незрозумілий

Приклад 1:
Щоправда, оглядати на ніч, та ще й на обважнілий шлунок, колекцію зброї,навіть якщо, згідно з запевненнями Нестеренка, серед зібраних об’єктів були й рідкісні музейні експонати, милуватися пощербленими мечами, ножами, пістолями й мушкетами, коли її, Марину, після денного хвилювання й нарешті запізнілого відпруження після вечері, нестерпно клало в сон, ані трохи не приваблювало, тим більше, що вона, Марина, воліла якнайскорше залишити позаду себе і Семенюка з його досить дивакуватим братом, який, даючи їй дорогу, прошепотів їй, Марині, на вухо, мовляв, він її пізнав і дуже тішиться, що вона завітала сюди, хоча вона бачила його вперше, оскільки Семенюк ні разу не згадував, що він має брата, — і цей замок, — аби колодою завалитися до ранку в ліжко, замість, заради Гната, надто квапливого ініціатора цих відвідин, якому випадало б за це добряче намилити голову, стовбичити перед навішаними на стінах й повиставлюваними у скляних вітринах, наче в музеї, знаряддями вбивства, — і ця нехіть і досада, ймовірно, мимоволі відбилися на її, Марининому, обличчі, бо Нестеренко, як їй здалося, ще раз пильно вибалушився на неї, байдуже, що вона, Марина, давши собі подумки добрячого стусана й зігнорувавши Нестеренків незрозумілий, ніби попереджувальний знак рукою, подалася слідом за хлопцями до залі зі зброєю, тільки коли вона, Марина, за другою вітриною з неолітовими серпами нагледіла нішу з м’якою лавкою, ноги її, як у сновиди, самі подалися туди, де вона напевне одразу ж і заснула б, якби її тієї ж миті не заполонило те, що виникло перед нею. Властиво, вона, Марина, сівши на м’яку лавку в ніші, якусь секунду, як і перед тим, ще виразно бачила перед вітринами зі зброєю Мирона, Василя, Гната й Нестеренка, що докладно, і то досить голосно, пояснював походження кожного повішеного на стіни або покладеного під ковпак вітрини об’єкту, а тоді чи то щось скоїлося з її, Марининим, зором, чи просто стіни залі від Нестеренкового голосу дедалі швидше почали закручуватися в щораз вищу й сліпучішу лійку, всмоктуючи у коловерть і її, Марину, внаслідок чого вона й опинилася в Нью-Йорку посередині найвищого хмаросягу, чуючи при тому, що якась мікроскопічна частка її єства відгалузилася від неї і що саме крізь цю єдину видющу в ній частку, вона, Марина, збоку споглядає себе.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”