нічниці

Приклад 1:
), і от тепер, коли з Івана позлітали всі ті сорочки, в яких він народився, й остаточно вияснилося, що Іван ледве чи й надалі уникне щораз частішого й довшого перебування в нічниці, де йому лікарі, як бідкався Іван, марно натиналися заклепкувати тупою сіризною розум і серце, він, Богдан, не спромігся ні на що ліпше, як позаздрити Іванові. Позаздрити, що Іван, замість крокувати від успіху до успіху, лопатою загрібаючи титули й визнання серед своїх, а ще більше серед чужих, цим самим залучаючися до шереги смертних, наділених — хто довше, хто — коротше, земним безсмертям, що тепер, звісно, гайнуло з вітром, добіг вищої правди, заради якої єдиної, може, тільки й варто було жити на світі, і від цього наглого усвідомлення в ньому, Богданові, щось луснуло всередині, і він печерно, дико позаздрив, бож усі, хоч і які небуденні, Іванові обдарування досі містилися в площині, котра, властиво, ані глибше не заторкувала його, Богданового, єства, ані не вибивала йому з-під ніг місця під сонцем, наслідком чого він, Богдан, як йому тепер здавалося, оскільки раніше він про те просто не думав, без жодної шкоди для себе й міг щиро захоплюватися Івановими здібностями, визнаючи його перевагу, і ця перевага не унедійснювала його, Богдана, тому, що в тій площині, куди волею Провидіння, занесло було, а тепер ніби остаточно й винесло Івана, належало знімати зірки з неба, і він їх знімав, але від того в його, Богдановому, мозку ані трохи не меншало зірок, оскільки Іван усіма своїми дотеперішніми здібностями не перетинав його, Богданових, життєвих артерій, однак тієї миті, як Іван заговорив про любов як основу буття (а коли Іван заговорив, то Богданові наче висадили в повітря все його нутро), він, Богдан, раптом, як під час грози, угледів, що Іван, той самий, попри деякий зовнішній занепад, усе ще недосяжний Іван, чи то наслідком спадкової хвороби, чи то завдяки вищим, незбагненним людському розумові, маніпуляціям Провидіння, стоїть на тому самому поземі, що й він, Богдан, з тією лише відміною, що Іван знайшов те, чого, не виключене, він, Богдан, довіку не знайде, дарма що все його єство наставлене, аби нехай і якою ціною, відшукати для себе той опірний пункт, той внутрішній стрижень існування, єдине життєплідне джерело, про яке тепер, захлинаючися (він, Богдан, не менше захлинався б!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”