердного як чоловiковi, так усякому звiрю, птицi та й самiй манюсiнькiй комашечцi, що й оком не вздриш.
— Невідомий автор, “Grighorii Fiedorovich Kvitka Os”